– Ну звісно, – погодився з ним Психолог і відразу ж звернувся до нас: – Із погляду психології, все доволі просто. Я мав би здогадатися раніше. Це досить ясно й дійсно служить для підтримки парадокса. Ми не можемо бачити й не можемо визначити рух цієї Машини так само, як не можемо бачити спиці колеса, яке обертається, або кулю, що летить у повітрі. Якщо Машина рухається в часі у п’ятдесят або в сто разів швидше, ніж ми, якщо вона проходить за секунду відстань, котру ми проходимо за хвилину, то враження, справлене нею, повинне дорівнювати одній п’ятдесятій або одній сотій того враження, яке вона б справила, якби не рухалася в часі. Це вельми просто…

Він провів рукою по тому просторі, де раніше стояла Машина.

– Бачите? – спитав Психолог, осміхаючись.

Ми не зводили очей із порожнього столу протягом декількох хвилин. Нарешті Мандрівник у Часі запитав нас, що ми думаємо про це.

– Зараз, коли надворі ніч, усе виглядає досить правдоподібно, – відповів Лікар, – але почекаймо до завтра. Як-то кажуть, уранці голова свіжіша.

– Може, ви хочете глянути на велику Машину часу? – поцікавився Мандрівник.

Він узяв у руки лампу й повів нас довгим холодним коридором до своєї лабораторії. Я добре пам’ятаю мерехтливе світло лампи, дивний широкий силует винахідника, розтанцьовані тіні на стінах; ми йшли за ним, здивовані, але все ще не довіряючи; пам’ятаю, як ми побачили в лабораторії велику копію маленького механізму, того самого, котрий зник на наших очах.

Одні частини Машини були виготовлені з нікелю, інші – зі слонової кістки, деякі ж деталі були, безсумнівно, вирізані або випиляні з гірського кришталю. Загалом, Машина була майже готова. Я помітив вигнуті, ще до кінця не зроблені кришталеві стрижні, які лежали на лаві поруч із кресленнями, і взяв один із них, прагнучи краще роздивитися. Очевидно, стрижень був виготовлений із кварцу.

– Послухайте, – сказав Лікар, – ви й справді затіяли все це всерйоз? Чи, може, це жарт на кшталт тієї химери, яку нам показували на Різдво?

– На цій Машині, – сказав Мандрівник, піднявши лампу над головою, – я маю намір досліджувати час. Гадаю, ви розумієте, про що йдеться? Ніколи в житті я не був серйозніший, аніж тепер.

Ніхто з нас не знав, як поставитися до його слів. Фільбі, глипнувши через плече Лікаря, багатозначно підморгнув мені.

Я думаю, що тоді ніхто з нас не вірив у Машину часу. Справа в тому, що Мандрівник у Часі належав до числа людей, які занадто розумні, щоб їм можна було вірити. Ви ніколи не відчували, що ось він – увесь перед вами? Завжди здавалося, що за його відвертістю щось криється, – словом, якась лукава простодушність. Якби цю модель нам продемонстрував Фільбі й у тих самих словах пояснив її сутність, ми виявили б набагато менше скептицизму. Мотив його дій був би цілком зрозумілий: кожен ковбасник міг би зрозуміти Фільбі! Але Мандрівник у Часі був чималим диваком, і ми не довіряли йому. Те, що уславило б іншу, менш розумну людину, в нього виходило як фокус. І взагалі це помилка – робити що-небудь занадто просто. Люди, які всерйоз ставилися до вченого, ніколи, проте, не були впевнені в ньому. Вони інстинктивно відчували, що з ним будь-якої миті можна втратити свою репутацію людей, здатних логічно мислити; довіритися Мандрівникові в Часі було однаково що обставити дитячу кімнату витонченою порцеляною – так само необережно й необачно.

Я вважаю, що саме тому протягом тижня, від одного вівторка до наступного, ніхто з нас особливо не розводився про дивну подорож у часі, хоча, без сумніву, не тільки мені одному спадали на думку різні гадки про незвичайні можливості, пов’язані з такою мандрівкою. Її видима правдоподібність і практична неймовірність, анахронізми й цілковитий хаос – усе це справило на нас дуже сильне враження.

Що стосується мене особисто, то я був особливо зацікавлений фокусом із моделлю. Пам’ятаю, що я розмовляв про це з Лікарем, якого зустрів у п’ятницю в Ліннеївському товаристві.[1] Він казав, що бачив щось подібне в Тюбінґені, і надавав особливого значення тому, що одну зі свічок погасило коливанням повітря. Але як був зроблений фокус, він усе ж таки пояснити не міг.

Наступного вівторка я знову вирушив у Річмонд – схоже, я був одним із найбільш постійних відвідувачів Мандрівника в Часі, – але приїхав пізно й уже застав там кількох чоловіків, котрі сиділи у вітальні.

Лікар стояв біля каміна, тримаючи в одній руці аркуш паперу, а в другій годинник. Я озирнувся, але господаря ніде не було видно.

– Пів на восьму, – сказав Лікар. – По-моєму, час і повечеряти.

– А де ж хазяїн? – запитав я.

– Ви щойно прийшли? Імовірно, він затримується. Дивно, але в цій записці господар просить мене розпорядитися вечерею, якщо його не буде до сьомої години. Пише, що все пояснить нам, коли повернеться.

– Шкода, якщо він не встигне до вечері, – мовив Видавець однієї популярної газети.

Лікар подзвонив.

Із присутніх на тому пам’ятному обіді, окрім мене й Лікаря, був тільки Психолог. Із нових були: Бленк, згаданий Видавець, Журналіст і ще якийсь тихий, соромливий чоловік із бородою, якого я не знав і який, наскільки я міг судити, не вимовив ані слова протягом усього вечора.

За столом розмірковували про те, куди міг подітися хазяїн, і я напівжартома зауважив, що він, можливо, вирушив у свою подорож у часі. Видавець попросив пояснити йому, що це означає, і Психолог узявся досить ваговито розповідати про «дотепний парадокс і фокус», свідками якого ми стали минулого тижня. Він уже дійшов до середини свого оповідання, коли двері в коридор безгучно відчинилася. Я сидів саме навпроти дверей і першим побачив господаря оселі.

– А! – закричав я. – Ну нарешті!..

Двері відчинилися навстіж, і перед нами постав Мандрівник у Часі.

Я мимоволі скрикнув від подиву. Потім і Лікар, побачивши його, теж зойкнув:

– Господи! Що з вами сталося, друже?!

Усі, хто сидів за столом, разом обернулися до дверей.

І справді, вигляд наш господар мав украй кумедний. Його брудний сюртук був увесь покритий якимись зеленими плямами, а скуйовджене волосся, як мені здалося, стало сивішим, аніж звичайно – чи тому, що було припорошене пилом, а чи тому, що й справді посивіло. Мертвотно-блідий, із підсохлим порізом на підборідді та стражденним виразом на застиглому обличчі, він на хвилину зупинився на порозі, начебто осліплений світлом.

Потім, накульгуючи, він увійшов у кімнату; таке кульгання мені траплялося бачити у волоцюг, які часто натирали собі ноги.

Ми дивилися на нього й чекали, коли він заговорить.

Але Мандрівник у Часі, не сказавши жодного слова, зі значними зусиллями добрався до столу й потягнувся до пляшки. Видавець наповнив келих шампанським і підсунув йому. Хазяїн залпом випив його і, здавалося, став потроху приходити до тями: він оглянув стіл, і тінь колишньої посмішки промайнула на його обличчі.

– Бога ради, що з вами? – запитав Лікар.

Мандрівник у Часі начебто й не чув його запитання.

– Не звертайте на мене уваги, – мовив він, злегка затинаючись. – Мені вже краще…

Він удруге простягнув келих за шампанським і знову випив залпом.

– Ось так добре! – вигукнув він.

Його очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець. Глянувши на нас із якимось невизначеним схваленням, Мандрівник у Часі пройшовся по теплій і затишній кімнаті.

– Я піду вмиюся та переодягнуся… потім повернуся й усе поясню вам, – заговорив він, знову почавши затинатися, начебто йому доводилося добирати слова. – Залишіть мені шматок баранини. Мені смертельно хочеться м’яса…

Побачивши Видавця, котрий був нечастим гостем у його домівці, господар поцікавився станом його здоров’я. А Видавець поставив йому якесь запитання.