– У нас мало часу, – сказав комендант. – Їдемо. На нас чекають.

Найменше Абрахам Лі бажав, щоб на нього хтось чекав, але життя переконало його у його студентській наївності: на них чекав совєтський «уазик» з двома кубинцями. І вони поїхали у ніч. Щодо Абрахама Лі, то йому, напевне, закортіло повернутися, коли він побачив із собою поруч двох смердючих кубинських солдатів. Але комендант стиснув його плече і сказав:

– Називай мене Боб. Не більше і не менше. Запитаєш більше – я тебе уб’ю.

На ранок вони в’їхали у савану. Просіка у джунглях закінчилася, і вони поїхали ще в холодному сонці під виття гієн, несамовиті крики всього тваринного світу. Для білого чоловіка все одно, що за ним гнався весь зоопарк. Потім у них не стало води: хтось із кубинців пробив ненароком баклагу. Але до цього часу савана закінчилася і на горизонті почали з’являтися міражі поселень, котрі комендант наказував оминати, називаючи їх із шипінням «людоїдами». І всі розуміли, що то були далеко не міражі. Нарешті вони зупинилися біля села з кількома хатами, де повільно ходили зовсім голі люди – дивовижно красиві, з повільними рухами і витонченими обличчями. У них були гвинтівки та списи. Боб наказав усім лишатися, але кубинці не послухалися. Боб нічого не сказав, пішов своєю упертою ходою між глиняними хижами, прихопивши військового рюкзака. Невдовзі він повернувся, несучи щось у рюкзаку, але кубинці не з’явилися. Мовчки Боб віддав рюкзак Абрахаму Лі, а сам пішов назад. Абрахам Лі зрозумів, що той вернувся за водою. Коли він спробував заглянути до рюкзака, то почув легке шарудіння, а потім солодкий дух, що завжди йде від дому, де знаходяться маленькі діти.

За дорогу Абрахам Лі встигнув прив’язатися до маленької дівчинки, що не плакала, не гидила, а лише дивилася на них теплими карими очима із золотавою чайною поволокою. Боб не сказав, як її звати, – він взагалі намагався не говорити, не випускати з рук керма, і коли вони вкотилися в широке передмістя, прямо в сизу смердоту проституток, котрих аж кишіло, п’яниць, які тинялися до самого рання, щоб потім упасти під ліхтарями, біля бака зі сміттям, – Абрахам Лі почув знайому небезпеку. Боб зупинив машину і сказав:

– Здається, тут.

Абрахам Лі почав щось пригадувати, але Боб згріб його за плечі і витягнув на теплий брук поселення. Так, це було невідоме поселення, де він, Амбруозі Сінонга, сховав алмази. Але, на великий свій жах, нинішній Абрахам Лі не пам’ятав цього місця. Про дитину ніхто нічого не сказав. Але несподівано Абрахам Лі повернувся з півдороги, наче розуміючи, наче зробивши дорогу в часі, що ця маленька, майже безголоса дівчинка врятує і змінить його життя. Несподівано, вірніше насторожено й очікувано, його очі потепліли. Принаймні він нічого не сказав, хоча напевне не довіряв своєму напарникові, та ще й гомосексуалістові, хоча сам невідомо, до якої орієнтації належав і, швидше, був байдужим до законів статі. Він навіть допоміг Абрахаму Лі завантажити на спину дівчинку, що теплим клубочком ворушилася у військовому мішку. І так вони рушили тихими вулицями містечка, не позначеного на жодній карті світу. Боб привів його в саманну хижу, коли аметистовий захід тлів у вікні. Там було двоє жінок, гарних і високих, швидше жовтих, ніж чорних. Одною Боб скористався прямо перед своїм невільним чи вільним супутником – жадібно, наполовину спустивши просмальцьовані штани, а потім відвів у куток і щось сказав, не натягаючи навіть штанів. Та засміялася диким, гортанним, протяжним сміхом, і Абрахаму Лі стало ніяково, як у приходській школі, і він сказав собі, що коли доля допоможе йому вибратися, він обов’язково позбудеться цього йолопа і цього дріб’язкового кубинського садиста. Потім їм накрили вечерю. Тут йому довелося здивуватися: смажені і парові котлети, українські борщі (тоді він їх не знав), червона і чорна ікра, по-китайському зготовані слимаки, гриби у маринаді з мадери, поросячі ніжки з бататом, смажене мавпяче м’ясо і бананова горілка, від якої Амбруозі Сінонгу, а нині Абрахама Лі, котрий виріс у цивілізації білих, нудило, як і від свіжих мавпячих мізків. Розговівшись, Абрахам Лі почав крадькома озиратися, але тут відчув на своїй шиї зовсім не ніжний дотик клепаного тесака. Абрахам Лі усміхнувся і почав говорити; і тут – о – сталося диво: Боб закотив очі і з насолодою слухав голос нікчемного чоловічка, життя котрого залежало саме від нього, але зараз перевелося все навпаки. Абрахам Лі зачарував Боба – принаймні так вирішила громада жінок.

