Я намагався, наче Карлейль, збудити в собі презирство до цієї жалюгідної, занепадної аристократії. Але я не міг викликати в себе такого почуття. Хай би яким значним було розумове падіння елоїв, усе ж вони зберегли людську подобу, в них залишилося ще багато людського, і я мимоволі відчував до них симпатію й поділяв їхні приниження та страх.

Поки що я не знав, із чого мені розпочати. Насамперед я хотів знайти який-небудь безпечний притулок і виготовити металеву або кам’яну зброю – яку зумію. Це було найбільш невідкладною потребою. Потім я сподівався добути вогонь, щоб мати напохваті смолоскип, оскільки вже знав, що це було найдійовішою зброєю проти морлоків. Опріч того, я збирався створити прилад, за допомогою якого можна б виламати бронзові двері Білого Сфінкса – щось на зразок тарана. Я був переконаний, що якби зумів увійти в ці двері з вогнем у руках, то знайшов би там свою Машину й вирвався б звідси. Я сумнівався, що морлокам вистачило сил затягти Машину кудись далеко.

Уїну я вирішив перенести із собою в наш час.

Перебираючи в голові деталі свого плану, я попрямував до будинку, що його намітив собі як наше з Уїною житло.

Близько полудня ми підійшли до зеленого порцелянового палацу, і тут я побачив, що він перебуває в напівзруйнованому стані. У вікнах стирчали скалки шибок, величезні шмати зеленого обличкування повідпадали, тому що металеві рами, на яких воно кріпилося, проржавіли. Палац стояв на зеленій луці, на дуже високому місці.

Перш аніж увійти всередину палацу, я глянув на північний схід і був чимало здивований: там, де, як мені здавалося, мусили бути Вондсворс і Баттерсі, тепер виднівся великий морський рукав чи, точніше, затока. Я тоді вирішив, що в морській глибині, ймовірно, відбулись або відбуваються якісь зміни з істотами. Утім, я недовго думав над цим.

Матеріал, із якого збудовано палац, як я й припускав, справді виявився порцеляною. На фасаді ще виднівся напис якоюсь незнайомою мовою. Я сподівався (і це було, звичайно, необґрунтовано), що Уїна допоможе мені розібрати, що там написано, але відразу переконався, що навіть сама ідея писання ніколи не спадала їй на думку. Вона завжди здавалася мені більше людиною, ніж була насправді, – можливо, тому що в її прихильності до мене було дуже багато людського.

За величезними стулками дверей, які були розчахнуті й поламані, замість звичайної великої зали ми побачили довгий коридор, освітлений цілою низкою бічних вікон. Із першого ж погляду приміщення нагадало мені музей. Паркетна підлога була вкрита грубезним шаром порохняви, і під таким самим сірим покривом рядами лежали найрізноманітніші предмети.

У центрі зали я побачив щось дивне, висохле, що ззовні нагадувало нижню частину величезного кістяка. За його кривими ногами я визначив, що це, швидше за все, була якась вимерла тварина на кшталт мегатерії. Череп і верхні кінцівки валялися поруч серед пилу; в одному місці, там, де крізь дах просотувалася дощова вода, частина кісток зовсім зотліла. Далі, у цій таки галереї, стояв величезний кістяк бронтозавра. Це все підтверджувало мою гіпотезу щодо музею.

Відійшовши убік, я побачив, як мені здалося спочатку, перекошені полиці, але коли змахнув густий пил, що покривав їх, я виявив звичайні вітрини. Цілком імовірно, що вони були замкнені герметично, оскільки багато предметів у них чудово збереглися.

Тепер мені стало ясно, що ми опинилися посеред руїн якогось музею, схожого на той, котрий зараз є в нас у Саут-Кенсінґтоні.[7] Швидше за все, раніше тут було палеонтологічне відділення музею із чудовою колекцією копалин.

Однак неминучий процес руйнування, затриманий на час і на дев’яносто дев’ять відсотків знесилений унаслідок знищення бактерій та грибків, усе ж таки, хоча й дуже повільно, продовжував свою руйнівну справу.

Подекуди я помітив сліди відвідування цього музею чоловічками. Сліди ці виражалися в тому, що багато рідкісних копалин були розламані на шматки або нанизані гірляндами на очерет. У деяких місцях ящики були зрушені, і я вирішив, що це зробили морлоки.

