— Для вісника наступного тижня. Пообіцяй, що ти це розмістиш.
Я киваю, й Гіллі повертається до своєї машини. Ейбілін відчиняє вхідні двері, щоб зайти до будинку, й озирається на мене. Я хитаю головою, вимовляючи губами «Нічого». Вона киває й заходить у дім.
Увечері я працюю над вісником, воліючи краще зосередитись на розповідях. Я переглядаю записи з останньої зустрічі Ліги та знаходжу конверт Гіллі. Розкриваю його. Там один аркуш, списаний жирним закрученим почерком Гіллі.
Гіллі Голбрук представляє «Санітарну ініціативну норму для прислуги». Засіб запобігання хворобам. Дешеве встановлення у вашому гаражі чи сараї. Для будинків без такого важливого пристосування.
Леді, чи знали ви, що:
• 99% хвороб темношкірих переносяться із сечею.
• Майже всі ці хвороби загрожують білим постійною інвалідністю через брак імунітету, що міститься в темному пігменті темношкірих.
• Деякі бактерії білих також можуть бути шкідливими для темношкірих.
Захистіть себе. Захистіть своїх дітей. Захистіть свою прислугу.
Звертаємося до вас від сім’ї Голбруків. Чекаємо на вас!
У кухні озивається телефон, і я, спотикаючись, практично щосили біжу до нього. Але Паскаґула вже підняла слухавку.
— Резиденція міс Шарлотти.
Я витріщаюсь на неї та бачу, як крихітна Паскаґула киває й говорить:
— Так, мем, вона тут, — і передає слухавку мені.
— Це Євгенія, — кидаю швидко. Тато на полі, а мама на прийомі в лікаря у місті, тому тягну чорний закручений телефонний дріт аж до кухонного столу.
— Це Елейн Стайн.
Я глибоко вдихаю.
— Так, мем. Ви отримали мій лист?
— Так, — відповідає вона, а потім кілька секунд чутно лише її дихання у слухавку.
— Ця Сара Рос. Мені сподобались її розповіді. Вона любить кветч[11] без надмірних нарікань.
Я киваю. Не знаю, що саме означає кветч, але я гадаю, що щось хороше.
— Але я все ще вважаю, що книжка з інтерв’ю… звичайно, не піде. Це не фантастика, але й також не документальний роман. Мабуть, це антропологія, проте це жахлива категорія.
— Але вам…сподобалось?
— Євгеніє, — говорить вона, випускаючи тютюновий дим у слухавку. — Ви бачили обкладинку журналу «Лайф» цього тижня?
Я не бачила обкладинки журналу «Лайф» уже місяць, я була така заклопотана.
— Мартін Лютер Кінг, люба моя. Він оголосив марш на Вашингтон і запросив приєднатися до нього кожного негра в Америці та кожного білого, якщо вже на те пішло. Негри та білі не співпрацювали ще від часу «Звіяних вітром».
— Так, я чула про … подію…з маршем протесту… — обманюю я. Заплющую очі, краще б я прочитала журнал цього тижня. Почуваюсь ідіоткою.
— Моя порада вам, пишіть, і пишіть швидко. Марш у серпні. Вам треба написати до Нового року.
Я задихаюся. Вона каже мені написати про це! Вона каже мені… що…
— Ви кажете, що надрукуєте це? Якщо я напишу до…
— Я нічого такого не сказала, — відрізає вона. — Я прочитаю. Я переглядаю сотні рукописів щомісяця та відхиляю переважно всі.
— Вибачте, я лише…Я напишу про це, — перепрошую. — Я закінчу до січня.
— І ще, чотири чи п’ять інтерв’ю недостатньо для книги. Вам потрібна дюжина, може, більше. Припускаю, що ви спроможні це влаштувати?
Я стискаю губи.
— Ще… декілька.
— От і добре. Тоді за роботу. Допоки тема громадянських прав актуальна.
Того вечора я йду до Ейбілін. Несу їй іще три книжки зі списку. Моя спина болить від сидіння за друкарською машинкою. Сьогодні по обіді я записала всіх, кого знаю, що мають служницю (а це всі мої знайомі), з іменами їхніх служниць. Але окремих імен я не пам’ятаю.
— Господи, дякую тобі! Тільки подивіться на це. — Вона всміхається та розгортає першу сторінку «Волдена»[12], ніби відразу хоче почати читати книжку.
— Сьогодні вдень я розмовляла із міс Стайн, — починаю я.
Руки Ейбілін завмирають на книзі.
— Я знала, що щось не так. Я побачила це на вашому обличчі.
Я глибоко вдихаю.
