У моїй руці червона ручка, розглядаю непоказний, єдиний стовпчик під рубрикою Робота: жінки.

Ісусе, якщо їй не потрібно вміти набирати текст, то що ж вона тоді робитиме?

Це нове. Обводжу його.

Не заперечиш, в університеті я важко працювала. Доки мої друзі пили ром з колою на вечірках «Фі Дельта Тета» та приміряли мамині корсети, я сиділа в читальні й годинами писала — здебільшого курсові роботи, а ще оповідання, погані вірші, епізоди Доктора Кілдера, рекламні пісеньки «Пелл-Мелл», листи-скарги, листи з вимогою викупу, любовні листи хлопчакам, яких я зустрічала в класі, але з якими мені не вистачило нахабства заговорити, і які я так і не надіслала. Звичайно, я мріяла про побачення з футболістами, але моєю справжньою мрією було одного прекрасного дня написати щось таке, що люди справді читали б.

У четвертому семестрі на останньому курсі я подала заяву тільки на одну роботу, але це була хороша робота, за шістсот миль від Міссісіпі. Я кинула двадцять центів у телефонний апарат у супермаркеті й розпитала про посаду редактора у видавництві «Гарпер енд Роу», що знаходиться на 33-й вулиці в Мангеттені.

Я побачила оголошення в «Нью-Йорк Таймс» в університетській бібліотеці й того самого дня надіслала їм своє резюме. Сповнена надії, я навіть зателефонувала щодо квартири на 85-й Іст-стрит, квартири з однією спальнею та плитою за сорок п’ять доларів на місяць. Авіакомпанія «Дельта» повідомила мені, що квиток в один бік до аеропорту Айдлвайлд коштує сімдесят три долари. Я не бачила сенсу подаватися більше, ніж на одну роботу, але вони зі мною так і не зв’язались.

Мій погляд ковзає вниз — Робота: чоловіки. Там мінімум чотири колонки, заповнені оголошеннями — банківські менеджери, бухгалтери, фахівці з кредитів, збирачі бавовни. На цій сторінці оголошень «Персі енд Ґрей» пропонує посаду молодшого стенографіста й платить чоловікам на п’ятдесят центів на годину більше.

— Міс Скітер, вам телефонують, — гукає Паскаґула знизу сходів.

Я спускаюся до єдиного телефона в домі. Паскаґула тримає слухавку. Вона маленька, як дитина, на зріст навіть не п’ять футів, і чорна, як ніч. Її волосся закручене навколо голови, а білу робочу сукню спеціально підшито, щоби пасувала до її коротких рук і ніг.

— Вам телефонує міс Гіллі, — каже вона й мокрою рукою подає мені слухавку.

Я сиджу за білим металевим столом. Кухня велика й квадратна, там жарко. В окремих місцях чорно-біла лінолеумна плитка потріскалася, а перед мийкою зносилася й стала тонкою. Нова срібляста посудомийна машина стоїть посеред кімнати, до неї прикріплений шланг, який тягнеться від крана.

— Він приїжджає в наступні вихідні, — говорить Гіллі. — В субо­ту ввечері. Ти вільна?

— А-а-а, треба перевірити календар, — відповідаю. В голосі Гіллі немає й сліду нашої сварки в бридж-клубі. Я не надто цьому довіряю, та відчуваю полегшення.

— Не можу повірити, що це нарешті станеться, — продовжує Гіллі, бо вона вже місяць намагається звести мене з кузеном свого чоловіка. Вона таки не відступається, хоча той надто гарний для мене, не згадуючи вже, що син сенатора.

— А ти не думаєш, що ми повинні… спочатку познайомитися? — запитую. — Я маю на увазі, перш ніж підемо на побачення?

— Не нервуй. Ми з Вільямом постійно будемо поруч.

Зітхаю. Це побачення вже двічі скасовували. Можна тільки сподіватися, що його не відкладуть знову. І ще — мені лестить віра Гіллі, що такого, як він, міг би зацікавити хтось, схожий на мене.

— О, і треба, щоб ти прийшла й забрала ці записи, — говорить Гіллі. — Я хочу, щоби моя ініціатива була в наступному випуску, ціла сторінка та фото.

Я мовчу.