Навкруги панувала тиша. Грубий шар порохняви заглушав наші кроки. Поки я здивовано роззирався навсібіч, Уїна бавилася, катаючи морського їжака по похилому склу вітрини. Аж раптом вона підійшла до мене, тихенько взяла мою руку й заклякла на місці.

Я ж був настільки вражений виглядом цього стародавнього пам’ятника інтелектуальної епохи, що в першу хвилину навіть не подумав про те, яку користь можу мати зі свого відкриття. Сама думка про Машину, котра не давала мені спокою, немов зникла з моєї голови.

Судячи з розмірів, палац із зеленої порцеляни мав би містити в собі не тільки палеонтологічний музей. Імовірно, тут була й історична галерея і, можливо, бібліотека! З огляду на обставини, які склалися, я розумів, що для мене це було набагато цікавіше, ніж видовище занепаду нашої старої культури.

Я вирішив продовжувати пошуки і знайшов іншу, дещо коротшу галерею, яка перетиналася з першою. Очевидно, тут був мінералогічний відділ, і вигляд шматка сірки негайно ж навів мене на думку про порох. Але я ніяк не міг знайти селітру або які-небудь інші азотнокислі солі. Напевно, вони розтанули багато століть тому. Але думка про сірку не полишала мене.

Що ж до інших предметів у цій галереї, то вони не пробудили в мені особливого зацікавлення, хоча в цілому збереглися дуже добре. Я не фахівець у галузі мінералогії, а тому пішов далі по дуже зруйнованому крилу будинку, розташованому паралельно першій галереї, через яку ми ввійшли. Очевидно, цей відділ був присвячений природничій історії, але тут уже давно все змінилося до невпізнанності. Кілька зморщених і почорнілих рештків того, що колись було опудалами звірів; висохлі мумії в банках, свого часу наповнених спиртом; коричневий пил від засохлих рослин – ось і все, що тут залишилося! Зізнатися, я відчув страшенне розчарування, адже якби музей зберігся, у мене з’явилася б нагода простежити процес поступового, терплячого пристосовування, завдяки якому людство зуміло здобути перемогу над живою природою.

Звідси ми ввійшли в галерею, воістину колосальну за розмірами, але дуже погано освітлену. Підлога цієї галереї ледь помітно знижувалася, починаючи від того місця, де був вхід. Зі стелі звисали – на однаковій відстані одна від одної – білі кулі, більша частина яких була розбита на друзки. Це навело мене на думку, що тут колись було штучне освітлення.

Отут я вже більше почувався у своїй сфері. По обидва боки височіли кістяки величезних машин. Деякі з них сильно заіржавіли, деякі зруйнувалися вщент, але були й такі, які ще досить добре збереглися.

Ви ж знаєте, що механізми – то моя особлива слабкість, а тому мені кортіло якомога довше залишатися серед цих машин, тим паче що більшість із них була для мене загадкою і я міг тільки робити припущення стосовно їх призначення. Мені здавалося, що коли я зумію розібратися в цих машинах, то в моїх руках буде могутня зброя проти морлоків.

Раптом Уїна пригорнулася до мене. Це було так зненацька, що я навіть здригнувся. Якби не вона, то я б, імовірно, навіть не помітив, що підлога тут була похилою, й опускався вниз.[8] Той кінець галереї, у який ми ввійшли, ще був над землею й освітлювався кількома вузькими вікнами. Але в міру нашого просування земля немов підіймалася знизу й затуляла вікна, так що зрештою біля кожного вікна залишався тільки колодязь (ніби подвір’я біля наших лондонських будинків) із вузькою щілиною вгорі для світла.

Я повільно рухався вперед, розглядаючи машини, і так цим захопився, що не помітив поступового згасання світла, поки дедалі більша тривога Уїни не змусила мене звернути на неї увагу. Тільки тоді я побачив, що галерея стала тонути в густій пітьмі.

Я нерішуче зупинився й, озирнувшись, відзначив для себе, що шар пилу тут був уже не такий товстий і місцями лежав нерівно. Далі, у напрямку до темного кінця галереї, на цьому пилу можна було чітко бачити численні сліди вузьких ступень.