На секунду я почулася ідіоткою.

— Не вірю, що забула про це.

Бібліотека для темношкірих, мабуть, дуже погана. Кілька років біля бібліотеки для білих проходив сидячий протест (усі газети про це писали). Коли там зібрався натовп темношкірих, поліція просто відступила та спустила на них німецьких вівчарок. Дивлячись на Ейбілін, мені не вдається забути про те, як вона ризикує, говорячи зі мною.

— Я з радістю візьму книжки для вас, — запевняю я.

Ейбілін поспішає до спальні й повертається зі списком.

— Краще я позначу ті, які хочу передусім. Я вже три місяці на черзі у списку за книжкою «Убити пересмішника» у бібліотеці Карвера. Глянемо…

Я спостерігаю, як вона ставить позначки біля книжок: «Душі чорного народу», Дю Буа, вірші Емілі Дікінсон (будь-які), «Пригоди Гекльберрі Фінна».

— Деякі я читала в школі, та не до кінця. — Вона продовжує позначати, зупиняючись, щоб вирішити, яку книжку вона хоче наступною.

— Ви хочете книжку… Зигмунда Фрейда?

— О, люди дивні, — киває вона. — Я люблю читати про те, як працює голова. Ви колись бачили сни, що падаєте в озеро. Він стверджує, що то вам сниться власне народження. Міс Франкс, у якої я працювала 1957 року, мала всі його книжки.

На її дванадцятому заголовкові я зважуюся запитати.

— Ейбілін, як давно ви хотіли мене про це попросити? Чи взяла б я ці книжки для вас?

— Якийсь час. — Вона знизує плечима. — Я боялася ска­зати про це.

— Ви… думали, що я відмовлюся?

— У білих свої правила. Я не знаю, яких правил ви дотримуєтесь, а яких ні.

Якусь секунду ми дивимось одна на одну.

— Я втомилась від правил, — мовлю.

Ейбілін усміхається та виглядає у вікно. Я розумію, яким несуттєвим є для неї моє одкровення.

Чотири дні поспіль я сиджу за друкарською машинкою у своїй спальні. Двадцять моїх друкованих сторінок, із рисками й червоними позначками, стають тридцять однією сторінкою на стратморському білому папері. Пишу стислу біографію Сари Рос (псевдонім, обраний Ейбілін на пам’ять про свою вчительку в шостому класі, що померла багато років тому), де вказую її вік, чим заробляли на життя батьки. Продовжую роз­повідями Ейбілін саме в такому вигляді, як вона їх записала, просто та відверто.

На третій день мама гукає знизу, запитуючи, що такого я роб­лю там усі дні, а я гукаю, що «Просто записую все, за що я люб­лю Ісуса. Чую, як вона каже татові, на кухні після вечері: — Вона щось замислила.»

Ношу свою маленьку білу Біблію по дому скрізь, щоби ма­ти більш правдоподібний вигляд. Читаю та перечитую сто­рінки, потім беру їх увечері до Ейбілін, і вона робить те саме. Вона всміхається та киває на гарні частини, де всім добре, проте на сумних епізодах знімає свої чорні окуляри для читання й говорить:

— Я знаю, що я це написала, але ви справді хочете розміс­тити це у…

— Саме так, — запевняю. Але я й сама здивована тим, про що ці розповіді: про окремі холодильники в маєтку губернатора; про білих жінок, що, немов дворічні, влаштовують істе­рику через зім’яті серветки; про білих дітей, які називають ­Ейбілін мамою.

О третій ночі лише з двома виправленнями на тому, що тепер умістилося на двадцяти семи сторінках, я кладу рукопис до жовтого конверта. Учора я зателефонувала до офісу місіс Стайн. Її секретарка, Рут, пояснила, що та на зустрічі. Вона записала моє повідомлення про готовність інтерв’ю до відправлення. Дзвінка від місіс Стайн не було.

Я притискаю конверт до грудей і майже плачу від виснаження та сумнівів. Наступного ранку я відсилаю його з пошти Кантона. Повертаюся додому та лягаю у своє старе залізне ліжко, хвилюючись, що ж станеться… якщо їй це сподобається. Що, як Елізабет чи Гіллі спіймають нас на тому, що ми робимо? Що, коли Ейбілін звільнять чи запроторять до в’язниці? Я ніби падаю довгим спіральним тунелем. Господи, вони битимуть її так само, як лупцювали темношкірого хлопця, що пішов до туалету для білих? Що я кою? Чому піддаю її такому ризикові?

Я засинаю. Наступні п’ятнадцять годин мені постійно сняться кошмари.