— Йдеться про туалети? — Хоча лише кілька днів тому вона порушувала цю тему в бридж-клубі, я мала надію, що про це вже забули.

— Це називається «Санітарна ініціативна норма для прислуги» — Вільяме-молодший, вгамуйся, бо отримаєш у мене, Юл Мей, ходи сюди — й це мені потрібно вже цього тижня.

Я редактор інформаційного вісника Ліги. Але Гіллі її президент. І вона намагається вказати мені, що друкувати.

— Гляну. Не знаю, чи є місце, — брешу.

Паскаґула стоїть біля мийки та крадькома зиркає на мене, ніби чує слова Гіллі. Я дивлюся на туалет Константін, тепер він Паскаґулин. Це поруч із кухнею. Крізь прочинені двері я бачу крихітну кімнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влізе склянка води. Я ніколи не була всередині. Коли ми були дітьми, мама попередила, що відшмагає нас, якщо зайдемо до туалету Константін. Я сумую за Константін більше, ніж за будь-ким у своєму житті.

— Тоді зроби так, щоб місце було, — каже Гіллі. — Тому що це дуже важливо.

Константін жила приблизно за милю від нашого дому, в невеликому негритянському кварталі Готстек, названому так через смоляний завод, який там працював. Дорога до Готстеку пролягає повз нашу ферму з північного боку. Скільки пам’ятаю, всю дорогу вздовж тієї милі вкривали темношкірі діти, що гуляли, гралися та підбивали ногами червоний пил, простуючи на велику трасу 49 ловити попутку.

Дитиною я й сама долала ту гарячу милю. Якщо просила та справно молилася, мама іноді дозволяла мені п’ятничного вечора піти до Константін додому. Через двадцять хвилин повільної ходьби ми проминали магазинчики для чорношкірих, де все коштувало п’ять чи десять центів, потім бакалійну крамницю, наприкінці якої неслися кури, а далі всю дорогу простували повз десятки хитких придорожніх будиночків із бляшаними дахами та перехнябленими ґанками (а ще там був жовтий будиночок, і подейкували, що з його заднього входу продають віскі). Я дуже хвилювалася, що потрапила в такий інший світ, і надто добре усвідомлювала, які добрі в мене туфлі та який чистий мій білий сарафан, випрасуваний для мене Константін. Чим ближчим ставав будинок Константін, тим частіше вона всміхалась.

— Привіт, Птахо Карле, — гукала Константін до чоловіка, що сидить у кріслі-гойдалці в пікапі, продаючи коріння. Торби з корінням сасафраса й локриці, й тайського перцю — все можна купити. Доки ми перебирали коріння, все тіло Константін як ніби хиталося, немов розслабляючи всі суглоби. Константін була не просто високою, вона була товстою. Вона також була широкою в стегнах і мала проблеми з коліньми. Біля пенька на розі її вулиці вона брала до рота трохи тютюну «Геппі Дейз», а потім спльовула так прямо, мовби стрілу посилала. Вона дозволяла мені дивитися на чорний порошок у круглій жестянці та просила: «Тільки мамі не кажи».

Там завжди були собаки, облізлі, з прилиплими до ребер животами, вони лежали просто на дорозі. З ґанку молода темно­шкіра жінка на прізвисько Кет-Байт кричала: «Міс Скітер! Переказуйте татові від мене вітання. Скажіть, що в мене все гаразд». Мій батько назвав її так багато років тому. Він проїжджав повз і побачив, як скажений кіт нападає на маленьку темношкіру дівчинку. «Той кіт майже з’їв її», — розповідав потім татко. Він убив кота, відніс дівчинку до лікаря й домовився про курс із двадцяти одного уколу від сказу.

Пройшовши ще трохи, підступаємо до будинку Константін. Там три кімнати й жодного килимка, й та єдина в неї фотографія із зображенням білої дівчинки, яку, за словами Константін, вона виховувала більше ніж двадцять років у Порт-Гібсоні. Я була впевнена, що знаю про Константін усе: вона мала одну сестру й виросла на орендованій фермі в Коринті, Міссісіпі. Обоє її батьків померли. Зазвичай вона не вживала свинини, носила 16-й розмір одягу та 10-й розмір жіночого взуття. А я розглядала широку усмішку дитини на фотографії та трохи заздрила, дивуючись, чому в неї нема ще й моєї фотографії.