Доїхали до студні, жінка побачила короля: Ах, тут мій чоловік! — думає собі. — Але я не поїду з ним, коли знов такого нездалого коня привів.

Вийшла вона з коновкою до студні по воду, а король здоровить її: Дай Боже добрий день, жінко моя.

Дай Боже й тобі, мій чоловіче!

Щож, поїдеш зі мною тепер до дому?

Я вислужив того коня, що брат коневи твого чорта.

Піду, піду і з ногами і з руками.

Посідали обоє на коня, їдуть. Злетів кінь із в йми, несе їх у повітрі. А Трайсіх гребе ногою у стайни, розвалює дилини так аж кавалки розлітають ся. Вибіг чорт до хліва та питаєть ся: Що тобі хибує, коню мій золотий? Чи не маєш срібного сіна, чи не маєш золотого вівса, чи не маєш доброї, студеної води?

Мені не хибує ніщо, маю що їсти й пити, лиш ґаздиві хибує мені а тобі жінки.

А чи годен я ще викурити чотири вози тютюну та випити чотири бочки вина?

Дідька з бебехами годен.

Чорт розлютив ся, що кінь йому відповів так, узув фалдовані чоботи, ще й остроги привязав до них: одна важила сотнар і друга сотнар. Побачу, чи не догоню його та не зроблю йому амінь, а жінку знов відберу! Сів на коня, гонить. Так натискає коня острогами, аж з нього кров сикає. А Дурфекета лиш бавить ся. Кричить до нього Трайсіх: Дурфекето, братчику мій любий, почекай на мене! — Почекаю, але не так, як ти гадаєш, бо я несу дві душі, а ти лише одного чорта! —Почекай, братчику, бо з мене кишки випускає; так тне острогами, аж з мене кров сикає. — Почекаю на тебе, але скинь його. — А якже я годен скинути його з себе? — Вилети з ним аж під хмари, стань дуба, переверни ся, він злетить. Тоді потратуй його так, аби з нього капля крови не впала на землю, поки до неї долетить.

Підлетів із ним Трайсіх аж під хмари. Перевернув ся, чорт упав. Так потратував його підковами, що з нього й крапля не впала на землю, все порозносив вітер.

Почекай мене, братчику, я вже його позбув ся! — Е ба, позбув ся, ще він сидить на тобі. Скинь і сідло. — Якже я його скину, коли воно сильно привязане? — Вилети аж під хмару, заложи одну ногу за попругу, відорви її і так розбий його, щоби з нього й кусничок не лишив ся, поки долетить на землю. Вилетів Трайсіх аж поверх хмари. Заложив одну ногу за попругу, розірвав її і так розбив те сідло, що з нього й кусничок не долетів до землі.

Почекай мене, братчику Дурфекето, я вже скинув його з себе! — Не можу чекати на тебе, бо я дві душі несу, а ти лиш одного чорта. — Нема його вже, я так порозбивав його, що все розніс вітер. — Є ще він на тобі; є його кантар, там сидить він у нім. — А якже я його позбуду ся, коли він так сильно привязаний? — Вилети з ним поверх хмари, заложи за нього задну ногу, розірви, а як злетить із голови, так роздроби його підковами, щоби й порошина з нього не впала на землю. — Вилетів він іще раз поверх хмари, заложив ногу, шарпнув, урвав кантарок. Так роздробив його підковами, що й порошина не долетіла до землі. Все розніс вітер.

Почекай мене, братчику, вже все поскидав я, все потратував, ні порошинка не впала на землю.

Почекаю, брате, лиш ходи.

Почекав на нього. Королева лишила ся на Дурфекеті, а король сів на Трайсіха. Приїздять до дому, все в них понищене, нікого нема, король у столици вже другий, бо горожани думали, що перший пішов у світ і не верне. Оповів він, що їздив лише світа пробувати, а тепер повернув до дому і знов буде королем. — Вибрали його на ново на короля і вони панують і до нині, як не повмирали.

Був один такий цар, що йому все одно око сміяло ся, а друге плакало. Мав трьох синів і більше нікого, бо жінка вже давно вмерла. Ті сини дуже були би раді знати, чому в їх батька все одно око смієть ся, а друге плаче. Змовили ся вони запитати батька. А в них була така постанова, що одного дня послугував один батькови, другого другий, третього третій. Коли рано батько встав, мали йому занести води до митя і каву на сніданок. Пішов найстарший: Дай Боже добрий день, тату! І поставив воду до митя на крісло, а каву на стіл. Батько відповів йому: Дай Боже й тобі, мій сину! — Він став коле дверий та питає батька: Тату, скажіть мені, чому ваше одно око все смієть ся, а друге все плаче?

