— Я залишу вам свій робочий телефон. Телефонуйте, якщо у вас виникнуть проблеми, гаразд?

— Так, сер, — відповідаю я, відчуваючи, як жах стирає всю радість полегшення, що я відчула сьогодні.

Зараз зима практично на всій території країни, але у маминому домі вже скрегіт зубів і заламування рук. Ознаки весни з’явилися надто рано. У татка бавовняна істерія, він мусив додатково найняти десять робітників для того, щоб зорати та засіяти тракторами поле. Мама вивчає «Альманах фермера», та вона мало що тямить у посівах.

— Кажуть, що це буде найвологіший рік, — зітхає вона. «Чарівне сяйво» після кількох перших разів діяло вже не так добре. — Спробую купити у «Бімонз» іще декілька баночок спрею, нового, екстрасильного.

Мама відволікається від «Альманаху» й, примружуючи очі, дивиться на мене.

— А навіщо ти так вирядилась?

Я в найтемнішій сукні й темних панчохах. Із чорним шарфом на голові я, мабуть, більше схожа на Пітера О’Тула у фільмі «Лоренс Аравійський», ніж на Марлен Дітріх. Остогидла червона сумка звисає з плеча.

— Маю кілька справ увечері. Потім у мене зустріч із… дівчатами. У церкві.

— У суботу ввечері?

— Мамо, Богу байдуже, який зараз день тижня, — відповідаю й квап­люся до машини, допоки вона ще чогось не запитала.

Сьогодні ввечері я йду на наше перше з Ейбілін інтерв’ю.

Моє серце калатає, я швидко їду асфальтованими міськими дорогами в напрямку до району для темношкірих. Я ніколи раніше не сиділа за одним столом із негритянкою, якій за це не заплатили. Інтерв’ю відкладали більше як місяць. Спершу прийшли свята, й Ейбілін мусила працювати до пізнього майже щодня, пакуючи подарунки та готуючи до святкової вечері в Елізабет. У січні я почала панікувати, бо Ейбілін підхопила грип. Боюсь, що я чекала надто довго, місіс Стайн може втратити інтерес чи взагалі забуде, чому вона погодилася прочитати це.

Я їду «кадилаком» крізь темряву, повертаючи на Ґессум-­авеню, вулицю, де живе Ейбілін. Краще б я взяла стару вантажівку, але мама тоді би щось запідозрила, й таткові вона потрібна в полі. Зупиняюся навпроти занедбаного, наче населеного привидами, дому, що за три будинки від дому Ейбілін, як ми й запланували. Передня тераса дому «з привидами» осіла, у вікнах немає шибок. Я ступаю в темряву, замикаю дверцята та швидко йду. Голова схилена, мої підбори дзвінко цокають по тротуару.

Гавкає пес, і мої ключі із брязкотом падають на тротуар. Швидко озираюсь, піднімаю їх. Дві групи темношкірих людей сидять на ґанках, спостерігають, похитуючись у своїх кріслах-гойдалках. На вулиці немає ліхтарів, тому важко сказати, хто ще мене бачить. Я йду далі, почуваючись такою самою помітною, як і мій «кадилак»: великий і білий.

Наближаюсь до номера 25, будинку Ейбілін. Востаннє озираюся, шкодуючи, що приїхала на десять хвилин раніше. Район для темношкірих здається таким віддаленим, хоча насправді він лише за кілька миль від частини міста, де мешкають білі.

Тихенько стукаю у двері. Чутно кроки, й щось усередині захряснулось. Ейбілін відчиняє двері.

— Заходьте, — шепоче вона, швидко зачиняє за мною двері та повертає ключ.

Я ніколи не бачила Ейбілін у чомусь іншому, крім білої уніформи. Сьогодні вона в зеленій сукні з чорною облямівкою. Не можу не зауважити, що в себе вдома вона здається трохи вищою на зріст.

— Почувайтесь, як удома. Я швидко повернусь.

Навіть з однією лампою у вітальні темно, вона сповнена сутінкових тіней. Штори затягнені та зашпилені, немає жодної шпаринки. Я не знаю, чи так завжди, чи лише через мене. Сідаю на вузький диван. Поряд стоїть дерев’яний кавовий столик, накритий плетеною скатертиною ручної роботи. Підлога незастелена. Шкодую, що одягла таку дорогу сукню.

За кілька хвилин Ейбілін повертається, несучи на таці чайник, дві різні чашки й паперові серветки, згорнені трикутниками. Я чую аромат спеченого нею печива з корицею. Вона наливає чай, і кришечка на чайнику брязкотить.

