– На словах ви мені, мабуть, доведете, що чорне – біле, але вам ніколи не вдасться переконати мене в цьому! – заявив Фільбі.

– Може й так, – погодився Мандрівник у Часі. – Але ж тепер, сподіваюся, ви починаєте розуміти, у чому полягав предмет моїх досліджень із геометрії чотирьох вимірів. У мене вже давно була невиразна ідея побудувати машину…

– Для подорожі в часі? – вигукнув Дуже Молодий Парубок.

– Для подорожі в якому завгодно напрямку простору й часу, залежно від бажання…

Фільбі тільки розсміявся у відповідь.

– І я перевірив це на практиці, – додав Мандрівник у Часі.

– Це, до речі, доволі заманливо для історика, – зауважив Психолог. – Мабуть, можна було б проїхатися в минуле й перевірити загальноприйнятий опис якої-небудь події, наприклад, битви під Гастінґсом!

– А вам не здається, що там ви привернули б до себе зайву увагу? – запитав Лікар. – Адже наші пращури не дуже вже й любили анахронізми!

– У нас з’явилася б можливість вивчити справжню грецьку мову з вуст Гомера або Платона! – висловив свою думку Дуже Молодий Парубок.

– І вони напевно дали б вам на горіхи за сумнівні успіхи! Адже німецькі вчені так удосконалили давньогрецьку мову!

– Тоді вже краще вирушити в майбутнє! – вигукнув Дуже Молодий Парубок. – Ви тільки подумайте! Можна було б покласти в банк усі свої гроші, залишити їх там, щоб росли відсотки, а самим гайнути в майбутнє…

– Щоб знайти там суспільство, – вставив я, – організоване на суто комуністичних підвалинах.

– Із-поміж усіх диких, екстравагантних теорій… – почав Психолог.

– Так, саме так мені здавалося. Тому я й не говорив про це, поки…

– Поки ви не перевірили цього на практиці? – вигукнув я. – Ви можете це зробити?

– Подайте-но сюди вашу практику! – закричав Фільбі, якому набридло слухати.

– Принаймні, покажіть нам цей експеримент, – сказав Психолог і додав: – Хоча це все, звісно, нісенітниця…

Мандрівник у Часі з посмішкою дивився на нас. Потім, усе ще посміхаючись, він сховав руки в кишені штанів і повільно вийшов із кімнати. Ми чули, як він, човгаючи, простував коридором, який веде до лабораторії.

Психолог, глянувши на присутніх, запитав:

– Дивно, чому він залишив нас?

– Очевидно, він хоче показати нам якийсь фокус або щось подібне, – спокійно промовив Лікар.

Фільбі взявся розповідати нам про фокусника, якого бачив у Берсломі, але перш аніж він устиг закінчити вступ, наш Мандрівник у Часі повернувся й перервав його на півслові.

Предмет, що його Мандрівник у Часі тримав у руках, являв собою блискучу металеву раму, трішки більшу від маленького годинника і при цьому дуже витонченої роботи. Там була слонова кістка та ще якась прозора кристалічна речовина.

Тепер я мушу бути дуже точним у своєму описі, оскільки, якщо не дотримуватися пояснень Мандрівника в Часі, усе, про що йтиметься далі, здається геть зовсім незбагненним.

Він узяв один із маленьких восьмикутних столиків, що були в кімнаті, і поставив його перед вогнем, так що дві ніжки помістилися на килимкові біля каміна. На столик він поставив свій апарат. Потім Мандрівник у Часі присунув стілець і сів на нього. На столику стояла маленька лампа з абажуром, і від неї на апарат падало яскраве світло.

У кімнаті було ще близько десятка свічок. Дві з них горіли в бронзових свічниках на каміні, а решта – у канделябрах, так що кімната виявилася досить добре освітленою.

Я сидів у низенькому кріслі, яке підсунув трохи вперед, аби бути між Мандрівником у Часі й каміном. Фільбі стояв за Мандрівником у Часі, зазираючи йому через плече. Лікар і Провінційний Мер стежили за ним із правого боку, а Психолог – із лівого. Дуже Молодий Парубок стояв за спиною Психолога. Ми всі, звичайно, були насторожі. Я вважав цілком неймовірним, щоб за таких умов ми могли бути обдурені якимось фокусом, хай би як тонко й мистецьки він був пророблений.

Мандрівник у Часі подивився спершу на нас, потім на свій прилад.

– Ну й що ж? – запитав Психолог.

– Ця маленька штучка, – почав Мандрівник у Часі, поклавши руки на апарат, – не більш аніж модель моєї Машини для подорожі в часі. Напевно, ви вже помітили, що в цього апарата досить загадковий вигляд, а біля осі спостерігається якесь дивне мерехтіння, начебто вона не зовсім реальна.

Він указав пальцем на частину моделі.

– Отут маємо один маленький білий важіль, а тут – інший.

Лікар підвівся зі свого місця й глянув на модель.

– Бездоганно зроблено, – промовив він.

– Я два роки працював над цим, – додав Мандрівник у Часі.

Коли ми всі, узявши приклад із Лікаря, оглянули модель, винахідник продовжив:

– Тепер мені хотілося б, аби ви усвідомили для себе: якщо натиснути на цей важіль, то Машина почне линути в майбутнє; що ж до іншого важеля, то він надає Машині задній хід. Це крісло – місце для Мандрівника в Часі. Зараз я натисну на цей важіль – і Машина вирушить у майбутнє. Вона зникне, ми не бачитимемо її. Тому постарайтеся ретельно роздивитися її. Огляньте також стіл і переконайтеся, що тут немає ніякого фокуса. Я зовсім не хочу втратити цю модель, а тим більше не хочу, щоб мене стали називати шарлатаном.

Минуло близько хвилини. Психолог, як мені здалося, збирався щось сказати, але, мабуть, передумав. Мандрівник у Часі, змірявши нас уважним поглядом, простяг руку до важеля.

– Ні, – сказав він раптом. – Дайте мені вашу руку. – І, обернувшись до Психолога, взяв його за руку та звелів йому вказівним пальцем натиснути на важіль.

Таким чином, Психолог сам відправив модель Машини часу в її нескінченну подорож. Ми всі бачили, як повернувся важіль. Я абсолютно переконаний, що тут не було навіть найменшого обману.

Ми відчули легкий подув вітру; вогонь у лампі гойднувся. Одна зі свічок, які стояли на каміні, згасла. Маленька Машина раптом зробила коливний оберт, і її обриси стали розмитими; секунду ми бачили її як примару, як вихор тьмяної мерехтливої бронзи і слонової кістки, а потім – так: вона зникла! На столі залишилася тільки лампа.

Майже хвилину всі мовчали. Нарешті Фільбі вилаявся.

Психолог, оговтавшись від першого потрясіння, зазирнув під стіл. Мандрівник у Часі розсміявся.

– Ну? – весело запитав він, передражнюючи Психолога.

Потім Мандрівник у Часі встав і, підійшовши до каміна, на якому стояла табакерка, почав спокійно набивати люльку.

Ми переглянулися.

– Слухайте, – сказав Лікар, – ви це серйозно? Невже ви справді вірите в те, що ця Машина вирушила подорожувати в часі?

– Без сумніву, – коротко відповів Мандрівник у Часі й нахилився до каміна, щоб запалити скіпку.

Закуривши люльку, він подивився Психологові у вічі.

Психолог, воліючи приховати свою зніяковілість, дістав сигару й, забувши обрізати кінець, марно намагався закурити її.

– Хотілося б додати, – сказав Мандрівник у Часі, – що в мене майже закінчено велику Машину. – Він кивнув у бік лабораторії. – І коли вона буде зібрана, я маю намір сам здійснити подорож.

– Ви наполягаєте на тому, що ваша модель подалася в майбутнє? – запитав Фільбі.

– У майбутнє чи в минуле – я поки що не знаю.

Після невеликої паузи Психолог раптом заявив:

– Машина мусила вирушити в минуле, якщо тільки вона взагалі куди-небудь вирушила.

– Чому? – запитав Мандрівник у Часі.

– Думаю, що якби Машина не рухалася в просторі й подалася в майбутнє, то ввесь час залишалася б із нами: адже й ми подорожуємо туди ж таки!

– Але, – заперечив я, – якби Машина вирушила в минуле, ми б бачили її – і щойно ввійшовши до кімнати, і минулого вівторка, коли ми теж були тут, і позаминулого вівторка…

– Серйозні заперечення, – зауважив Провінційний Мер і з байдужим виглядом повернувся до Мандрівника в Часі.

– Аніскілечки, – відповів Мандрівник у Часі й обернувся до Психолога: – Ви, я бачу, задумалися. Ну що ж, саме ви і зможете їм пояснити. Адже це, бачте-но, буде враження за межею сприйняття, невизначене враження, правда?