О диви, а мені якраз такого саме треба. В мене три дни — рік, корець гроший. Иншої роботи не будеш мати, лиш пасти в ночи ті дві кобили.

Він згодив ся. У вечер сів на кобили, займив на пашу. Спутав їх разом і пустив на поляну. Кобили пасуть ся до десятої, одинацятої години, а він пильнує, аби не втекли, бо баба сказала, що як не допильнує, то зрубає йому голову. Минула одинацята година, перейміг його сон, заснув. Пробуджуєть ся досвіта, кобил нема. Ходить, шукає, бігає, плаче, кобил нема. Прийшло йому на думку, що говорив вовк. Виймив з кишені шерстини, кресало і кремінь, скресав, шерстини заскварчали. Являєть ся вовк: Що за новина, найяснійший пане?

Зле, пропали мені кобили.

Байка, знаю я, де вони. І я там тепер був. Возьми лиш уздечку, а як будуть близько тебе, махни уздечкою, удар їх по чолі, зараз стануть коло тебе. Вони в гущавині в лісі там, де сидять мої діти.

Пішов вовк, виполошив кобили, жене їх просто до короля. Коли були вже недалеко нього, він махнув уздечкою, ударив їх по чолі, вони стали коло нього. Позакладав на них уздечки, сів на одну, їде до дому. Приїхав і попривязував кобили у стайні. Питає баба: А що, допильнував, мій сину?

Допильнував, бабуню.

А добре, йди до хати, сніданок готовий. Але й кобилам готовий! Повний шафлик жару. Поставила перед них в ясла, вхопила зелізний ожог, так їх лупцює, що не сховали ся добре. Кобили просять ся, аби не била їх, бо вони сховали ся в лісі в гущавину, але вовк виполошив їх.

Коли в вечер не сховаєте ся ліпше, повбиваю вас обидві.

Сховаємо ся, сховаємо ся, лиш нас так не бийте.

Настав вечер, треба гнати пасти. Сів він на одну і їде. Приїхав на пасовиско, попутав їх і пустив, а сам сів собі. Сидить годину, дві, пильнує кобил, не хотів би заснути. Напустила на нього баба сон і він заснув. Пробуджуєть ся, кобил нема. Ходить, шукає, бігає, плаче. Нараз прийшло йому на гадку те, що качки говорили. Виймив пера, положив на кремінь, покресав кресалом, зашкваркотіли пера. Прилітають качки і питають: Що стало ся, найяснійший королю? — Пропали мені кобили і не можу їх нігде знайти. — Се не біда, зараз вони тут будуть. Ми саме купали ся тепер там, де вони сховали ся: посеред моря в пісок. Возьми лиш уздечку, махни, як будуть недалеко тебе, удар по чолі, зараз стануть коло тебе. — Полетіли качки, виганяють кобили з піску зпосеред моря. Коли були вже недалеко, він махнув уздечкою, ударив їх по чолі, вони станули коло нього. Він позакладав їм уздечки, сів на одну, гонить до дому, бо лютий! Приїхав до дому, попривязував їх у стайни. Приходить баба: Допильнував їх, мій сину?

Допильнував, бабуню, допильнував.

Йдиж до хати, сніданок готовий уже та їж. А кобилам іще раз стілько принесла жару і приску*, та так лупить їх зелізним ожогом, що аж з них шерсть розлітаєть ся; так била, доки весь жар не зжерли. Король має іще одну ніч пасти. Баба лютить ся. Наказала кобилам, аби втекли з пасовиска до дому та поперекидували ся на яйця. Баба поскладає їх у запічку до скринки і сама сяде зверха.

Поїхав з ними в вечер молодий король. Спутав їх навхрест та пустив пасти. А сам не сідає. Коли минула одинацята година, не годен устояти на ногах, так перемагає його сон. Сів і зараз заснув. Пробуджуєть ся, кобил нема. Ходить, шукає, бігає, плаче, кобил нема. Прийшло єму на думку, що говорив лис. Виймив шерстини, поставив на кремінь, ударив кресалом, лис являєть ся: Що за новина, найяснійший пане?

Пропали мені кобили і не можу їх ніде зайти.

Їй байка, я знаю, де вони, ходи лиш зо мною. Вони в дома в запічку у скринці, а баба сидить на них. Але ми бабу піддуримо. Я вискочу на під, де сидять кури і буду ловити курки, а як баба вибіжить, то підеш до хати, вдариш по яйцях уздечкою, з них зараз постають кобили. Позакладаєш на них уздечки, заведеш до стайнї, та там попривязуєш.

