Відчуття близькості морлоків знову охопило мене. Я зрозумів, що тільки марную час на це наукове дослідження машин. Адже день уже вечорів, а в мене не було ні зброї, ні притулку, ні засобів для видобування вогню! А звідтіля, із віддаленого темного кінця галереї, лунали ті самі дивні звуки й удари, які вразили мене того разу, коли я спускався в колодязь…

Я взяв був Уїну за руку, але негайно ж відпустив її. Раптова думка осяяла мене, і я попрямував до машини, з якої стирчав важіль, схожий на ті, що використовуються для повороту сигнальних ліхтарів. Піднявшись на підставку й схопившись руками за важіль, я наліг на нього всією вагою.

Раптом я почув плач Уїни: вона залишилася сама в центральному крилі будинку. Але я правильно розрахував міцність важеля: після хвилинного зусилля він зламався, і я повернувся до Уїни з палицею в руці, яка цілком годилася для того, щоб при нагоді розкраяти череп будь-якому морлокові.

Я жадав зустрічі з морлоками або як їх там… Мабуть, вам може здатися нелюдським таке прагнення до вбивства нащадків людини. Але, правду кажучи, до цих істот не можна було ставитися по-людськи. Тільки небажання залишати Уїну саму й острах, що може постраждати Машина часу, стримали мене, і я не пішов негайно ж у темний кінець коридору, щоб почати лупцювати огидних потвор, які там ховалися.

Отже, з палицею в одній руці й Уїною в другій, я переходив з однієї галереї в іншу й, нарешті, потрапив до великої зали, яка на перший погляд здалася мені схожою на військовий собор, обвішаний роздертими в клоччя прапорами. Але незабаром я впізнав у цих коричневих і обвуглілих лахміттях, що висіли всюди, рештки зруйнованих книг. Вони вже давно-предавно розпалися на клапті, і на них годі було знайти бодай якісь сліди друку. Але місцями ще збереглися зморщені корінці та зламані металеві застібки, досить красномовні.

Якби я був письменником, то почав би, мабуть, міркувати про марність усілякого честолюбства. Але мене, чесно кажучи, найбільше вразила колосальна втрата праці, про яку свідчили ці сумні купи зотлілого паперу. Я мушу зізнатися, що мимохіть подумав при цьому про «Праці Фізичного товариства» і свої власні сімнадцять статей з оптики…

Ми піднялися широкими сходами й увійшли в приміщення, що, імовірно, було колись галереєю технічної хімії. У мене залишалася невелика надія на те, що я зможу зробити тут які-небудь корисні відкриття. Галерея ця добре збереглася, за винятком одного краю, де обвалився дах.

Я ретельно оглядав кожен уцілілий ящик і нарешті в одному з них, по-справжньому герметично закупореному, знайшов коробку сірників. Квапливо чиркнув одним: сірники були в чудовому стані й навіть анітрошки не відволожилися. Я обернувся до Уїни й крикнув її мовою:

– Танцюй!

Тепер ми мали зброю проти жахливих підземних істот, яких ми боялися!

І ось тут, у занедбаному, напівзруйнованому музеї, на товстому м’якому килимі пилу, на величезну радість Уїни, я почав урочисто виконувати якийсь складний танок. При цьому я насвистував веселу пісеньку «Країна чесних людей». Мій танець являв собою почасти скромний канкан, частково полонез, частково серпантин (наскільки дозволяли фалди мого сюртука), почасти – танок мого власного винаходу. Адже ви знаєте: я від природи досить винахідливий!

Коробка сірників, яка уникла руйнівного впливу часу, звичайно, була найдивовижнішою й водночас найщасливішою знахідкою для мене. Ще більш несподіваним стало те, що мені вдалося знайти одну добре відому нам речовину, а саме камфору. Я знайшов її в запечатаній банці, яка, теж випадково, виявилася герметично закупореною. Спочатку я подумав, що це парафін, і розбив банку. Але запах камфори був безсумнівним. Ця летка речовина, вцілівши серед загальної руйнації, пережила, можливо, багато тисяч століть.

І я згадав один малюнок – колись я його бачив: він був зроблений сепією, а сепія виготовлена з викопного белемніту,[9] що загинув і перетворився на скам’янілість, імовірно, мільйони років тому. Спочатку я хотів викинути свою знахідку, але потім згадав, що камфора запалюється й горить прекрасним яскравим вогнем. Вона могла правити мені за чудову свічку, і я запхав її в кишеню.