— Вибачте, у мій дім іще ніколи не приходили білі, — перепрошує вона, притримуючи кришечку.

Я всміхаюся, хоча розумію, що це зовсім не смішно. Роблю ковток чаю. Він міцний і смачний.

— Дякую, смачний чай, — говорю.

Вона сідає, складаючи руки на колінах, і дивиться на мене в очікуванні.

— Думаю, що спочатку ви опишете кількома словами про себе, а потім перейдемо до запитань, — починаю я. Виймаю свій записник і проглядаю заготовлені запитання. Вони раптом здаються мені банальними, непрофесійними.

— Добре, — погоджується вона. Ейбілін, обернена до мене, сидить на дивані дуже рівно.

— Отже, почнемо, е-е, коли і де ви народились?

Вона схвильовано ковтає та киває.

— 1909. Плантація П’ємонт, округ Черокі.

— Чи знали ви, коли були малою, що одного дня станете служницею?

— Так, мем. Так, знала.

Я всміхаюся, чекаючи, поки вона пояснить. Але нічого не відбувається.

— І ви знали це…тому що…?

— Моя мама була служницею. А бабуся була домашньою рабинею.

— Домашньою рабинею. А-га, — кажу я, але вона лише киває. Її руки й далі складені на колінах. Стежить, як я записую її слова.

— Ви… колись мріяли про те, щоб стати кимось іншим?

— Ні, мем, не мріяла, — відповідає вона.

Тут так тихо, що я чую, як ми дихаємо.

— Добре. Тоді… як це, виховувати білу дитину, коли твою дитину вдома… — ковтаю я, засоромлена власним запитанням, — доглядає хтось інший?

— Це як… — вона все ще сидить так прямо, що, здається, їй боляче. — Гм, може, перейдемо до наступного запитання.

— О, гаразд, — кажу я, дивлячись на свої запитання.

— Що вам найбільше та найменше подобається в роботі служниці?

Вона дивиться на мене так, ніби я прошу пояснити якесь грубе слово.

— Я… я найбільше люблю доглядати за дітьми, — шепоче вона.

— Хочете щось додати… до цього?

— Ні, мем.

— Ейбілін, вам необов’язково називати мене «мем». Не тут.

— Так, мем. О, вибачте. — Вона затуляє рота.

Гучний говір долинає з вулиці, й ми обоє озираємося в бік вікна. Ми затихли, мов скам’яніли. Що станеться, коли хтось білий довідається, що я перебувала тут у суботу ввечері, розмовляла з Ейбілін, яка була в повсякденному одязі? Чи ви­кликали б вони поліцію, повідомивши про підозріле зібрання? І раптом усвідомлюю, що так. Нас би заарештували, бо така в них робота. Нас би звинуватили у «порушенні інтеграції» (постійно читаю про це в газетах): вони зневажають білих, які зустрічаються з темношкірими, щоб допомогти їм у боротьбі за громадські права. Наші розмови не мають нічого спільного з інтеграцією, проте чому ж ми зустрічаємось? Я навіть не взяла із собою листів міс Мирни для прикриття.

Помічаю неприхований страх на обличчі Ейбілін. Голоси на вулиці поволі стихають. Я видихаю, та Ейбілін залишається напруженою. Вона не відводить очей від штор.

Проглядаю список, шукаючи запитання, яке б відволікло нас, розвіявши наше нервове напруження. Я все ще шкодую про те, скільки часу вже втратила.

— А що… ви казали, вам не подобається у вашій роботі?

Ейбілін важко ковтає.

— Я про те, чи хочете ви порозмовляти про туалет? Чи про Еліз… міс Ліфолт? Щось про те, як вона вам платить? Вона колись кричала на вас у присутності Мей Моблі?

Ейбілін бере серветку та злегка торкається свого чола. Вона починає говорити, але зупиняється.

— Ми стільки разів говорили, Ейбілін…

Вона затуляє рота рукою.

— Вибачте, я… — Вона встає та швидко виходить у вузький коридор. Двері зачиняються, чайник і чашки брязкотять на підносі.

Минає п’ять хвилин. Вона повертається, тримаючи перед собою рушник, так, як тримала моя мама, коли її нудило та вона не встигала вчасно добігти до туалету.

— Вибачте. Я гадала, що… готова говорити.

Киваю, не впевнена, що робити.

— Я лише … Знаю, ви вже повідомили тій леді у Нью-Йорку, що я погодилась, але… — Вона заплющує очі. — Вибачте. Не думаю, що я зможу. Думаю, мені треба полежати.