— Завтра ввечері. Я… прийду, і ми зробимо краще. Лише спробуємо знову…

Вона хитає головою та стискає рушник у руках.

Дорогою додому мені хочеться себе вдарити. За думки, що спроможна отак просто вдертись у дім і вимагати відповідей. Як я могла припустити, що вона не почуватиметься служницею тільки тому, що ми в неї вдома й вона без своєї уніформи.

Я кидаю погляд на свій записник на білому шкіряному сидінні. Крім того, де виросла Ейбілін, я записала загалом усього дванадцять слів. І чотири з них були «так, мем» і «ні, мем».

На радіостанції Джексона лунає голос Петсі Клайн. Поки я їду кільцевою дорогою, транслюють «Прогулянку після опівночі». Коли я повертаю до Гіллі, звучить «Три цигарки у попільничці». Літак співачки розбився сьогодні вранці, і всі від Нью-Йорка до Міссісіпі й Сіетла у жалобі співають її пісні. Я паркую кадилак і дивлюся на хаотично розбудований білий будинок Гіллі. Минуло чотири дні з того часу, як Ейбілін знудило під час нашого інтерв’ю. Відтоді я нічого від неї не чула.

Заходжу досередини. Стіл для гри в карти накрито в залі, оформленій у довоєнному стилі з дідусевим годинником, що оглушливо цокає, та золотистими спадаючими шторами. Усі вже посідали — Гіллі, Елізабет і Лу-Енн Темплтон, яка замінила міс Волтер. Лу-Енн із тих дівчат, у яких на обличчі величезна усмішка — постійно, вона ніколи не зникає. Тому мені хочеться вколоти її голкою. Навіть коли не дивишся на неї, вона витріщається на тебе з тією штучною зубатою усмішкою. До того ж вона погоджується з усім, що каже Гіллі.

Гіллі бере журнал «Лайф», показує розворот із фотографією будинку в Каліфорнії.

— Вони його називають «лігвом», ніби там живуть дикі звірі.

— О, хіба це не жахливо! — сяє Лу-Енн.

На картинці видно ворсистий килим від стіни до стіни та низькі, обтічної форми дивани, овальні крісла й телевізори, що мають вигляд літаючих тарілок.

У вітальні Гіллі висить портрет генерала Конфедерації вісім футів заввишки. Здається, що то її рідний дідусь, а не троюрідний брат троюрідного діда.

— Так-так. Будинок Труді на вигляд такий самий, — говорить Елізабет. Мене так поглинули думки про інтерв’ю з Ейбілін, що я майже забула про поїздку Елізабет до старшої сестри минулого тижня. Труді вийшла заміж за банкіра, і вони перебралися до Голівуду. Елізабет їздила туди на чотири дні, щоб подивитись на її новий будинок.

— Ну, це просто несмак, ось що це, — підсумовує Гіллі. — Але не сприймай це як закид у бік твоєї сім’ї, Елізабет.

— Як було в Голівуді? — запитує Лу-Енн.

— О, це було ніби сон. А будинок Труді — телевізори в кожній кімнаті. Такі самі недолугі космічні меблі, на яких заледве можна сидіти. Ми ходили до всіх тих модних ресторанів, де обідають кінозірки, пили мартіні та бургундське вино. А одного дня Макс Фактор власною персоною підійшов до столика та розмовляв із Труді так, ніби вони давні приятелі. — Вона хитає головою. — Ніби вони просто зустрілись у крамниці.

Елізабет зітхає.

— Добре, але, на мою думку, ти однаково найгарніша в цій сім’ї, — стверджує Гіллі. — Не те, щоб Труді неприваблива, та в тебе однієї є манери й справжній стиль.

На це Елізабет усміхається, проте потім знову супиться.

— Не згадую вже про те, що в неї прислуга, яка живе просто у будинку, доступна щодня, щогодини. Я майже не бачила Мей Моблі.

Коли я чую цей коментар, то здригаюсь, але ніхто не помічає. Гіллі спостерігає за своєю служницею, Юл Мей, яка поповнює наші чайні склянки. Вона висока, струнка, майже з царською поставою, і в неї набагато краща фігура, ніж у Гіллі. Дивлячись на неї, я хвилююсь за Ейбілін. Я телефонувала Ейбілін двічі на цьому тижні, та ніхто не відповідав. Упевнена, що вона уникає мене. Гадаю, мені слід піти додому до Елізабет, щоб поговорити з нею, сподобається це Елізабет чи ні.

— Я думала, що наступного року ми могли би зробити «Звіяні» темою для святкування, — пропонує Гіллі. — Можливо, орендувати старий маєток «Феавю»?

