– Зараз, зараз… – відповів Мандрівник у Часі. – У мене… ні, просто смішно! Ще хвилина – і я прийду до тями.

Він поставив келих і пішов до дверей, котрі ведуть на сходи. Я знову звернув увагу на його кульгавість і м’яке човгання кроків.

Підвівшись із місця, я глянув на його ноги. На них не було нічого, крім подертих і закривавлених шкарпеток.

Двері зачинилися. Я хотів був піти за господарем, але відразу ж згадав, що він терпіти не може, щоб коло нього клопотали. Якийсь час я, попри зусилля, не міг зібрати докупи думки.

– Примітна поведінка видатного вченого, – почув я голос Видавця, котрий за звичкою висловлювався заголовками газетних статей.

Це примусило мене знову звернути увагу на яскраво освітлений обідній стіл.

– У чому річ? – запитав Журналіст. – А й справді, чи не удавав він, часом, де-небудь отакого бурлаку? Я не розумію!..

Я зустрівся поглядом із Психологом і прочитав на його обличчі відбиття власних думок. Я подумав про подорож у часі й про самого Мандрівника в Часі, який, накульгуючи, із зусиллями підіймався сходами. Однак навряд чи ще хтось помітив його кульгавість.

Першим отямився Лікар. Він подзвонив – хазяїн наш терпіти не міг, аби слуги залишалися в кімнаті під час вечері, – і звелів подавати наступну страву.

Видавець, щось бурмочучи собі під ніс, заходився працювати ножем і виделкою, і Мовчазний гість також узяв із нього приклад.

Вечеря поновилася. Розмова, у проміжках між паузами, обмежувалася лише здивованими вигуками.

Цікавість Видавця була найвищою мірою збуджена.

– Чи часом наш спільний друг не поповнює свої скромні доходи, збираючи милостиню? А може, він потерпає від того, що трапилося з Навуходоносором?[2] – запитав він.

– Я переконаний, що це має стосунок до Машини часу, – сказав я, спробувавши продовжити перервану розповідь Психолога про наші попередні збори тут.

Видавець став заперечувати.

– Щіток для чищення в них немає, абощо?! – вигукнув він. – Невже людина може вкритися пилом тому, що обертається у своєму парадоксі?…

Ця ідея здалася йому настільки дотепною, що він відразу уявив її в карикатурному вигляді.

– Ні, справді, що в них там, у цьому майбутньому, щіток немає для чищення одягу? – повторив він.

Журналіст теж нізащо не хотів вірити і приєднався до Видавця: адже найлегший вихід – усе виставити в смішному світлі. Ці двоє були представниками нового типу журналістів, веселі й непоштиві молоді люди.

– Наш спеціальний кореспондент завтрашнього дня повідомляє… – заговорив або, точніше, закричав Журналіст, аж раптом повернувся наш Мандрівник у Часі.

Він був одягнений у звичайний вечірній костюм, і, крім перебігливого погляду, на його обличчі вже не залишилося ніяких слідів тієї зміни, що так уразила мене кілька хвилин тому.

– Слухайте, – звертаючись до нього, весело промовив Видавець, – ось ці добродії запевняють, що ви побували в середині наступного тижня! Може, ви розповісте нам що-небудь про нашого маленького Розбері?[3] Який гонорар хочете – за все, оптом?

Мандрівник у Часі, не промовивши жодного слова, посів відведене йому місце. На його обличчі промайнула колишня спокійна усмішка.

– Де моя баранина? – запитав він. – Яка насолода знову застромити виделку в шматок м’яса!

– Розповідь! – крикнув Видавець.

– До дідька розповідь! – сказав Мандрівник у Часі. – Мені страшенно кортить їсти. Я не скажу ані слова, поки в мої артерії не потрапить відповідна кількість пентону[4]… Дякую! Будь ласка, і сіль теж.

– Одне слово: ви подорожували в часі? – запитав я.

– Так, – кивнув Мандрівник у Часі: рот у нього був набитий м’ясом.

– Даю шилінг за рядок, – швидко промовив Видавець.

Мандрівник у Часі простягнув свій келих Мовчунові й, не кажучи бодай слова, постукав по ньому пальцем. Мовчун, який не спускав із нього очей, підхопився з місця й налив йому вина.