Закричала дитина. Ніколи до цього вона не кричала, вона трималася спокійно, як і чоловіки, що пройшли нелегкий шлях і, напевне, повинні пройти ще більш нелегкий. Боб навіть не поворухнувся. Він вигнув лінію рота у те, що називалося усмішкою, й уперто чекав чогось, і Абрахам Лі розумів і, здається, бачив, як щось темне та чорне пульсує у його крові, у його кишках, у його шлунку. Абрахам Лі з благодушною, навіть ніжною усмішкою відвів руку з сікачем і подався до кутка, звідки чувся плач, попискування, майже кошаче, дитини. Він схилився над купою лахміття, заляскав пальцями, і несподівано загуслу тишу, тріскотіння нечисті в недалеких джунглях, перекрило його мелодичне, хрипливе:

– Рита! Рита хороша дівчинка!

Потім, коли вони поснули в абрикосовій темряві, Абрахам Лі довго дивився на великий круглий тазок місяця, що його перетинали чорні нічні птахи, завбільшки з маленький винищувач. Він, як пес, швидко обвикся із запахами, зі свободою, несподівано втраченою, несподівано повернутою, а тому його попереднє життя видалося бархатною зеленою вічністю, як і чорна яма невідомості, що лягала теплими пластами перед ним і не обіцяла спокою. Нікому не дано сягнути у плани людини, а тому ще лишається загадкою, чи повірив він у свою вибраність, але в життя Амбруозі Сінонга повірив. А тому, прокинувшись під ранок від штурханів, коли затихли всі птахи, вся нечисть, котра кавчала і пищала у джунглях, Абрахам Лі встав. Перед ним стояв у зеленому хакі Боб і обидві довгі жінки, одягнені у чорні шкіряні комбінезони, з тесаками мачете під лівим боком і радянськими АКСМами за спиною. Знаком голови, як він те робив у концтаборі, Боб наказав йому одягатися і йти. І Абрахам Лі пішов за ним, намагаючись переконати себе, що йде за цим виродком востаннє.

Біла дорога, розмита передранковим світлом, вела між кущами диких пальм, де іноді щось ухало, стрибало, а потім затихало. Вони йшли довго, здавалося, години три, а насправді п’ятнадцять хвилин, як з’ясувалося зрання, але ранком це не мало ніякого значення. Вони підійшли до колючого живоплоту, за яким чорною стіною, з броньованими вікнами підіймалося шикарне бунгало. Не обертаючись, лише підвівши праву руку, Боб підійшов до брами, що несподівано виявилася за колючками, і тихенько постукав об металеві дужки. Йому одразу відповів тихий звук. До брами підійшов чоловік у темному костюмі, відчинив двері і наказав їм іти за ним. Жінки пропустили поперед себе Абрахама Лі. За хвилину вони були у розкішній єврейській кімнаті. Він відразу це відчув, Абрахам Лі. За великим кріслом, що ледь уміщувало велетенське тіло розплилого білого чоловіка, з туманними скляними очима від постійного вживання шкідливих стимуляторів, він побачив велетенську карту, освітлену лампочками згори і знизу.

– Вітаю вас. Не думав, що ви таки доберетесь сюди. Ось так воно буває… Г-м-м… Все життя не терпиш чорних, а життя змушує пити з колодязя, де ти сциш… Хоча тут не багато лишилося… Ну, до діла… Ось твої, мавпо, алмази, але… – Чоловік не договорив. Він замовкнув, наче нирець на великій глибині затримав дихання, а потім продовжив: – Нічого в цьому світі від одного не залежить. Виходить, що саме так. – Чолов’яга більше говорив до себе, ніж до трьох відвідувачів: двох дорослих і маленької дівчинки, яка сопіла носом у великому військовому мішку. – У мене мало часу, а ще менше життя. Тому я вирішив не віддавати алмази, а махнутися на карту, ось цю карту. Не думаю, що вона дешевша ваших камінчиків, і не дешевше вашого життя. Таємниці завжди дорожчі за одне життя. Принаймні історія показала так, що платять за неї цілі народи… – Чоловік, не обертаючись, тицьнув у жовту карту, що відразу впала в око Абрахаму Лі. Він підійшов до неї, розчаровано клацнув губами, а потім сказав у товсту і бліду потилицю чоловіка на ім’я Джім Урлкок: