Я виснував, що саме таким шляхом людина Верхнього Світу дійшла до своєї безпомічної краси, а людина Підземного Світу – до своєї чисто механічної промисловості. Але навіть для ідеального стану рівноваги, за всієї його механічної досконалості, бракувало однієї речі – абсолютної сталості.

Очевидно, із часом мешканцям Підземного Світу забракло їжі. І ось матір усього, Необхідність, яка не заявляла про себе впродовж багатьох тисячоліть, знову стала діяти, почавши свою роботу знизу. Жителям Підземного Світу доводилося мати справу з машинами. Це вимагало, крім звички, ще й певної роботи думки, і в них хоч-не-хоч мусили розвитись якщо не інші риси людського характеру, то бодай якась ініціатива. Коли ж з’явився брак м’яса, вони повернулися до того, чого дотепер не допускали старі звички: до канібальства.

Саме таким видався мені світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Можливо, це хибне пояснення, адже людському розуму властиво помилятися. Але таким було моє бачення цього світу, і я передаю його вам.

Після виснажливої ночі, усіх хвилювань і жахів, пережитих мною напередодні, я, попри своє горе, насолоджувався сонячним теплом і виглядом мирної картини, що лежала перед моїми очима.

Я страшенно стомився, мені хотілося спати, і незабаром мої теоретичні міркування перейшли в дрімоту. Піймавши себе на цьому, я скорився покликові природи й, розтягшись на м’якій траві, поринув у тривалий та відсвіжливий сон.

Прокинувся я незадовго до заходу сонця. Тепер я почувався в безпеці й не боявся, що морлоки можуть схопити мене уві сні. Зіп’явшись на ноги, я відразу ж попрямував до Білого Сфінкса. В одній руці я тримав залізний лом, а другою перебирав сірники в кишені.

І саме тоді відбулася несподівана річ. Підійшовши до Білого Сфінкса, я раптом побачив, що обидві стулки бронзових дверей відчинені й опущені в особливі пази.

Я зупинився, не наважуючись увійти. Усередині була невелика кімната, і там у кутку, на підставці, стояла моя Машина часу. Маленькі важелі лежали в мене в кишені…

Отже, після всіх моїх ретельних приготувань до облоги Білого Сфінкса на мене, схоже, очікувала мирна здача!

Я викинув залізний лом, майже незадоволений тим, що мені не довелося скористатися ним.

Я вже стояв на порозі, аж раптом мене осяяло і я вперше усвідомив задуми морлоків.

Ледве стримуючись від сміху, я переступив через бронзовий поріг і пішов до Машини. Я був дуже здивований, що Машина не тільки вичищена, а й навіть змащена мастилом. Утім, згодом я переконався, що морлоки частково розібрали Машину, аби своїм слабким розумом збагнути її призначення.

І ось, поки я стояв і розглядав її, відчуваючи задоволення від самого тільки дотику до її механізмів, трапилося те, до чого я внутрішньо був готовий. Бронзові двері раптово піднялися вгору й із тріском стукнулися в раму. Занурений у повну темряву, я опинився в пастці! Так, принаймні, думали морлоки. Я ж засміявся собі під ніс.

До моїх вух доносився їхній своєрідний буркітливий сміх, і я знав, що вони щодуху біжать до мене. Зберігаючи спокій, я спробував запалити сірник. Мені залишалося тільки прикріпити важелі й зникнути, немов примара.

Однак я випустив з уваги одну незначну обставину: сірники були того огидного ґатунку, який запалюється тільки об коробку!

Ви можете уявити собі, як швидко я позбувся спокою й упевненості. Ці маленькі кровожерливі тварини встигли наблизитися до мене. Один із морлоків торкнувся моєї спини.

У руці в мене були важелі від Машини, і я щосили вдарив ними навмання, а потім став дертися в крісло. Але вже наступної миті мене схопила одна рука, потім друга… Мені довелося відштовхувати мерзенних істот, відриваючи їхні чіпкі пальці від важелів, і водночас у темряві намацувати осі, на які ці важелі надівалися. Зрештою один важіль вони ледве не поцупили; він вислизнув у мене з рук, і я, розшукуючи його, змушений був відбиватися від морлоків головою. Я чув, як від моїх ударів хрускали їхні черепи. Мені здається, що ця остання сутичка була навіть небезпечнішою, ніж та, що її я пережив у лісі минулої ночі.