Далі за обіднім столом стало якось ніяково. Що стосується мене, то я ледве втримувався від запитань, і, зважаючи на все, те саме відбувалося з іншими. Журналіст пробував розповідати анекдоти, щоб розрядити напружену обстановку, а Мандрівник у Часі взявся до їжі, демонструючи гостям апетит справжнього бурлаки. Лікар палив сигаретку й, примружившись, уважно спостерігав за Мандрівником у Часі. Мовчун, очевидно, конфузився ще дужче, ніж звичайно, і з несподіваною для всіх рішучістю пив шампанське, келих за келихом.

Нарешті Мандрівник у Часі відсунув тарілку й, подивившись на нас, сказав:

– Мушу перепросити. Але я просто вмирав із голоду. Зі мною трапилися воістину дивовижні речі.

Він простяг руку й, узявши сигару, обрізав кінчик.

– Утім, ходімо краще до курильної кімнати, – додав він. – Це занадто довга історія, і тому не варто починати її за неприбраним столом.

Він підвівся, на ходу подзвонив прислузі та провів нас до сусідньої кімнати.

– Ви розповіли Бленку, Дашу й Чозу про Машину часу? – запитав він мене, указуючи на трьох нових гостей, і сів у м’яке крісло.

– Але ж це простий парадокс! – вигукнув Видавець.

– Я не маю сил сперечатися сьогодні. Я нічого не маю проти того, щоб розповісти вам цю історію, але з умовою – мене не турбувати. Ви знаєте: мені нетерпеливиться якомога швидше викласти все перед вами – просто нестерпна жага. Більша частина моєї розповіді здасться вам брехнею. Ну то й добре! Хоча це все правда, від першого до останнього слова… О четвертій годині – сьогодні о четвертій годині – я був у своїй лабораторії, і з того моменту… я прожив вісім днів, але яких? Жодна людська істота ніколи не переживала нічого подібного! Я страшенно стомлений, проте не засну, доки не розповім вам усього. І вже тоді – спати. Але тільки щоб не перебивали. Згодні?

– Згодні! – крикнув Видавець, і всі повторили за ним хором:

– Згодні!

Мандрівник у Часі почав своє оповідання, котре я й наводжу далі.

Спочатку він сидів, відкинувшись на спинку крісла, і говорив повільно, як страшенно втомлена людина, але потім дещо пожвавішав.

Записуючи його розповідь, я особливо ясно відчував цілковиту неспроможність свого пера й нездатність відтворити всі достоїнства цієї розповіді; проте я певен, що вона вас зацікавить. Ви не побачите блідого щирого обличчя оповідача, освітленого яскравим світлом лампи, не почуєте інтонацій його голосу. Ви не зможете уявити собі, як у різних місцях розповіді змінювався вираз його обличчя! Більшість із нас, слухачів, сиділа в затінку – у курильній кімнаті не були запалені свічки й лампа освітлювала тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчуна. Спочатку ми іноді перезирались один з одним, але потім перестали робити це й уже просто не зводили очей з оповідача.

– Минулого вівторка декому з вас я вже розповідав про принципи будови Машини часу й у майстерні навіть показував вам цю Машину: тоді вона була ще не зовсім закінчена. У майстерні моя Машина стоїть і зараз – щоправда, трохи попсована подорожжю. Один із важелів зі слонової кістки зламався, бронзова поперечина погнулася, але решта ще хоч куди.

Я сподівався закінчити її в п’ятницю, але, коли взявся до складання, помітив, що одна з нікелевих осей виявилася на дюйм коротшою. Довелося переробляти, і все було готове тільки ближче до ранку.

І нарешті, сьогодні о десятій годині ранку перша з усіх Машин часу розпочала свою подорож. Я оглянув її востаннє, перевірив усі гвинти, капнув мастила на кварцовий стрижень і сів у крісло…

Гадаю, самогубець, що приставив пістолет до скроні, має після пострілу відчути щось на кшталт того приголомшення, яке було потім у мене.

Я взявся однією рукою за пусковий важіль, другою – за гальмо. Натиснув перший, майже відразу ж – другий. І в мене виникло враження, начебто я похитнувся й падаю, – знаєте, як уві сні? Роззирнувшись, я знову побачив свою лабораторію, у тому самому вигляді.