Під’їжджаю до дороги, що веде до Лонґліфа, бавовняної плантації моєї сім’ї. Гравій змінює гладенький жовтий пил, і я сповільнююся, щоб мама не побачила, як швидко я їду. Наближаюся до будинку й виходжу. Мама сидить на ґанку в кріслі-гойдалці.

— Сідай, люба, — каже вона, махнувши рукою на крісло-гойдалку поруч із нею. — Паскаґула щойно натерла підлогу воском. Хай трохи висохне.

— Добре, мамо. — Я цілую її в напудрену щоку. Але не сідаю. Я спираюся на поручні ґанку, дивлюся на три вкриті мохом дуби у дворі. Хоча це тільки п’ять хвилин їзди від міста, більшість людей вважає це місце селом. Навколо двору розкинулися татусеві десять тисяч акрів бавовняного поля — рослини зелені та міцні, високі, сягають мені до талії. Кілька чорношкірих чоловіків сидять під дальнім навісом і вглядаються в спеку. Усі чекають однакового: щоб відкрилися коробочки.

Розмірковую, як після закінчення школи все змінилося між мною та Гіллі. Але хто змінився — я чи вона?

— Я тобі говорила? — питає мама. — Фанні Петров заручилась.

— Пощастило Фанні.

— Навіть місяця не минуло, як вона отримала роботу касира у «Фармерз банку».

— Чудово, мамо.

— Я знаю, — відповідає вона. Я повертаюся й бачу, що вона світиться, мов лампочка. — Чому не підеш до банку й не подаси заявку на роботу касира?

— Мамо, я не хочу бути касиром у банку.

Мама зітхає, мружить очі до спаніеля Шелбі, який облизує свої лапи. Зиркаю на вхідні двері, бо в мене виникає спокуса зіпсувати чисту підлогу. Ми вже так багато разів розмовляли про це.

— Чотири роки тому моя дочка поїхала до коледжу, та з чим вона повернулася додому? — запитує вона.

— З дипломом!

— Красивий папірець, — мовить мама.

— Я розповідала тобі. Я не зустріла нікого, за кого хотіла б вийти заміж, — відповідаю я.

Мама встає зі стільця, підходить до мене, і я дивлюся просто в її гладеньке красиве обличчя. Вона носить темно-синє плаття, що обтягує її тонку постать. Помада, як завжди, безбарвна, але, коли вона робить крок у світле полуденне сонце, я бачу на її одязі темні плями, старі й засохлі. Примружую очі, намагаючись розгледіти, чи ті плями справді є.

— Мамо? Ти погано почуваєшся?

— Якби ти виявила хоч трохи кмітливості, Євгеніє…

— У тебе плаття спереду брудне.

Мама схрестила руки.

— Я розмовляла з мамою Фанні, й вона сказала, що Фанні практично купалася в різноманітних можливостях, коли отримала цю роботу.

Я закриваю питання плаття. Ніколи не зможу зізнатися мамі, що мрію бути письменницею. Вона тільки перетворить це на ще одну перешкоду між мною та заміжніми дівчатами. Також я не зможу розповісти їй про Чарльза Ґрея, мого партнера з вивчення математики минулої весни в «Оле Міс». На останньому курсі він напився та поцілував мене, а потім стиснув мою руку так, що мені мало б аж заболіти, але не заболіло; як чудово було, коли він тримав мене й дивився мені в очі. А потім він одружився з Дженні Спріґ, п’яти футів на зріст.

Мені треба було знайти квартиру в місті, таку, де жили незаміжні, прості дівчата, старі діви, секретарки, вчительки. Але коли я заїкнулася про використання грошей з мого трастового фонду, мама заплакала справжніми слізьми.

— Євгеніє, ці гроші не для того, щоби жити на квартирі. З дивними кухонними запахами та панчохами, що звисають з вікна. А коли гроші скінчаться, тоді що? На що ти житимеш? — Потім вона поклала на голову холодну тканину й увесь день пролежала.

І тепер тримається за поручні й чекає, чи я вчиню так, як учила гладка Фанні Петров, щоб урятувати себе. Моя мама дивиться на мене так, ніби я остаточно засмучую її своїм виглядом, зростом, волоссям. Сказати, що у мене кучеряве волосся — це, м’яко кажучи, не сказати нічого. Воно дивне, більше схоже на волосся на лобку, аніж на голові, світле й ламке, як сіно. Моя шкіра світла, і, хоч дехто називає її молочною, коли я буваю серйозна, вона має вигляд, наче в мерця, а серйозна я завжди. Крім того, на верхній частині носа в мене невеликий хрящик. Але очі волошкові, як у матері. Мені говорили, що це найкраще в мені.