Однак я не виявив жодних вибухових речовин і взагалі нічого такого, що могло б зруйнувати бронзові двері. Найкориснішою річчю, яку мені вдалося знайти, був залізний уламок важеля, проте я з дуже гордим виглядом вийшов із галереї.

Не можу розповісти вам усього, що бачив я упродовж цього тривалого дня. Треба було б дуже сильно напружити пам’ять, аби послідовно розповісти вам про всі свої пригоди.

Пам’ятаю довгу галерею із заржавілою зброєю та свої вагання: чи не взяти мені замість ломаки сокиру або меч? Узяти із собою і те й те я не міг, а мій залізний прут міг виявитися кориснішим під час злому бронзових дверей. У цій галереї були рушниці, пістолети, гвинтівки. Більшість із них, звичайно, перетворилася на купу іржі, й лише кілька предметів, зроблених із якогось нового металу, прекрасно збереглися. Але від набоїв і пороху давно зостався тільки пил. До речі, один кут галереї обгорів і зруйнувався – можливо, внаслідок вибуху набоїв, які зберігалися тут.

В іншому місці на очі мені натрапила велика колекція ідолів – полінезійських, мексиканських, грецьких і фінікійських. Я гадаю, що там були зібрані ідоли з усіх куточків світу. І тоді, поступаючись нездоланному бажанню, я накреслив своє ім’я на носі якогось кам’яного чудовиська з Південної Америки, яке особливо вразило мою уяву.

З наближенням вечора моя цікавість стала слабшати. Я проходив одну за одною галереї, курні, безмовні, часто повністю зруйновані. У багатьох залах виставлені експонати являли собою тільки купу іржі та бурого вугілля.

В одному місці я побачив модель свинцевого рудника й раптом зовсім випадково знайшов у герметично закупореному ящику два динамітні набої!

– Еврика! – вигукнув я і радісно розбив ящик.

Але вже наступної миті мене охопили сумніви. Я зупинився в задумі, потім, вибравши маленьку бічну галерею, провів експеримент.

Ніколи в житті не зазнавав я такого розчарування! Я чекав п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин – вибуху не було! Набої виявилися тільки моделями; про це я міг би, мабуть, здогадатися відразу за їхнім місцезнаходженням. Якби динаміт був справжнім, я б негайно кинувся до Білого Сфінкса й підірвав би його разом із бронзовими дверима та власними шансами (як це й підтвердилося згодом) знайти коли-небудь Машину часу.

Наскільки можу пригадати, потім ми вийшли на маленьке відкрите подвір’я, розташоване всередині палацу. Подвір’я заросло травою, посеред нього росли три фруктові дерева. Там ми відпочили й підкріпилися.

Сонце вже сідало, і треба було обміркувати своє становище. Ніч насувалася, а я ще не знайшов безпечного притулку. Але це майже не турбувало мене тепер. У моїх руках була річ, яка правила найкращим захистом проти морлоків, – сірники! Крім того, у моїй кишені лежала камфора – на той випадок, якщо знадобиться яскравіше світло.

Я подумав, що найліпше було б провести ніч на відкритому місці й під захистом багаття. А вранці, не гаючи часу, зайнятися пошуками моєї Машини. З цією метою я запасся залізним ломом, але тепер, після моїх досліджень, у мене було трохи інше ставлення до бронзових дверей. Дотепер я не зважувався ламати їх, і насамперед тому, що мене лякало невідоме там, за дверима. Міцними вони ніколи мені не здавалися, і я сподівався, що ломаки цілком вистачить.

Ми вийшли із зеленого порцелянового палацу, коли сонце вже частково зникло за обрієм. Я хотів повернутися до Білого Сфінкса зранку наступного дня, тому вирішив до настання темряви пробратися через ліс, який затримав мене минулого разу. Мій план був такий: пройти якнайдалі, а потім розпалити багаття та вкластися спати.

Дорогою я збирав хмиз і суху траву, що потрапляли мені на очі, і незабаром у руках у мене був цілий оберемок. Звичайно, з таким вантажем я просувався повільніше, ніж хотілося б; до того ж Уїна дуже стомилася. Та і я, чесно кажучи, був досить змучений, і мені сильно кортіло спати.