Іноді до мене приходили гратися дві сусідські дівчинки, Мері Нелл і Мері Рон. Вони були такими чорними, що я не розрізняла їх і називала просто Мері.

— Коли йдеш туди, то стався до темношкірих дівчаток добре, — якось сказала мені мама, і я пам’ятаю, як ошелешено на неї глянула, питаючи:

— А чому ні?

Але мама не пояснила.

Десь через годину приїжджав тато, виходив із машини, давав Константін долар. Жодного разу Константін не запросила його досередини. Навіть тоді я розуміла: ми перебували на території Константін, а у власному будинкові вона не повинна бути до всіх люб’язною. Після цього тато відпускав мене до магазину для темношкірих купити прохолодні напої та льодяники.

— Не говори мамі, що я дав Константін ще трохи грошей.

— Добре, татусю, — відповідала я. Це був наш єдиний секрет.

У тринадцять мене вперше обізвали потворою. Це зробив багатий друг мого брата Карлтона, коли вони вибралися постріляти у польових умовах.

— Дитинко, чому плачеш? — запитала мене Константін на кухні.

Я їй зізналася, що той хлопець мене обізвав. По обличчі текли сльози.

— Ну? А ти така?

Я кліпнула, припиняючи плакати.

— Що я?

— Євгеніє, тепер слухай сюди, — Константін єдина, хто хоча б іноді дотримувався маминого правила. — Потворність живе всередині. Потворно бути жорстокою людиною, що завдає людям болю. Ти така?

— Не знаю. Я так не думаю, — плакала я.

Константін сіла поруч мене за кухонний стіл. Я чула хрускіт її спухлих суглобів. Вона міцно притиснула свій великий палець до моєї долоні. Ми обоє знали, що це означає Послухай. Послухай мене.

— Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирішувати. — Константін була так близько, що я бачила її темні ясна. — Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?

Її великий палець був притиснутий до моєї долоні. Я кивнула, що зрозуміла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазі білих людей. І хоч я, як і раніше, почувалася нещасною й знала, що, найбільш імовірно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зі мною, ніби я є чимось більшим, аніж дитиною білої матері. Усе життя мені вказували, як думати про політику, темношкірих, дівчаток. Але через великий палець Константін, притиснутий до моєї руки, я зрозуміла, що насправді маю вибір, у що мені вірити.

Константін з’являлася на роботу на шосту, а під час збирання врожаю на п’яту. Вона готувала татові булочку із соусом, і він ішов у поле. Коли я прокидалася, вона майже завжди стояла на кухні, а з радіо на кухонному столі лунали повчання проповідника Ґріна. Коли вона мене зауважувала, то всміхалась.

— Доброго ранку, красуне!

Я сиділа за кухонним столом і розповідала свої сни. Вона стверджувала, що сни віщують майбутнє.

— Я була на горищі, дивилася вниз, на ферму, — описувала я. — Бачила верхівки дерев.

— Ти станеш хірургом по мозку! Верхівка будинку означає голову.

Мама снідала зранку в їдальні, потім переходила до кімнати відпочинку трохи повишивати чи написати листи місіонерам в Африці. Зі свого зеленого крісла їй було видно практично все, що відбувалося в будинку. І це здавалося дивовижним, що за ту частку секунди, коли я минала двері, вона помічала все. Я прожогом проскакувала, почуваючись мішенню для гри в дартс, самим яблучком.

— Євгеніє, ти ж знаєш, у цьому будинку не жують жуйку.

— Євгеніє, оброби рану спиртом.

— Євгеніє, марш нагору й причешися, а раптом хтось наскочить у гості.

Я дізналася, що зручніше ходити потай у шкарпетках, аніж у взутті. Навчилася використовувати задні двері. Навчилася ­носити шапки, затуляючи обличчя руками, коли проходила повз кімнату. Але здебільшого навчилася просто залишатися на кухні.

У Лонґліфі літні місяці тягнулися, як роки. Я не мала друзів, з якими зустрічалася би щодня: ми жили занадто далеко, тож у нас не було білих сусідів. У місті Гіллі з Елізабет усі вихідні проводили одна в одної, а мені дозволяли ночувати в них лише раз на два тижні. Через це я багато бурчала. Я сприймала Константін як належне, та, думаю, усвідомлювала, як мені з нею пощастило.