— Просто тобі треба потрапити в середовище чоловіків, де ти…

— Мамо, — перебиваю, просто бажаючи закінчити цю розмову, — це дуже жахливо, якщо я ніколи не вийду заміж?

Мати схрещує свої голі руки, ніби від цієї думки їй холодно.

— Ні, Євгеніє. Не говори так. Щотижня я бачу в місті якогось чоловіка, вищого за шість футів, думаю, якби Євгенія просто спробувала… — Вона притискає руку до живота, сама думка провокує її виразку.

Я вислизаю з капців і спускаюся сходами ґанку, а мама просить мене взутися, погрожуючи лишаєм і кліщовим енцефалітом. Неминучістю смерті через відсутність взуття. Смертю через відсутність чоловіка. Я здригаюся від того забутого відчуття, якого в мене не було вже три місяці, від часу закінчення коледжу. Мене вкинули в місце, до якого я більше не належу. Я однозначно повинна перебувати не тут із мамою й татом, можливо, навіть не з Гіллі й Елізабет.

— …ось тобі двадцять три роки, а я у твоєму віці вже мала Карлтона… — торочить своє мама.

Я стою під рожевим миртом, спостерігаю за матір’ю на ґанку. Лілії вже скинули свій цвіт. Уже майже вересень.

Я не була милою дитиною. Коли народилася, мій старший брат, Карлтон, глянув на мене та заявив на всю лікарняну палату: «Це не дитина, це Скітер!»[5], і прізвисько прижилося. Я була довгою (довгоногою), по-комариному тонкою й мала двадцять п’ять дюймів — рекорд у Баптистській лікарні. Коли підросла, прі­звисько стало ще точнішим: у дитинстві в мене був гострий, дзьобоподібний ніс. Мама все життя намагалася переконати людей звертатися до мене на ім’я — Євгенія.

Місіс Шарлотта Будро Кантрель Фелан не любить прізвиськ.

До шістнадцяти років я була не просто дуже високою, а ненормально високою. Такою високою, що на шкільних фотографіях мене, єдину з дівчат, ставили в задньому ряду разом із хлопчиками. Такою високою, що мама всю ніч відгинала відлоги на одязі, розтягувала рукави на светрі, вирівнювала волосся перед танцями, хоча її про це не просили, нарешті, натискала на мою голову, ніби вона могла б утиснути мене назад у ті роки, коли їй доводилося нагадувати, що треба стояти рівно. А коли мені виповнилося сімнадцять, мама вважала, що краще би в мене був апоплексичний пронос, тільки б я не стояла струнко. Її зріст був п’ять футів чотири дюйми, й вона була першою віце-міс Південної Кароліни. Вона вирішила, що з моєї ситуації є єдиний вихід.

Інструкція з полювання на чоловіка міс Шарлотти Фелан, правило за номером один: симпатична, мініатюрна дівчина повинна підкреслювати свою красу за допомогою макіяжу та гарної постави. Висока й простакувата — трастовим фондом.

Я мала зріст п’ять футів одинадцять дюймів і двадцять п’ять тисяч бавовняних доларів на рахунку, і якщо в цьому не видно краси, їй Богу, це означає, що претендент не достатньо розумний, щоби стати частиною сім’ї.

Моя дитяча спальня знаходилася на верхньому поверсі батьківського будинку. Там білосніжні бильця крісел і на ліпнині рожеві херувимчики. А на шпалерах — м’ятно-зелені пуп’янки. Фактично — це горище з довгими похилими стінами, тож у багатьох місцях я не можу випрямитися. Завдяки еркеру кімната здається круглою. І після щоденного материного пиляння щодо пошуку чоловіка я сплю, немов у весільному торті.

А проте це мій прихисток. Тепло розширюється, і тут збирається гаряча повітряна куля, тож сюди ніхто не заходить. Сходи вузькі, батькам важко підніматися. Наша попередня покоївка, Константін, щодня дивилася на ті сходи, як на ворога. Це було єдине, за що я не любила верхнього поверху будинку: він відділяв мене від моєї Константін.

Через три дні після моєї розмови з матір’ю на ґанку я розклала на своєму столі оголошення з «Джексон Джорнал». Увесь ранок мама ходила за мною назирці з новим засобом для випрямлення волосся, а тато на ґанку кричав і кляв бавовняні поля, бо вони тануть, як сніг улітку. Після бавовняних довгоносиків дощ — це найгірше, що може статися під час збирання врожаю. Ще не вересень, але осінні зливи вже почались.