— Вона сказала, що їй дуже сподобалися ваші розповіді. Але… вона не каже, чи опублікує їх, доки ми не напишемо все разом. — Я намагаюся говорити оптимістично. — Нам треба завершити відразу після Нового року.
— Але це гарні новини, еге ж?
Я киваю та намагаюся усміхатись.
— Січень, — шепоче Ейбілін, устає та виходить із кухні. Вона повертається із настінним цукерковим календарем, кладе його на столі, гортає за місяцями.
— Здається, що ще багато часу, та січень це …дві…чотири…шість сторінок. Не встигнеш озирнутись.
Вона всміхається.
— Сказала, що нам треба провести інтерв’ю принаймні ще з дванадцятьма служницями, щоб вона подивилася матеріал, — продовжую я. Напруження у моєму голосі вже неможливо приховати.
— Але, міс Скітер, …у вас же немає інших знайомих служниць.
Я стискаю руки. Заплющую очі.
— Мені немає кого попросити, Ейбілін, — підвищую голос. Упродовж останніх чотирьох годин я тільки про це й міркувала. — Я маю на увазі, кого можна? Паскаґулу? Якщо я поговорю з нею, мама довідається. З іншими служницями я не знайома.
Ейбілін так швидко відводить погляд, що мені хочеться заплакати. Чорт забирай, Скітер. Усі бар’єри між нами, які зникли за останні кілька місяців, з’явилися знову за лічені секунди.
— Вибачте, — перепрошую я. — Вибачте, що я підвищила голос.
— Ні, ні, все гаразд. Це мені слід знайти інших.
— А як щодо … служниці Лу-Енн, — тихо пропоную я, витягуючи свій список. — Яке її ім’я? Ловінія? Ви знайомі з нею?
Ейбілін киває.
— Я запитувала Ловінію. — Її погляд усе спрямований вниз. — Той хлопець, що осліп, — її онук. Їй, звісно, прикро, та вона мусить думати про нього.
— А служниця Гіллі, Юл Мей? Ви питали в неї?
— Вона сказала, що дуже зайнята, бо має відправити своїх хлопців до коледжу наступного року.
— А якісь інші служниці, що ходять із вами до церкви? Ви їх запитували?
Ейбілін киває.
— У них усіх є свої причини. Але насправді вони просто дуже бояться.
— Але скільки? Скількох ви запитували?
Ейбілін розгортає свій записник, проглядає кілька сторінок, її губи ворушаться, вона підраховує подумки.
— Тридцять одну, — підсумовує вона.
Дозволяю собі вдихнути. Я не помітила, що не дихала досі.
— Це… багато, — витискаю.
Зрештою Ейбілін піднімає очі на мене.
— Я не хотіла зізнаватись вам, — вона морщить чоло. — Поки не буде відповіді від леді … — Вона знімає окуляри. Я бачу глибоке хвилювання на її обличчі. Вона намагається приховати його за невпевненою усмішкою.
— Я запитаю їх іще раз, — запевняє вона, нахиляючись уперед.
— Гаразд, — зітхаю.
Вона тяжко ковтає слину, швидко киває, щоб я зрозуміла, скільки змісту вона вкладає у свої слова.
— Будь ласка, не зупиняйтесь. Дозвольте мені працювати над цим проектом разом із вами.
Я заплющую очі. Мені потрібно передихнути, бо я не можу дивитися на її схвильоване обличчя. Як я могла підвищити на неї голос?
— Ейбілін, усе гаразд. Ми… разом у цьому.
За декілька днів я сиджу у пеклі кухні, знуджена, курю, що роблю останнім часом постійно. Гадаю, можу мати «залежність». Це улюблене слово містера Ґолдена. Усі залежні — ідіоти. Час від часу він викликає мене до свого офісу, із червоним олівцем у руках проглядає статті, роблячи позначки, викреслюючи та буркочучи.
— Це нормально, — кидає він. — У вас усе нормально?
— У мене все нормально, — відповідаю я.
— Тоді, нормально.
Перед тим, як я піду, товста секретарка дає мені чек на десять доларів, і цього цілком достатньо за роботу міс Мирни.
На кухні жарко, та мені необхідно вийти зі своєї кімнати, де я тільки те й роблю, що хвилююсь, бо жодна інша служниця не погодилася співпрацювати з нами. До того ж я мушу курити тут, бо це єдина кімната, де немає вентилятора, що повсюдно розносить цигарковий дим. Коли мені було десять, тато спробував установити вентилятор на кухонній стелі, не запитавши Константін. Вона тицьнула пальцем у стелю так, ніби татко припаркував там «форд».