Наша земля проклята расизмом. Демон расизму живе на Північному полюсі і серед папуасів. Расизм чорний, жовтий, червоний, білий. Це найдосконаліша і найпотворніша вигадка людини, що підписала пакт з нечистим. Папуаси ненавиділи високих соплемінників, японці – китайців, індіанці – інших індіанців, араби – євреїв, євреї – арабів, німці – англійців… Саме це відчув на своїй шкірі – всі виверти історії, всі катаклізми, і що рух історії завдячив расизму – Амбруозі Сінонга. Його не рятував прудкий розум, його не рятувало знання людської психології, його не рятувало уміння підробляти документи і просто забивати баки митникам і поліцейським чиновникам. Колір шкіри, як прізвище чи місце реєстрації, Амбруозі Сінонга змінити не зміг. Але його розум був надто практичним. Недарма він виростав серед канібалів, а потім у Преторії, де гнучкість розуму або спричиняла неприємності, або приносила відчутну допомогу. Тюрма навчила його ще іншого…

Його відразу направили у блок неблагонадійних. У передбаннику у нього вилучили картку з особистою справою на прізвище та ім’я Абрахама Лі. Це ім’я він носитиме уперто, із забобонною святістю первісного чоловіка. Можна сказати, що Абрахаму Лі поталанило, – він не потрапив до кримінальників з їхніми «пітушатнями». У бараці на сто тридцять чоловік утримувалося двісті п’ятдесят. Чорні жирні трупні мухи, що налітали із сусідського звалища, висіли чорними попонами, ворушилися зелено-чорним покривалом на сонці. Півбараку хворіло на СНІД, сифіліс, гонорею, заразні інфекційні хвороби. Казармене начальство боролося лише з тифом, чумою і малярією. Бракувало води і вистачало наркотиків. Злочинці у п’ятницю влаштовували дикі оргії. Місцеві «півні» їм обридали. Обдовбавшись екстезі та «спідом», вони витягували чергову жертву з боку політичних і скопом ґвалтували. На ранок, якщо нещасний лишався живим, його повертали напівтеплого, а ні, то труп підкидали на бік, де жили пасивні гомосексуалісти – здебільше «опущені», що складалися з білих та жовтих. Тут він визначив ще один рушій, до якого не придивлявся, це секс. Секс і гроші. І релігія. Головне, це треба об’єднати. І тоді не буде ціни. Через тиждень він запросився на перемовини з начальством.

Для того, щоб переконати в тому стужавілому від спеки мороці хоч кого-небудь, хоча б на якусь там годину – треба було мати неабиякий хист, удачу і, як нині кажуть, харизму. У Абрахама Лі це вийшло досить швидко. Пізніше він нам говоритиме, що до нього в барак прийшла сама Діва Марія (що теж не виключено). А буддистам він потім буде під кальян і опіум говорити, що сам Будда прийшов і присів на його матрац, який кишів вошами. Не будемо вдаватися в чужі видіння і чужі думки. Головне, що одинадцятого липня він йшов слизьким від бруду коридором в охороні двох чоловіків з гумовими палицями, електрошокерами і пістолетами з гумовими кулями. Дорогою він розповідав про своє пролетарське і нещасне дитинство, про злидні і голод, про злих сусідів-людоїдів, – його охоронці позіхали, бо радше за все були тими ж таки сусідами-людоїдами. Але його ввели якраз туди, куди його язик давно виводив. За столом сидів вимучений гемороєм і малярією кубинський комісар. Пляшка грузинського «Боржомі», пляшка пива, де плавало кілька зелених мух, бутерброд з банана і шматка, що нагадував кошлатий кусень мавпи, викликали дивну асоціацію в Абрахама Лі. Він подивився на їжу і ковтнув великий ковток слини. Кубинець жестом показав, що він може сідати. Як тільки Абрахам Лі сів, кубинець підсунув йому бутерброд і пляшку пива з мухами.

– Їж, усе нормально, камраде! Тебе спочатку прийняли за американця!

За час свого перебування під арештом Абрахам Лі навчився не довіряти лівим, а тим паче комуністам. Він швидко розгледівся: вікно хоч і відкрите навстіж, але запах нудний, трохи вивітрілий, і такий самий ще свіжий, нудотний запах густо висів у повітрі. Тоді Абрахам Лі подивився на стіл, на стіну, де усміхався покійний і добродушний команданте Че. На столі лежав батіг із сімома свинцевими кінцями і грілася дешева праска із шматками пригорілої людської шкіри. Абрахам Лі подякував за їжу, проковтнув пиво, не даючи йому повернутися назад, і заговорив до низькорослого чоловіка, швидше метиса, із сірою вигорілою шкірою, невиразним обличчям, подовбаним віспою. Він п’ятнадцять хвилин розсипався про велич кубинського народу, про Фіделя і Че, якого він особисто не знав, але був упевнений, якби вони таки зустрілися, то це неодмінно змінило б його, Абрахама Лі, життя і він, звісно, не стримів би тут як останній ідіот. Чоловік з віспяним обличчям і сірою шкірою мовчки слухав, потім встав і легкою ходою підійшов до праски, плюнув на пучки і торкнувся пальцями. Праска зашипіла, і чоловік, задоволено хмикнувши, повернувся назад і втупився у нього зеленими зміїними очима.

