Далі, у напрямку вершини пагорба, уже ніяких споруд не було, й оскільки я крокував занадто швидко для маленьких людей, то незабаром залишився сам-один. Відчуваючи дивне почуття свободи і якийсь особливий ентузіазм, я сміливо йшов уперед.

Діставшись вершини, я побачив лаву, зроблену з якогось невідомого мені жовтого металу. У деяких місцях лава була поїдена червонуватою іржею й покрита м’яким мохом; поруччя лави, що зображували голови грифонів, були обламані.

Я сів на лаву і став милуватися неосяжним світом, що розпростерся перед моїм поглядом у промінні призахідного сонця.

Картина, варто сказати, була разюче прекрасною. Сонце повільно ховалося за обрій, і весь захід був охоплений золотим вогнем. Подекуди виднілися горизонтальні смуги, пурпурні й малинові. Унизу лежала долина Темзи; річка струменіла, наче цівка розтопленої сталі.

Я вже оповідав про велетенські палаци, порозкидані усюди серед пишної зелені. Деякі з цих палаців уже перетворилися в руїни, інші ж, як і раніше, були заселені. То тут, то там немов із землі виростали білі й сріблисті статуї, різкі вертикальні лінії якогось обеліска. Жодних огорож і ознак власності, жодних слідів землеробства я не помітив. Уся земля перетворилася на один великий сад.

Розглядаючи таку надзвичайну картину, яка постала перед моїми очима, я намагався знайти пояснення всьому, що бачив. (За якийсь час я переконався, що моє осмислення побаченого було занадто однобічним і що в ньому крилася лише половина правди.) Після тривалих роздумів я дійшов ось якого висновку.

Швидше за все, я бачив людство в еру його деградації. Червонуваті смуги заходу сонця навели мене на думку про занепад людської цивілізації. Зненацька для себе я став свідком вислідів нашого теперішнього соціального ладу та суспільної діяльності. Я вирішив, що це все були цілком логічні наслідки. Силу породжують тільки нестатки; забезпеченість натомість призводить до слабкості. Постійна робота над поліпшенням умов життя – саме в цьому й полягає справжній поступ цивілізації, котрий робить життя дедалі більш забезпеченим, – мусила досягти свого кульмінаційного пункту. Одна перемога об’єднаного людства над природою спричиняла іншу. Те, про що ми тільки мріяли, перетворилося на реальність, проекти зрештою були завершені.

І ось переді мною – наслідки…

Звичайно, поки ще наші землеробство й санітарна наука перебувають у зародковому стані. Сучасна наука атакувала лише дуже незначну ділянку великого фронту людських хвороб, але вона завзято й наполегливо бореться. Сучасне землеробство й садівництво знищують то тут, то там бур’яни та культивують лише порівняно незначну кількість корисних рослин, а іншим залишається боротися за своє існування. Ми поліпшуємо наші улюблені рослини й улюблені породи тварин шляхом особливого відбору. Але як мало таких покращених видів! Ми розводимо то кращий сорт персика, то виноград без зерен, то особливо гарні й великі квіти, то кориснішу породу худоби. Ми робимо це поступово й діємо навмання, бо не маємо чіткого уявлення про досконалість, а наші знання вкрай обмежені. До того ж природа в наших незграбних руках є обмаль піддатливою й боязкою. Але поступово процес налагодиться та відбуватиметься дедалі краще. Адже припливи й відливи не заважають течії неухильно просуватися вперед. Світ ставатиме щоразу більш розумним, досвідченим, організованим; справи підуть усе швидше на шляху до цілковитого підпорядкування природи людині. Зрештою шляхом ретельної й розважливої роботи ми вповні пристосуємо тваринне і рослинне життя до наших людських потреб.

І ось, як я побачив, такого остаточного пристосування, імовірно, досягнуто. Воно відбулося в той проміжок часу, крізь який промчала моя Машина. Повітря звільнилося від мух і комарів, земля – від бур’янів і цвілі. Усюди – дивовижні плоди й чудові запашні квіти, в повітрі пурхає незліченна кількість прекрасних метеликів. Ідеалу профілактичної медицини теж досягнуто: хвороби знищені; принаймні, за увесь час мого перебування я не помітив і сліду якихось заразних недуг. Пізніше я довідався, що й самі процеси гниття та розкладання під впливом загальних змін набули зовсім іншого характеру.