Нарешті важелі були прикріплені – і я поспіхом натиснув на них. Хапкі пальці морлоків зісковзнули. Темрява зникла, і я знов опинився посеред сіруватого світла й шуму, які вже описував…

Я розповідав вам про ті неприємні відчуття й запаморочення, які відчуває Мандрівник у Часі. Проте цього разу я, крім усього іншого, незручно сидів у кріслі й постійно падав набік. Машина розгойдувалася й тремтіла, я щосили чіплявся за неї, нічого не помічаючи навкруги. Скільки часу минуло, я не знаю. Але коли я опам’ятався й глянув на циферблат, то був уражений, побачивши, де я опинився.

Одна стрілка відзначала дні, друга – тисячі днів, третя – мільйони, а четверта – тисячі мільйонів. Виявилося, що, замість того щоб надати Машині зворотнього руху, я натиснув важелі так, що Машина помчала вперед. Глянувши на індикатор, я побачив, що стрілка, яка відзначає тисячі днів, вертілася зі швидкістю секундної стрілки годинника, показуючи шлях у майбутнє.

Поки я рухався в такий спосіб уперед, навколо мене відбувались якісь дивні зміни. Мерехтливі сіруваті сутінки стали темнішими, потім – хоча я летів із разючою швидкістю – знову стала помітною мерехтлива зміна дня й ночі, що свідчило, звичайно, про вповільнений перебіг, і те мерехтіння робилося дедалі виразнішим.

Спочатку це спостереження вразило мене. День і ніч усе повільніше змінювали одне одного, дедалі повільніше повзло по небі сонце. Здавалося, зміна дня й ночі відбувається протягом цілих сторіч. Нарешті все навколо огорнули нескінченні сутінки, які переривалися лише часом, коли темне небо зненацька пронизувала яскрава комета.

Смуга світла, котра позначала сонце, давно зникла. Саме ж сонце більше не заходило. Воно тільки підіймалося на заході, роблячись дедалі величезнішим і червонішим. Будь-який слід місяця зник, круговий рух зірок теж сповільнився: зірки перетворилися на світлові цятки, що ледь повзли по небосхилу.

Перед тим як я зупинився, багряне гігантське сонце нерухомо зависло над обрієм. Воно мало вигляд величезної бані, що горіла тьмяним світлом і час від часу начебто згасала. У якийсь момент сонце ще раз яскраво спалахнуло, але незабаром знову стало похмуро-червоним.

Припинення заходу і сходу сонця змусило мене дійти висновку, що припливи і відпливи, які сповільнювали обертання Землі, нарешті подіяли. Тепер земля завжди була обернена до сонця одним боком – так само як місяць у наш час.

Пам’ятаючи, що минулого разу під час зупинки Машини я полетів сторч головою, я дуже обережно почав сповільнювати рух.

Стрілки циферблата крутились усе повільніше, і незабаром та, котра показувала тисячі, зовсім зупинилася, а стрілка днів перестала здаватися туманною плямою, як раніше.

Рух явно сповільнювався, і я незабаром розрізнив невиразні обриси якогось безлюдного берега.

Зупинившись із великою обережністю, я й далі сидів у Машині й озирався довкола.

Небо втратило свою блакить. На північному сході воно здавалося чорнильним, і на тлі цієї пітьми зірки, від яких линуло рівне біле світло, сяяли особливо яскраво. Наді мною небо мало насичений червоний колір, і на ньому не було видно зірок; ближче до південного сходу воно ставало світлішим і набувало яскраво-пурпурового відтінку. Там, перетнуте лінією обрію, величезною горою лежало сонце, червоне й нерухоме.

Скелі навколо мене були різкого брунатного кольору, і єдиною ознакою життя, що впала мені у вічі, була яскраво-зелена рослинність, яка покривала виступи з південно-східного боку. Ця соковита зелень нагадувала лісові мохи й лишаї в печерах – такі рослини зазвичай ростуть у вічних сутінках.

Моя Машина зупинилася на розлогому березі. Море, що розливалося на південному заході, відокремлювалося різкою лінією овиду від тьмяного неба. На морі не було ні прибою, ані хвиль, і в повітрі не відчувалось ані найлегшого шереху вітерцю. Але поверхня його все ж таки повільно та плавно здіймалася й опускалася, немов слабкий подих, – це свідчило про те, що вічний океан усе ще жив і рухався. А вздовж берега, коли хвиля трохи відкочувалася, виднілася широка тьмяно-рожева – це відсвічувало небо – кірка солі.