Василь Бережний

Така далека подорож Чамхаба

I

Чамхаб одразу впiзнав цю будiвлю й зiйшов з рухомої стрiчки на тротуар. Перед ним, вiддалiк вiд траси, лежав велетенський сiрий камiнь, схожий на мозок людини: двi пiвкулi, звивистi борозни.

"Штукарство, - подумав Чамхаб, вiдчувши глуху неприязнь i до самої будiвлi, й до установи, розташованої в нiй. - Електронний архiв... пам'ять... Але ж можна б не так претензiйно..."

Зрештою, пiдстав для невдоволення не було нiяких: переповнений тяжкими враженнями своєї космiчної подорожi, вiн сам надумав звернутись до цього унiкального архiву. Тут можуть виявити те, чого вiн не може пригадати, дiстати iнформацiю, сховану в глибинi нейронiв. Надто важливо дiзнатися, що з ним трапилось на тiй зловiснiй планетi. Спуск, першi кроки на нiй - все це стоїть перед очима. А зустрiч з аборигенами... Адже коли на них напали... До моменту нападу вiн пам'ятає все. Та навiть i сам напад. А от що було далi, як врятувався, як опинився на кораблi, - суцiльний провал пам'ятi. Лише оцей електронний архiварiус - "експропрiатор психiки", як Жартома назвала його Анжела - загляне в найдальшi комiрки пам'ятi, вибере все, до останнього штриха. Це потрiбно не тiльки для науки - космологiї чи iсторiї,- це потрiбно мiльйонам людей.

Чамхаб став, заклавши руки за спину, i довго розглядав химерну будiвлю. Розумiв: це його обов'язок - вiддати всю, яку має, iнформацiю електронному мозковi, але якесь несподiване почуття тривоги i страху втримувало його. Раз по раз у сiрiй будiвлi розсувалися округлi дверi - туди заходили й звiдти виходили люди, а вiн усе стояв iз мiцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковцi Космоцентру - i жаль, i розчарування вiдбилися на їхнiх обличчях, коли, дiйшовши до найкритичнiшого моменту в експедицiї, вiн сказав, що нiчого не пам'ятає, нiчогiсiнько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капiтан психiчно травмований... Чамхаб почував себе так, нiби завинив перед цими людьми, i не лише перед ними, завинив перед усiм людством, хоча, звичайно, нiхто нi в чому його не звинувачував. I тодi вiн сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усi полегшено зiтхнули, а дехто навiть не стримав радiсної посмiшки: вiн угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо вiн сам... Розмова закiнчилась в атмосферi справжнього ентузiазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальшi зони пам'ятi!

А тепер ось вiн завагався. З-пiд насуплених брiв позирав на химерну будiвлю й... шкодував, що висловив таке поспiшливе, легковажне рiшення. Хлопчисько!

Це нагадувало шахову партiю в її кульмiнацiї. Вiд того, який хiд вiн зробить зараз - а це в його волi, - залежатиме все. Чамхаб гiрко посмiхнувся - знову постало прокляте гамлетiвське запитання: бути чи не бути?

Рiзко обернувшись, пiшов до тротуару.

Ступив на ближчу стрiчку, потiм на суєiдню, а далi вже на середню, яка мчить з найбiльшою швидкiстю. Тут було чимало пасажирiв, та все-таки знайшлася вiльна трапецiя, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись нi про що не думати, спостерiгав обличчя, особливо жiночi, поглядав на деякi оригiнальнi будiвлi, сквери i парки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землi! Щоб це фiзично вiдчути, треба побувати в космосi... Так... Тепер йому в сто крат рiднiшi оцi незнайомi обличчя, оцi очi, що так i променяться думкою та вiдчуттям. Але що їм до того, чи все вiн пригадав iз своєї подорожi, чи нi? Головне ж вiдомо: знайдено планету, на якiй буяє життя, хоч i в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих iстот - можна заселяти!

Немає... А що, коли є? Хiба вiн може дати однозначну вiдповiдь на це питання?