— Чудова ідея! — вигукує Лу-Енн.

— О Скітер, — звертається Гіллі, — я знаю, як ти жалкувала, що не пішла цього року.

Я киваю та роблю жалісливо похмуре обличчя. Я вдавала, що у мене грип, щоб не ходити туди самій.

— Скажу вам дещо, — продовжує Гіллі. — Я не запрошуватиму знову той рок-н-рольний гурт, що грає швидку танцювальну музику…

Елізабет легенько постукує по моїй руці. На її колінах сумочка.

— Я зовсім забула віддати тобі це. Від Ейбілін, щодо міс Мирни? Проте я її попередила, що сьогодні зібрання у вас не буде, тільки не після стількох пропущених днів у січні.

Я розгортаю аркуш. Текст написано синім чорнилом, гарним почерком.

Я знаю, як зробити так, щоб кришечка чайника не брязкотіла.

— Кого ще обходить, як зробити так, щоб вона не брязкотіла? — говорить Елізабет. Звісно, вона прочитала записку.

Мені знадобилося дві секунди й ковток холодного чаю, щоб усе зрозуміти.

— Ти не повіриш, як це непросто, — заперечую їй.

За два дні я сиджу на батьківській кухні, чекаючи на сутінки. Я здаюся та прикурюю ще одну цигарку, попри те, що вчора ввечері головний санітарний лікар штату на телебаченні погрожував пальцем кожному, намагаючись переконати, що куріння вбиває. Але мама якось сказала мені, що я осліпну, коли цілуватимусь з язиком, тож починаю підозрювати, що це просто змова між головним лікарем і мамою, щоб позбавити людей радості.

О восьмій годині того самого вечора я прокрадаюся вулицею Ейбілін так непомітно, як лише можу з друкарською машинкою «Корона» вагою 50 фунтів. Тихо стукаю, й уже гину без цигарки для заспокоєння нервів. Ейбілін відчиняє, і я проникаю досереди­ни. Вона у тій самій зеленій сукні та важких чорних туфлях, що й минулого разу.

Я намагаюся всміхатись, ніби переконана, що цього разу вдасться, навіть якщо ідея, яку вона пояснила телефоном, не спрацює.

— Ми могли б… сісти на кухні цього разу? — запитую я. — Ви не проти?

— Добре. Там нема на що дивитись, але ходімо.

Кухня наполовину менша, ніж вітальня, й там тепліше. Пахне чаєм і лимонами. На підлозі чорно-білий затертий лінолеум. На робочій поверхні місця достатньо лише для порцелянового чайного сервізу.

Я ставлю друкарську машинку на старенький червоний стіл під вікном. Ейбілін починає наливати кип’яток у чайник.

— О, дякую, мені не треба, — кажу я й тягнуся до своєї сумки. — Я привезла нам кока-коли, якщо ви не проти.

Я намагалася вигадати, як змусити Ейбілін почуватися зручніше. Перший варіант: не дати їй відчути, що вона має прислуговувати мені.

— Що ж, добре. Я зазвичай п’ю свій чай пізніше. — Вона прино­сить відкривачку та дві склянки. Я п’ю просто з пляшки, й, дивлячись на це, вона відставляє склянки й робить те саме.

Я зателефонувала Ейбілін після того, як Елізабет дала мені записку, й вислухала її ідею — вона запише свої думки, а потім покаже мені, що вийшло.

Я намагалася вдавати радість. Сама ж знала, що доведеться переписати все занотоване нею, згаявши навіть більше часу. Я подумала, що, може, стане легше, коли вона побачить, що друкувати швидше, ніж читати й виправляти.

Ми всміхаємось одна одній. Я роблю ковток коли, розгладжую свою блузку.

— Отже… — починаю я.

Перед Ейбілін блокнот на пружинці.

— Ви хочете, щоб я… отак просто почала читати?

— Саме так.

Ми обидві глибоко вдихаємо, й вона починає читати повільним рівним тоном.

— Першого білого хлопчика, за яким я доглядала, звали Елтон Керінґтон Спірз. Це було 1924 року, мені саме виповнилось п’ятнадцять. Елтон був довгим худорлявим малюком із тоненьким шовковистим волоссям, як на качані кукурудзи…

Я починаю друкувати, поки вона читає. Її слова ритмічні, й вона вимовляє їх чіткіше, ніж зазвичай.

— Усі вікна в тому брудному домі не відчинялися, бо були наглухо запечатані фарбою зсередини, хоча будинок був великий, із широким зеленим газоном. Я знала, що повітря погане, я почувалася зле…