Зараз чверть по першій. Ми з Гіллі й Елізабет сидимо в Елізабетиній їдальні, чекаємо на Лу-Енн. Я сьогодні нічого не їла, лише пила мамин чай «для сексуальної корекції», мене нудить, і я як на голках. Хитаю ногою під столом. Я така вже десять днів, відтоді, як надіслала розповіді Ейбілін Елейн Стайн. Я навіть телефонувала, і Рут сказала, що передала їх міс Стайн чотири дні тому, проте до цього часу відповіді немає.

— Хіба це не страшенна грубість? — Гіллі зиркає на свій годинник і супиться.

Це вдруге Лу-Енн спізнюється. Так вона не затримається надовго у нашій із Гіллі компанії.

До їдальні заходить Ейбілін, і я щосили намагаюся не дивитись на неї надто довго. Я побоююсь, що Гіллі й Елізабет щось побачать по моїх очах.

— Припини хитати ногою, Скітер. Ти трясеш увесь стіл, — велить Гіллі.

Ейбілін у своїй білій уніформі пересувається кімнатою легкими кроками, без будь-якого, навіть найменшого, натяку на те, що ми робили. Я думаю, вона майстерно навчилась приховувати свої почуття.

Гіллі тасує та роздає карти для гри в кункен. Силкуюся зосередитись на грі, та щоразу, коли я кидаю на Елізабет погляд, всілякі маленькі факти зринають у моїй пам’яті. Про те, як Мей Моблі ходила до туалету в гаражі, як Ейбілін не можна тримати свій обід у холодильнику Ліфолтів. Маленькі деталі, про які я тепер знаю.

Ейбілін підносить мені печиво на срібному підносі. Вона наливає чай, ніби ми зовсім не знайомі, як і мало бути. Я заходила до неї двічі відтоді, як надіслала лист до Нью-Йорка, обидва рази, щоби принести книжки з бібліотеки.

Коли я в неї буваю, вона й далі одягає свою зелену сукню з чорною облямівкою. Іноді знімає свої черевики під столом. Минулого разу вона видобула пачку «Монтклер» і закурила просто в кімнаті за моєї присутності, і це було так невимушено. Я теж одну закурила. А зараз вона прибирає зі столу крихти срібною сіточкою, яку я подарувала Елізабет і Ралі на весілля.

— Що ж, поки ми чекаємо, у мене є певні новини, — говорить Елізабет, і я вже впізнаю цей вираз на її обличчі, приховану посмішку. Одну руку вона тримає на животі. — Я вагітна.

Елізабет усміхається, її голос трохи тремтить.

— Чудово, — відповідаю. Відкладаю свої карти й торкаюсь її плеча. У неї такий вигляд, ніби вона зараз заплаче. — Коли тобі народжувати?

— У жовтні.

— Нарешті, якраз час, — озивається Гіллі, обнімаючи її. — Мей Моблі вже підросла.

Елізабет, зітхаючи, запалює цигарку. Вона дивиться у свої карти.

— Ми всі справді раді.

Доки ми граємо кілька партій для розігріву, Гіллі й Елізабет обирають ім’я для дитини. Я намагаюся підтримати розмову.

— Якщо буде хлопчик, то неодмінно Ралі, — додаю я.

Гіллі розповідає про передвиборчу кампанію Вільяма. Він балотуватиметься до сенату штату наступного року, хоча й не має політичного досвіду. Я радію, коли Елізабет велить Ейбілін не чекати й подавати обід.

Коли Ейбілін повертається із заливним салатом, Гіллі випростується у своєму кріслі.

— Ейбілін, у мене для тебе є старе пальто та мішок з одягом із будинку міс Волтер. — Вона торкається губ серветкою. — Піди до машини після обіду й забери це все, добре?

— Так, мем.

— Не забудь. Я не збираюся везти їх іще раз.

— О, хіба це не мило з боку міс Гіллі, Ейбілін? — киває Елізабет. — Піди та забери той одяг одразу, як ми закінчимо.

— Так, мем.

Гіллі підвищує голос на три октави, коли розмовляє з темно­шкірими. Елізабет усміхається, ніби говорить із дитиною, звісно, не зі своєю. Починаю помічати деталі.

До того, як з’явилася Лу-Енн Темплтон, ми з’їли креветки з кукурудзяною кашею та щойно почали десерт. Гіллі на диво поблажлива. Лу-Енн спізнилась, як би там не було, через доручення Ліги.

Наприкінці я ще раз вітаю Елізабет і виходжу до машини. Ейбі­лін на вулиці забирає речі: злегка поношене пальто 1942 року та старий одяг, який Гіллі чомусь не віддала власній служниці, Юл Мей. Гіллі підступає до мене й дає мені конверт.