– Це ти вірно говориш. Але мені це непотрібно, – сказав він, витягнув кліщі для лущення устриць і поклав на засиджений мухами глянсований часопис із голими красунями на розвороті, що намагалися дійти згоди, засовуючи кулаки одна одній у піхву. Ця фраза і цей жест не прийшлися до душі Абрахаму Лі, і йому закортіло знову зробитися Амбруозі Сінонгою.

– Я повторюю вам, – сказав чоловік із сірим обличчям, одягаючи зелену панаму і підсовуючись на кріслі ближче до Абрахама Лі, від чого відразу у затхлій кімнаті встановився інтимний затишок. – Ось подивіться сюди.

Кубинець підсунув під ліве коліно велике дюралеве відро совєтського виробництва. Абрахам Лі сорокою, мигцем, глянув у відро і спочатку нічого не зрозумів. Здавалося, те, що він побачив, ворушилося. Але придивившись, Абрахам Лі зірвався на ноги, потім сів. Перед ним стояло відро, повне людських геніталій – жіночих і по більшій мірі чоловічих. Одні ще зовсім свіжі, вирвані прямо з корінням, другі вже зморщилися і почали підсихати.

– То що я вам говорю? Всі обіцяють, брешуть, і ось як це сумно закінчується… Гадаю, ви не такий… – якось заворожено сказав чоловік і підсунув Абрахаму Лі пляшку пива, тільки но з холодильника, що його принесла дебела чорношкіра жінка у сержантській формі.

У цьому чоловікові було щось пацюче, вірніше, виходило так, ніби людина зробилася пацюком. Навіть усмішка, яка піднімала кутики прямої лінії рота до вух, – нічого начебто особливого, але Абрахам Лі мав те чуття, що його зробило нинішнім Абрахамом Лі. Він відчув пацючу сутність цього чоловіка, а пацюки ніколи не помиляються, коли виходять із контрольованої ієрархії. Інакше не можна. Відтоді людина живе за пацючими законами, і кожна хвилина її життя належить її кмітливості і її розумові. Словом, вона не помиляється – інакше смерть. Решта його не цікавила. І він почав говорити. Так, просто, під впливом почуттів. Говорив, видавалося, він довго, але коли зупинився, то побачив, що чоловік дивиться на нього з цікавістю.

– Ви мені подобаєтеся, – сказав чоловік у кубинській формі. – Ходімте, я щось вам покажу.

Вони вийшли під прямовисне сонце на вкатаний майданчик з червоної глини з кількома порожніми шибеницями. Вийшли без охорони. Він його провів рядком середньовічних диб чи чогось подібного, але це ніяк не вплинуло на Абрахама Лі, голова котрого почала гарячково працювати. Його хилитало від свіжого повітря, від пива, від надії, що він таки може вирватися на свободу, і план, який виник під прямовисним сонцем, прямо скрутив його анус і мошонку. Чоловік в одязі розвідника йшов швидко, але не настільки, щоб сп’янілий від чистого повітря і пива Абрахам Лі не встигав за ним. Від нього тхнуло парфумами, милом і дорогим тютюном. І він знову заговорив. Зараз відверто: про алмази, про велику політику і мрію команданте Че.

– На хрєна мені твій Че, – сказав чоловік і зупинився. – Ти мені подобався більше, коли говорив про алмази.

Над ними плив ясний полудень; когось посадили на загостреного кілка, когось там розпинали на дибі; комусь просто вибивали зуби, а Абрахам Лі переселився у шикарний – у його становищі – готель. І вночі до нього прийшли, коли він опрацьовував служника з вибитими передніми зубами. Засвітилося яскраве світло, він зіщулився, як шкодливий кіт, а хлопчик шугонув за шафу. Коли все трохи прояснилося, розвиднілося, то він побачив коменданта з віспяним обличчям роздягненим до пояса, – широкоплечого, з тотемними значками на тілі, а між лопатками він носив піхви з широким, виклепаним із авіаційної арматури ножем. Він похитав головою, але байдужість, ця мельхіорова твариняча байдужість в очах, котру він зустрічав у проституток – чоловіків і лесбіянок, довели все протиріччя світу. Він повільно, як уві сні, натягнув штани, подивився на двох голих, в одних пов’язках, охоронців, на хитрий, мимовільний оскал безіменного коменданта. Комендант різко, невловимо пройшов кімнату, розпанахав горлянку двом охоронникам так швидко, як це лише можна уявити, потім за патли витягнув хлопця, що верещав, як серливий кіт, і одним махом спробував йому відтяти голову, але малий викрутився, і широке лезо відрізало вухо та глибоко увійшло в передпліччя. Малий заверещав. Абрахам Лі взяв зі стола кухонний ніж і розпанахав йому горлянку, але зробив він це досить невміло, тому лише поранив хлопця. Малий поповз навкарачки, харкаючи кров’ю. Абрахам Лі спробував його наздогнати. Комендант зупинив його порухом. І розітнуте до половини тіло за кілька хвилин перестало смикатися на підлозі.