Що стосується соціального життя, то й там була здобута величезна перемога. Я бачив, що людство майбутнього живе в чудових помешканнях, носить прекрасний одяг і водночас зовсім не працює. У кожному разі, я не помітив жодних ознак соціальної й економічної боротьби. Крамниці, оголошення, рух вантажів вулицями і загалом уся промисловість, яка становить підґрунтя нашого сучасного світу, зникли зі світу майбутнього!

Не дивно, що цього прекрасного вечора, залитого променями золотавого заходу, у мене мимоволі з’явилася думка: навколишній світ і є соціальним раєм.

Я дійшов висновку, що людство нарешті-таки розв’язало проблему зростання народонаселення й перестало збільшувати свою чисельність.

Однак нові умови неминуче вимагають від людини пристосуватися до змін, що відбуваються в її житті. Якщо тільки наша біологія не являє собою один нескінченний ланцюг оман, то в чому ж причина прогресу людського розуму й сили? Праця і свобода, тобто такі умови, коли діяльний, сильний і спритний випереджає, а найслабший відходить убік; коли перемагають згуртований союз здібних людей, самовладання, терпіння, рішучість – ось що змушує інтелект і фізичну природу людини вдосконалюватися.

Інститут сім’ї й усі похідні звідси почуття: люті ревнощі, ніжність до свого потомства, самовідданість батьків, – усе це знаходить виправдання й підстави в тих неминучих небезпеках, які оточують молоде покоління. Ну а тепер про те, де ж ці небезпеки.

Уже в сучасному суспільстві помітний дедалі вагоміший протест проти подружніх ревнощів, проти сліпої материнської любові, проти взагалі будь-яких бурхливих емоцій. Ці почуття видаються нам зайвими, тому що тільки збільшують незручності нашого життя. Вони є пережитками диких первісних часів і зовсім недоречні у витонченому й приємному житті.

Я думав про фізичну слабкість цих маленьких людей, про їхні жалюгідні розумові здібності, про величезні незліченні руїни, які оточували мене, і ще більше затверджувався на думці, що людство здобуло цілковиту перемогу над природою. Адже після битви завжди настає спокій. Людство, бувши енергійним і розумним, використало всю міць своїх життєвих сил на те, щоб змінити умови, у яких воно існувало. І, як наслідок, настала реакція, викликана зміною умов.

У цьому новому житті, за наявності повного достатку й безпеки, неспокійна енергія, що в нашому суспільстві становить силу, мусила перетворитися на слабкість. Адже й у нас деякі бажання та нахили, колись необхідні для того, щоб не загинути, тепер просто заважають жити. Фізична сила, мужність і войовничість не тільки не допомагають, а й навіть становлять перешкоду в житті цивілізованого людства. У державі ж, заснованій на фізичному достатку й забезпеченості, усяка надмірна сила – як розумова, так і фізична, – була б зовсім ні до чого. Отже, я дійшов висновку, що вже дуже давно на землі не існувало жодної небезпеки ні від війн, ані від окремих випадків насильства, ні від диких звірів, ані від спустошливих епідемій, після яких у людства мала б виникати потреба у відновленні сил і зміцненні організму; не було також і жодної доконечної потреби в праці.

У таких умовах життя ті, кого ми називаємо слабкими, почувалися не гірше, ніж сильні. Та й, по суті, їх уже не слід було вважати слабкими. Вони, до речі, були значно краще пристосовані до такого життя, ніж сильні, оскільки сильних підточувала енергія, котра не діставала виходу.

Я не сумнівався, що дивовижна краса будинків, які оточували мене, була останнім проявом енергії людства, котра згодом ставала недоцільною й непотрібною після того, коли нарешті-таки було досягнуто повної гармонії в житті; цей останній спалах енергії увінчав перемогу – і потім настала епоха мирного життя.

Такою є неминуча доля енергії за відсутності життєвої боротьби: якийсь час ця енергія ще проявляється в мистецтві, у коханні, а потім настають безпорадність і занепад…