I знову сумнiви обступили Чамхаба, i в головi зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрiчними стрiчками, iти пiдземними переходами. В людському тлумi вiн поволi заспокоївся й твердо вирiшив: як скаже Анжела - так вiн i вчинить.

Думка про Анжелу, нiжну, чарiвну, найкращу дiвчину в свiтi, наповнила радiстю його серце. Те, що вони, двоє з п'яти мiльярдiв людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долi. Мало того, що Анжела напрочуд красива, i саме тiєю красою, яка хвилює, притягує його, вона iмпонує йому духовно. В них спорiдненi погляди на життя, на свiт. Ба навiть поточнi подiї майже завжди викликають в них однакову реакцiю. Вони розумiють одне одного з пiвслова. "Анжела - моє alter ego*", - думав Чамхаб, i його очi поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.

______________ * Друге я (лат.).

Тенiснi корти, де Чамхаб сподiвався зустрiти Анжелу, розташованi на Спортивному островi, спорудженому за кiлометр чи пiвтора вiд берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескалаторами, як i вулицi мiста. Наближаючись до вертикального пiдйомника, Чамхаб несподiвано подумав: а що, коли Анжела скаже "не треба"? Впiймав себе на тому, що в глибинi душi рiшення майже склалось, Анжела тiльки мусить санкцiонувати. Гм... Як скаже - так i буде... А що, коли вона раптом...

Пiдйомник винiс його в сонячну купiль. Дихалось легко, здавалось, повiтря вiдчувається на смак. На що вже в космiчному кораблi добре працюють кондицiонери, та хiба вони можуть дати таке цiлюще повiтря? Хоч як прагнули конструктори острова за допомогою металу й пластика вирватись iз обiймiв природи, це їм не вдалося. Природа тримає всю цю споруду разом з людьми в долонях моря i неба...

Анжела помiтила його ще здалеку, привiтно махнула рукою. У бiлому спортивному костюмi вона здавалась ще кращою. Змахнула ракеткою грацiозно й водночас енергiйно - удари по м'ячу були сильнi, мов пострiли.

Сiвши з краю порожньої трибуни, Чамхаб спостерiгав за її грою, суперницi ж не бачив, наче її й не було.

Та ось тренування скiнчилось, Анжела пiдiйшла, втомлено ступаючи по гравiєвiй дорiжцi. На засмаглих щоках блищали краплини поту.

- Ну, як? - спитала, сiдаючи поруч, i в очах її на мить з'явилась тривога.

- Нiяк... поки що.

Анжела кинула на нього запитливий погляд, i в тому поглядi було стiльки дитячої цiкавостi, що Чамхаб не мiг стримати посмiшки.

- Розумiєш, був я коло того "мозку"... Знаю, що треба випити цей келих, але... боюся. Вони ж видобували iнформацiю у вмираючих або щойно померлих... Можуть бути несподiванки - вони самi попереджали... - Чамхаб помовчав, йому не хотiлось розвивати цю тему. Потiм сказав невизначено: - Тут є над чим помiркувати.

- Ходiмо прогуляємось, - враз посерйознiшала Анжела.

Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебiльшого про всякi дрiбницi, лише не про електронний архiв, полишили цю тему пiдсвiдомостi.

Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторiями, - вона плавно, нiби в невагомостi, летiла, простягнувши вперед руки, i, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самiсiнького обрiю, де вже здiймалась кармiнна стiна. В нього так не виходило - плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не смiялася так, вiдколи вони познайомились.

- Ану ще! Ще один стрибок!

I вiн знову пiдiймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов пiдлiтки.

Вiдпочиваючи на водi, Анжела переверталася горiлиць, розкидала руки хрестом i заплющувала очi. Потiм казала, що, погойдуючись на хвилях в такiй позi, вона поступово втрачає почуття верха й низу, i їй починає здаватися, що вона летить у космiчному просторi, падає й падає помiж планетами й сонцями.