Батько пірвав великий ніж, так кинув до нього, що ніж пройшов крізь двері, а конець вийшов на другий бік. Як би так був засягнув його ножем, був би пробив наскрізь. Алє він як побачив, що батько хапає за ніж, зловив за клямку, а як батько хотів у нього кинути, скочив за двері. Прийшов до своєї кімнати, питають ся брати: А що сказав тобі батько?

Той відповів: Підете завтра ви, будете питати ся тай вам скаже.

Другого дня пішов середущій. Заніс батькови воду до митя, поставив на крісло, а каву на стіл. Став при дверях, зловив ся за клямку та питає батька: Тату, чому ваше одно око все смієть ся, а друге все плаче?

Батько вхопив великий ніж та кинув у нього, але й сього не засягнув, бо вибіг за двері. А ніж пройшов гет крізь двері. Прийшов до своєї кімнати, питають ся брати: А що казав тобі тато?

Він відповідає: Ти вже був, то знаєш, а той піде завтра, то також довідаєть ся.

А того молодшого уважали старші за придурковатого. Питає він старших, най скажуть, що говорив батько: Підеш завтра та скаже тобі.

Пішов він, заніс батькови рано воду до митя і каву на сніданок: Дай Боже добрий день, тату! Поставив воду на крісло і каву на стіл, на сніданок. Відступив до дверий та питає батька: Тату, скажіть мені, чому ваше одно око все смієть ся, а друге все плаче?

Батько пірвав ніж та кинув у нього. Він вибіг на двері. Ніж мало що не до половини вбив ся в двері. Він увійшов до кімнати, виймив ніж, пообтирав, відніс та поставив на стіл. Пішов знов до дверий та питає батька: Тату, чому ваше одно око все смієть ся, а друге все плаче?

Той вхопив ніж та так у нього кинув, що ніж вбив ся по самі черенки в двері. Але його не засягнув, бо син вискочив за двері. Ввійшов він знов до кімнати, витяг ніж, пообтирав, поставив коло тата на стіл. Став при дверях, знов питає батька: Тату, чому ваше одно око все смієть ся, а друге все плаче?

Га, коли хочеш так знати, скажу тобі: Тому одно око все смієть ся, що маю трьох синів, а друге все плаче, що всі вони нюньки і ні одного нема між ними юнака. Як би між вами був юнак, що приніс би золотого пташка, аби заспівав мені, я відмолод би зараз.

Вийшов той з кімнати тай хвалить ся перед тамтими: Тепер скажіть мені, що вам говорив батько! Вони мовчать. Не говорив вам нічого. З вас ні один не юнак, коли вам батько не говорив. Мені сказав, а ви уважаєте мене за придурковатого.

Питають тамті два: Та що тобі казав батько?

Казав так: У нього тому одно око все смієть ся, що має трьох синів, а друге тому все плаче, що ні один з нас не юнак. Як би так трафив ся між нами юнак і приніс золотого пташка, аби заспівав батькови, він зараз відмолод би.

Каже найстарший: Но, піду я! Пішов до батька та каже: Тату, я піду по золотого пташка.

Не йди, сину, ти його не принесеш, бо ти не юнак.

Я таки піду! Дав йому батько на дорогу гроший стілько, аби мав доста. Сів на коня, їде. Їде від рана до вечера, вже добре смеркло ся, як добив ся до якоїсь коршми. Постановив там переночувати. Ввійшов до хати, замовив для себе кімнату і місце для коня, а потім приказав подати собі вечеру. А в коршмі грали в карти. Повечеряв він, кличуть його тамті, щоби йшов з ними грати в карти. Він не дуже унимав ся, бо в душі лиш чекав, аби його закликали. Присів коло них та грає. Не минуло дві-три години, програв усі гроші і коня і наряд і сам себе програв. Мусить тепер наймити ся там на службу, доки не відслужить тих гроший, що завинив: Чекають дома на нього рік — його нема. Минув рік, пішов середущий син до батька: Тату, піду я по золотого пташка, бо брат видно не вернеть ся вже до дому. Певно десь його забили. Піду я і по пташка і його пошукати, коли де знайду.