Підійшли під хату, він сховав ся за угол, а лис вискочив на під* і почав дусити кури. Вибігла баба: А триста катів рвало би тебе! Хочеш мені всі кури подусити? Вискочила баба на під, а король убіг до хати, вдарив уздечкою по яйцях, зараз повставали кобили. Позакладав на них уздечки, завів до стайні та попривязував. А баба як вилізла на під, лис скочив на землю до сіний; баба за лисом на землю, а він у другий кут знов на під. Баба знов за лисом, поки витарабанила ся на під, лис подусив уже кілька курок, порозшарпував. Подусив їй усі кури. Входить баба до хати, нема яєць. Йде до стайні, кобили вже попривязувані. Лютить ся баба, але дарма, чого виходила з хати, як лис дусив кури? Но, сину, минув рік, бо так ми годили ся: Три дни — рік. Ходи до хати, най заплачу тобі.

А що будете мені платити? Через гроші ще мене убють де опришки, на що мені їх.

А чогож би ти хотів?

От дайте мені отеє поганеньке лоша, що валяєть ся онде по гною. І так з нього не будете мати хісна*, бо згине, здохне на гною.

Не дам я тобі лошати, деж би я тобі давала? Мене люди висміяли би потому. Дам я тобі корець* дукатів, то буде ліпше для тебе, як хирляве лоша. На що воно тобі здало ся, коли навіть ходити не може.

Я не хочу нічого иншого; не дасьте лошати, не хочу нічого. Най знають люди, що я служив у вас за дурно.

А я не дам тобі лошати, коли не береш грошин.

Не дасьте, то я йду собі. Будьте здорові!

Пішов на одні гони, баба завертає його: Ходи сюди, дам тобі вже лоша, але кориснійше було би тобі взяти дукати.

Через дукати готові мене забити, а з лошатем піду помалу; буду попасати його по дорозі та якось дійду до дому.

Ну, бери його, відступаю тобі, але не запоможеш ся ним, бо на дорозі здохне тобі. Сором буде для мене, увесь світ висміє мене, що ти служив у мене за таке миршаве лоша.

Узяв лоша на посторонок та веде його як медведя. Лоша навіть не може ходити. Відійшли кавалок, каже лоша: Йди, проси, най дасть тобі те старе сідло, що висить на курнику і кантар*, зґребло, щітку і покровець, щоби ти мав чим мене обчистити та накрити покрівцем.

Вернув ся назад до баби, просить у неї сідло і кантар, що стоять на поді, зґребло, щітку і покровець, аби мав чим обчистити лоша і накрити, як буде зимно. Дала баба все. Взяв та йде. Взяв лоша на посторонок, мандрують. Лоша не може йти. Змучило ся. Він узяв його на плечі, несе, як здохлятину. Баба дивить ся за ним і бачить, як він мучить ся та посмішкуеть ся з нього. Відійшли вже далеко так, що баба не бачила їх. Каже до нього лоша: Стій! Став, здоймив лоша, воно стрясло ся, стало таким гарним конем, що такого ще не бачив ніколи. Сідло на нім і кантар золоті. Сів на нього. Дурфекету — така була назва коня — а кінь каже: Уважай, аби ти не впав! Їдуть! Але бо й жене за ними баба. Кінь наказав йому, що як баба буде вже недалеко, най кине зґребло позад себе. Надлітає баба, а він кинув зґребло позад себе. Вчинила ся за ними така велика гора, що баба не годна була її перейти, мусіла її всю розкопати, поорати, посіяла просо, скосила, змолотила і хліба напекла з проса, аж тоді пустила ся за ними. Каже до нього знов кінь: Оглядай ся поза себе, як баба буде недалеко, кинеш позад себе щітку! Як баба була недалеко, виймав щітку, кинув позад себе, такий вигудів густий ліс із тої щітки, як була вона сама. Добігає баба, до ліса, але не годна перейти, бо він такий густий, як щітка. Стала вона рубати той ліс, увесь вирубала, що на хосен, то на хосен, а решту в сяги*. Знов пустила ся за ними. Каже знов кінь: Оглядай ся, чи не летить баба.

Як буде вже не далеко, кинеш покровець позад себе! — Оглядаєть ся король, а баба вже не далеко, туй-туй їх догоняє. Він кинув швидко покровець позад себе, така вчинила ся величезна вода з нього! Не може баба перейти Буде вона класти міст. Мав дерева доста, бо вирубала ліс. Носить дерево, кладе міст і поставила. Знов жене за ними. А вони втікають, бо то й кінь не рад би впасти в бабині руки; він знає добре, що й він мусів би жерти жар і приск, як жре його мати. Вже вони недалеко границі, але бо й баба недалеко від них. Добігли до границі, а баба їм за плечима. Охіснувала хоч стілько, що відрубала коневи хвіст по при самі хрупки: Чекай, лайдаку, то так ти піддурив мене? Я й не думала ніколи, що ти мені відведеш Дурфекету!