Але навіть ці художні імпульси незабаром повинні зникнути – і вже, напевно, зникли в той час, який був перед моїми очима. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати – оце й усе, що залишилося від сильних колись імпульсів. Зрештою й це мусило поступово виродитися в цілковиту бездіяльність.

Праця й доконечна потреба служать для нас точилом, на якому вигострюються наші сили та здібності, і мені здається, що тут це ненависне точило було зламане.

Стоячи на пагорбі й удивляючись у темряву, яка згущалася, я думав, що в доволі простому поясненні мені вдалося знайти розв’язання проблеми світу, що я розгадав таємницю цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ними засоби проти приросту населення виявилися занадто дієвими, і тому чисельність люду швидше зменшувалася, ніж залишалася постійною. Цим і можна було пояснити запустіння, котре панувало скрізь.

Моє тлумачення було дуже простим і навіть досить правдоподібним, як і більшість помилкових теорій!

Поки я міркував про занадто повсюдне торжество людини, на північному сході, пронизаному сріблястим сяйвом, виплила жовта повня. Світлі маленькі фігурки внизу перестали рухатися. Здригнувшись від нічного холоду, я вирішив спуститися вниз і знайти собі нічліг.

Я став шукати знайому мені будівлю, пробіг очима по Білому Сфінксі на бронзовому п’єдесталі: що яскравішим ставало місячне сяйво, то дедалі чіткіше вирізнялася в ночі його фігура. Я дуже добре бачив і сріблясту тополю біля статуї, і густі зарості рододендронів, і маленьку галявину.

Коли я знову окинув поглядом галявину, мене раптом охопив дивний сумнів, котрий збурив мій спокій.

– Ні, – рішуче сказав я самому собі, – це не та галявина!

Але це була саме та галявина!

Біле, немов перерите проказою обличчя Сфінкса вп’ялося в галявину. Ви можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно переконався… Ні, не можете!..

Машина часу зникла!

Тієї ж таки миті з’явилося відчуття, начебто мене хльоснули по обличчі батогом: адже я можу назавжди втратити своє колишнє століття й зостатися безпомічним серед цього страшного нового світу. Сама лише думка завдавала мені суто фізичних страждань. Я відчував, як стискалося моє горло, уривався подих…

Наступної секунди я вже весь був під владою панічного жаху й кинувся бігти величезними стрибками вниз по схилі пагорба. Спіткнувшись, я впав і порізав собі лице. Я не став гаяти часу на те, щоб зупинити кровотечу, і, схопившись на ноги, знову побіг, відчуваючи, як тепла цівка крові стікає по моїй щоці й підборіддю.

На бігу я не переставав повторювати собі: «Вони тільки трішечки відтрутили її, сховали в кущі, щоб вона не стояла на дорозі…»

І все-таки я не зупинявся ні на мить. Звичайно, я намагався заспокоїтися, але водночас інтуїція підказувала мені, що втішати себе смішно і що моя Машина насправді зникла. Я захекався. Мені здалося, що я подолав відстань від вершини пагорба до маленької галявини – милі зо дві – за якихось десять хвилин. А я ж бо не молодий.

Я біг і вголос проклинав себе за таку дурість: треба ж було залишити Машину! Потім знову проклинав і задихався ще дужче. Я голосно кричав – відповіді не було. Жодної живої істоти на цій залитій місячним сяйвом землі я не побачив.

Коли я добіг до галявини, мої найгірші побоювання підтвердилися: від Машини часу не залишилося жодного сліду. Я навіть похолов, забачивши порожнє місце посеред темної хащі чагарників. Швидко зробив коло, не гублячи надії, що Машину, можливо, сховали десь неподалік. А потім зупинився як укопаний, запустивши руки у волосся…

Наді мною на своєму бронзовому п’єдесталі здіймався, немов переритий проказою, Білий Сфінкс, виблискуючи в місячному сяйві. Здавалося, він глузує з мого розпачу!..

Я міг би втішатися думкою, що ці чоловічки просто запхали Машину під яке-небудь накриття. Та, на жаль, я був занадто впевнений у їх фізичній і розумовій неспроможності. Але тепер мене лякало вже інше – очевидне. Мене жахало втручання якоїсь несподіваної, невідомої мені сили, котра викрала мій винахід. Я не сумнівався тільки в одному: якщо якесь інше століття не винайшло подібного апарата, то без мене Машина не могла вирушити подорожувати в часі. Спосіб прикріплення важелів – потім я покажу вам, у чому він полягає, – не допускає можливості скористатися нею, коли важелі знято. Отже, Машина могла рухатися тільки в просторі, а виходить, її хтось кудись відніс і заховав. Але де ж вона може бути?

