Минула хвилина. Вигуки їх начебто стали ще голоснішими, а рухи швидшими. Але жоден із морлоків не наближався до мене. Я стояв, удивляючись у темряву. І тоді в мою душу закралася надія. Може, морлоки злякалися?

Та раптом я помітив щось дивне. Морок, який оточував мене, поступово розсіювався. Я став невиразно розрізняти постаті морлоків: троє вбитих лежали біля моїх ніг, а інші, як я на свій превеликий подив побачив, безперервним потоком бігли повз мене, заглиблюючись усе далі в ліс. Спини їх уже не здавалися білими, а відсвічували червонуватим.

Я стояв і зачудовано дивився їм услід, поки раптом не помітив червону іскорку, котра промайнула між гіллям і відразу зникла. І тоді я все зрозумів: і запах запаленої деревини, і неясний одноманітний шерех, який переходив тепер у грізне ревіння, і червона заграва, і втеча морлоків… пояснювалися лісовою пожежею.

Відійшовши від дерева й озирнувшись, я побачив між стовбурами дерев бурхливе полум’я. Це було розкладене мною багаття: тепер воно наздоганяло мене. Я озирнувся, шукаючи очима Уїну, але вона зникла!

Свист, тріск лісу, що горів, оглушливі удари, схожі на вибухи, коли нове дерево за мить перетворювалося на смолоскип… Чесно кажучи, мені було не до того, щоб роздумувати. Стиснувши в руці залізний лом, я побіг слідом за морлоками. Але полум’я гналося за мною слід у слід. В одному місці, із правого боку, воно випередило мене, відрізавши шлях, і тоді довелося повернути ліворуч.

Нарешті я вибіг на невелику галявину й побачив одного морлока. Осліплений, він наткнувся на мене, потім промчав мимо, просто у вогонь!

Тут мені довелося стати свідком найбільш приголомшливого видовища з усіх, які я тільки спостерігав під час свого перебування в майбутньому. Весь простір був освітлений грандіозною загравою, і ніч немов перетворилася на день. У середині був чи то горбок, чи то курган, а на ньому – обпалений сонцем кущ глоду. Позаду – інша частина лісу, що горів: жовті язики полум’я вже виривались і звідтіля. Уся видима територія, здавалося, була оточена вогненною огорожею.

На схилі пагорба з’юрмилися засліплені світлом морлоки; їх було близько тридцяти чи сорока. Знемагаючи від жару, вони кидалися врізнобіч, із переляку набігали один на одного. Спочатку я не зметикував, що вони сліпі, й, охоплений божевільною люттю, починав бити їх залізною ломакою, тільки-но вони наближалися. Я вбив одного та скалічив багатьох.

Аж раптом у світлі заграви я помітив, як один із морлоків навпомацки пробирався між кущами, а потім, прислухавшись до їхніх жалісних стогонів, переконався, що вони зовсім розгубилися від світла. Тому більше я вже не чіпав їх.

Час від часу який-небудь морлок налітав на мене, і тоді вся його істота виражала такий безмежний жах, що я сам мимоволі давав йому дорогу. Раптом полум’я почало дещо слабшати й мене знов охопив страх, що ці огидні істоти незабаром побачать мене. Я навіть хотів знову почати розправлятися хоча б із частиною морлоків, перш аніж згасне пожежа. Але вогонь знову яскраво запалав, і я стримався.

Я блукав пагорбом серед морлоків, відшукуючи бодай які-небудь сліди Уїни. Проте її ніде не було. Нарешті я присів на вершині пагорба та став спостерігати за цим незвичайним збіговиськом сліпих істот, котрі бродили навколо й за допомогою якихось дивних звуків перегукувались один з одним, коли на них падало світло від пожежі. Величезні клуби диму повзли по небу й лише місцями крізь дірки в цій червонуватій завісі сяяли маленькі зірки, такі далекі, начебто вони були в іншому Всесвіті. Два або три морлоки зосліпу наштовхнулися на мене, і я, здригаючись від жаху, прогнав їх ударами кулаків.

Більша частина цієї ночі видавалася мені якимось страшним сном. Я кусав себе за кісточки пальців і кричав у жагучому бажанні прокинутися. Я бив кулаками в землю, вставав і знову сідав, блукав уперед-назад і знову всідався. Я протирав очі, молив Бога, щоб він дав мені прокинутися… Тричі я бачив, як морлоки, опустивши голови, в агонії кидались у вогонь.