У чотирнадцять я почала курити. Потихеньку тягала цигарки з Карлтонових пачок «Мальборо», які він тримав у своїй тумбочці. Йому було майже вісімнадцять, і ніхто не зважав, що він уже багато років курив крізь, де тільки хотів, — у будинку чи в полі з татом. Іноді тато курив люльку (він не курив цигарок), а мама, на відміну від більшості своїх друзів, не курила взагалі. Мама заборонила курити, поки мені не виповниться сімнадцять.

Тож я прокрадалася у двір і сиділа на гойдалці під величезним старим дубом, що ховав мене. Або ж пізно вночі я зачиняла вікно моєї спальні й курила. У мами був гострий зір, але вона майже не чула запаху. А Константін зрозуміла відразу. Вона при­мружилась, ледь усміхнулась, але не сказала нічого. Якщо мати прямувала до заднього ґанку, коли я ховалася за деревом, Константін бігла й вдаряла мітлою по залізних сходових поручнях.

— Константін, що ти робиш? — питала її мама, та я до того часу вже зминала недопалок і кидала його в дупло дерева.

— Просто чищу тут старий віник, міс Шарлотто.

— Ну, роби це тихіше, будь ласка. Ой, Євгеніє, ти за ніч виросла ще на дюйм? Що мені робити? Йди… одягни сукню, що тобі пасує.

— Так, мем, — водночас відповідали ми з Константін і усміхались одна одній.

О, це чудово, мати когось, із ким можна разом тримати сек­рети. Якби у мене була сестра або брат із меншою різницею у віці, я би знала, як це. Це ж не лише куріння чи уникання мами. Це хтось, хто був би з тобою після того, як твоя мати майже замордує­ тебе до смерті, бо ти жахливо висока, і кучерява, і дивна. Хтось, чиї очі сказали б просто, без слів, «Зі мною у тебе все гаразд».

Утім, говорити з нею не завжди було солодко. У п’ятнадцять новенька дівчинка вказала на мене й запитала:

— А що це за бузько?

Навіть Гіллі сховала усмішку перед тим, як відвести мене вбік, удаючи, наче ми її не почули.

— Константін, який у тебе зріст? — запитала я, не зумівши приховати сльози.

Константін примружилась:

— А в тебе який зріст?

— П’ять футів одинадцять дюймів, — плакала я. — Я вже вища за баскетбольного тренера в команді хлопців.

— Ну, а в мене п’ять футів тринадцять дюймів, тож покинь себе жаліти.

Константін була єдиною жінкою, на яку мені доводилося дивитися вгору, щоб поглянути в її очі.

Перше, що помітно в Константін, окрім її зросту, — це очі. На тлі темної шкіри вони здавалися світло-коричневими, яскраво-медовими. Я ніколи не бачила в темношкірої людини світло-карих очей. Насправді, на Константін було безліч відтінків коричневого. Її абсолютно чорні лікті взимку вкривав сухий білий пил. Шкіра на її руках, шиї та обличчі мала колір чорного дерева. Долоні її рук помаранчеві, й мене завжди цікавило, чи стопи такі самі. Втім, я ніколи не бачила її босоніж.

— У ці вихідні тільки ти і я, — сказала вона, усміхаючись.

У ті вихідні мама й тато їхали з Карлтоном оглядати університет Луїзіани й Тулейн. Наступного року мій брат вступав до коледжу. Того ранку тато заніс розкладачку на кухню та поставив поруч із туалетом Константін. Вона завжди спала там, коли ночувала в нас.

— Ходи побачиш, що я маю, — покликала вона, показуючи на комірчину. Я відчинила двері й угледіла в її сумці складанку на п’ятсот деталей із зображенням гори Рашмор. Це наше улюб­лене заняття під час її ночівлі в нас.

Тієї ночі ми сиділи кілька годин, жували арахіс і перебирали на кухонному столі деталі головоломки. Надворі розгулялася негода, а ми в затишку вибирали частинки складанки. Лампочка на кухні згасла, а потім знову засяяла.

— Хто це? — спитала Константін, дивлячись крізь окуляри в чорній оправі на коробку з-під головоломки.