І тоді, здається, я зовсім з’їхав із глузду. Пам’ятаю, я несамовито бігав по чагарнику, освітленому місяцем, навколо Сфінкса й налякав якусь білу тварину, прийнявши її в напівтемряві за маленьку лань. Пізніше, коли настала ніч, я продовжував пошуки, розсовуючи зарості, поки не роздряпав руки до крові. Нарешті, ридаючи з люті й розпачу, я побрів до великого кам’яного будинку. Величезна зала, яка поринула в пітьму, була безгомінною та безлюдною. Я послизнувся на нерівній підлозі, упав на один із малахітових столів і ледве не зламав собі ногу. Тоді я запалив сірник і пішов далі, повз запилюжені фіранки, про які я вже розповідав вам.

Там я знайшов другу залу, вистелену подушками: на подушках спали близько десятка чоловічків. Напевно, моя повторна поява здалася їм дуже дивною: з якимсь нечленороздільним лементом і запаленим сірником у руках, я надто зненацька для них вискочив із темряви. Але ж про сірники в них давно вже й згадки не лишилося.

– Де моя Машина часу? – заволав я, немов ображена дитина, в якої відібрали улюблену іграшку, та почав стягувати їх із подушок і трясти.

Імовірно, моя поведінка викликала в чоловічків здивування. Деякі сміялися, але більшість мала наляканий вигляд. Коли вони зібралися навколо мене, мені раптом спало на думку: ось я залякую їх, але ж безглуздіший учинок годі й вигадати. Судячи з того, як вони поводилися вдень, почуття страху, швидше за все, було ними зовсім забуте.

Я негайно викинув сірник, когось дорогою збив із ніг і кинувся геть. Пробравшись навпомацки через велику обідню залу, я вийшов надвір, де все було залито місячним сяйвом. Позаду я чув крики жаху й тупіт маленьких ніжок, які спотикалися в темряві. Але всього, що я тоді накоїв, уже й не пригадаю.

Думаю, що саме ця несподівана втрата довела мене до такого сказу. Я почувався безнадійно відрізаним від свого світу – якоюсь дивною твариною, що потрапила в інший, зовсім невідомий, світ!

У нестямі кидаючись туди-сюди, я кричав, проклинаючи Бога й долю. Пам’ятаю відчуття страшної утоми, яке охопило мене під час цієї довгої ночі відчаю. Пам’ятаю, як я заглядав у різні невідповідні місця, як пробирався через освітлені місяцем руїни, як у темних завулках натикався на якихось дивних істот; як зрештою ліг на землі біля Сфінкса й заплакав від безнадійної розпуки. У цей час я вже зовсім знесилів, а злість на себе за те, що я так нерозумно покинув Машину, зникла: я відчував тільки своє горе, нічого більше!

Непомітно для себе я заснув, а коли прокинувся, то був уже день і навколо мене по траві стрибали горобці, так близько, що я міг дістати їх рукою.

Ранок освіжив мене. Я сів і почав згадувати, як потрапив сюди та чому в мене таке почуття самотності й розпачу. Потроху я відновив усю картину минулих подій.

У денному світлі, такому ясному і спокійному, я знайшов у собі сили зазирнути своєму нещастю просто в обличчя. Тепер я розумів, наскільки безглуздою була моя лють уночі, і спробував оцінити ситуацію, у якій опинився. «Припустімо найгірше, – говорив я собі. – Припустімо навіть, що моя Машина загинула, що її зруйновано. Із цього випливає тільки одне: я повинен бути ще спокійнішим і терплячішим. Мені треба краще вивчити цих людей і спробувати з’ясувати, яким чином зникла Машина. Мені конче слід дізнатися, чи існує можливість роздобути матеріал та інструменти, які можуть знадобитися. Зрештою, невже я не годен зробити нову Машину?» Тепер це було моєю єдиною надією, щоправда, дуже слабкою, але погодьтеся, надія завжди краща від розпачу. До того ж я перебував у такому прекрасному й цікавому світі!