Нарешті вгорі, над дедалі блідішою загравою пожежі, що вже вщухала, й повзкими пасмами чорного диму, над почорнілими стовбурами дерев і невеликою купкою цих огидних створінь з’явилися перші світанкові промені. Починався новий день.

Я знову став шукати Уїну, але не знайшов її слідів. Ясно, що морлоки залишили її бідне маленьке тіло в лісі. Не можу навіть передати, яку полегкість я відчув, подумавши, що вона уникла тієї страшної долі, для якої була призначена. Від самої тільки думки про це я ладен був знову взятися за побиття мерзенних безпорадних створінь, які метушилися навколо мене, але втримався від цього.

Горбок, про який я казав, являв собою щось подібне до острівця посеред лісу. Тепер, розташувавшись на його вершині, я міг крізь дим розрізнити палац із зеленої порцеляни, від якого, звичайно, можна було знайти дорогу й до Білого Сфінкса.

Світало. Уцілілі морлоки усе ще тинялися тут і там, і що світліше ставало, то голосніше вони стогнали. Нарешті-таки я міг покинути цих проклятих тварин. Обмотавши ноги травою, я шкандибав по паруючому попелі, оминаючи стовбури, усередині яких іще тріпотіло полум’я. Я йшов просто до того місця, де була захована моя Машина часу.

Просувався я дуже повільно, тому що вкрай знесилів і до того ж кульгав. Жахлива смерть маленької Уїни не виходила мені з голови.

На той момент її загибель стала для мене нестерпним горем. Тепер, перебуваючи в знайомій обстановці, я радше сприймаю це як важкий сон, а не як справжню втрату, але тоді… тоді я був абсолютно пригнічений.

Того ранку я знову відчув себе страшенно самотнім. Я згадав про свою домівку, про цей затишний куточок, про декого з вас, і разом із цими спогадами в моїй душі почала зростати жагуча, болісна туга.

Того ясного сонячного ранку, під час своїх мандрів по жаристому попелі, я зробив відкриття. У кишені штанів я знайшов сірники. Мабуть, вони випали з коробки, перш аніж її в мене витягли.

Близько восьмої чи дев’ятої ранку я дійшов до тієї самої лави з жовтого металу, на якій сидів у вечір свого прибуття й роздивлявся світ, який відкрився переді мною. Я згадав про свої занадто поспішні висновки і не міг стриматися від гіркого сміху над власною самовпевненістю.

Переді мною постав той-таки дивовижно красивий пейзаж, та сама розкішна рослинність, ті ж таки чудові палаци й надзвичайні руїни, та сама срібляста стрічка ріки, що вилася серед родючих берегів. Подекуди між деревами миготіли світлі вбрання чарівних маленьких чоловічків. Деякі з них купалися саме в тому місці, де я врятував Уїну, і спогад про це змусив боляче стиснутися моє серце. Я раптом звернув увагу на куполи, що затуляли виходи з Підземного Світу і здавалися темними плямами на цьому чарівному ландшафті.

Тільки тепер я повною мірою усвідомив, що приховувала краса мешканців Верхнього Світу. Наскільки безтурботним був їхній день! Немов тварини, котрі безжурно граються на пасовищі, вони нічого не знали про своїх ворогів і ні за що не дбали. Але кінець їх був неминучий!

Я тужливо міркував про те, наскільки короткочасне існування людського інтелекту. Він сам згубив себе.

Людський розум завзято прагнув досягти добробуту, суспільного устрою, який би міцно тримався на засадах забезпеченості. Й нарешті людство здобуло це… щоб прийти до такого кінця! Колись життя та майно мали бути в цілковитій безпеці. Заможний знав, що його добробут і комфорт забезпечено, а бідний був упевнений, що йому забезпечені праця й життя. Без сумніву, у світі, що досяг досконалості, не залишилося ні проблем із безробіттям, ані будь-яких інших невирішених соціальних питань. А потім настав великий спокій.

Ми не беремо до уваги закон природи, котрий передбачає, що гнучкість розуму є своєрідним відшкодуванням за ті постійні зміни, небезпеки й тривоги, серед яких живе людство. Тварина, котра перебуває в повній гармонії з довколишніми умовами, перетворюється на довершений механізм. Природа вдається до розуму тільки в тому випадку, коли звичка й інстинкт виявляються марними. Де немає змін і немає потреби в них – там немає й розуму. Тільки в тих тварин є розум, яким доводиться постійно стикатися з різноманітними життєвими змінами й небезпеками.