Наприкінці червня гаряча хвиля десь біля сотні градусів накриває місто й завмирає. Неначе грілка тріскає над районом для темношкірих, роблячи тим самим температуру там на десять градусів гіршою, ніж у всьому Джексоні. Стає так спекотно, що рудий півень містера Данна проходить у мої двері та вмощується перед моїм кухонним вентилятором. Я заходжу й бачу, що він дивиться на мене з виразом «Леді, я нікуди звідси не піду». Йому краще добряче дістати віником, ніж повертатись у цей абсурд.

За межами округу Медісон спека офіційно перетворює міс Селію на найлінивішу людину в Сполучених Штатах. Вона не виходить навіть до поштової скриньки по пошту. Я мушу це робити сама. Для міс Селії вже занадто гаряче просто сидіти надворі перед басейном. І це також створює для мене проблему.

Я думаю, що якби Господь планував, щоби білі та чорні люди перебували так близько майже весь день, він би створив нас дальтоніками. І доки міс Селія всміхається «Доброго ранку» й «рада бачити», я розмірковую, як їй вдалося стільки прожити, не відаючи, де накреслено межі. Тобто коли шльондра надзвонює дамочкам із Ліги, це вже погано. Проте вона ще й сідає та обідає разом зі мною щодня, відколи я почала в неї працювати. Я не маю на увазі в одній кімнаті, а маю на увазі, що за тим самим столом. Тим маленьким, що під вікном. Кожна біла жінка, на яку я коли-небудь працювала, їла у вітальні, подалі від чорної прислуги. І я вважала це нормальним.

— Але чому? Я не хочу їсти там, наодинці, коли можу їсти тут, із тобою, — торочить міс Селія. Я навіть не намагалась їй це пояснити. Є так багато речей, які міс Селія просто відверто ігнорує.

Усі інші білі жінки також знають, що існує період місяця, коли з Мінні розмовляти не можна. Навіть міс Волтер знала напевне, коли Мінні-метр перегрівався. Вона відчувала запах карамельного печива і цукрової тростини просто за дверима. Тоді не дозволяла приходити навіть міс Гіллі.

Минулого тижня масло й цукор наповнили весь будинок міс Селії ароматом Різдва, попри те, що надворі стояв спекотний червневий день. Я була напружена, як завжди, перетворюючи цукор на карамель. Тричі її попросила, дуже ввічливо, щоб я зробила це сама, але вона все ж захотіла бути там, зі мною. Сказала, що їй стало дуже самотньо сидіти самій у кімнаті весь день.

Я намагалась ігнорувати її, та проблема полягає в тому, що я мушу говорити сама до себе, коли роблю карамельний торт, інакше надто нервую.

Я говорю:

— Найгарячіший день в історії червня. На вулиці сто чотири градуси.

Вона відповідає:

— Ти маєш кондиціонер? Дякувати Богу, у нас він зараз є, бо я виросла без цього й розумію, як це, коли тобі дуже гаряче.

Я їй кажу:

— Я не можу дозволити собі кондиціонер. Такі речі пожирають грошики, як американські довгоносики бавовну. — Я починаю інтенсивніше помішувати, бо на поверхні з’явився золотистий колір, а це момент, коли потрібно справді пильнувати карамель. Додаю: — Ми вже запізнилися з рахунком за світло. — Бо не думаю про це. А знаєте, що вона мені відповіла? Вона видала:

— О, Мінні, як би я хотіла позичити тобі гроші, але Джонні останнім часом ставить дивні запитання.

То я повернулася, щоб пояснити їй, що щоразу, коли негри скаржаться на дороговизну життя, це не означає, що вони просять гроші. Та не встигла й слово мовити, як спалила ту кляту карамель.

Під час недільної служби в церкві Ширлі Бун стає перед парафіянами. Її губи майорять, як прапор, коли вона нагадує нам, що наступні збори громади пройдуть у середу ввечері, де ми обговоримо сидячий бунт у кафе «Вулворт» на Емайт-стрит. Настирлива Ширлі тицяє в нас пальцем, говорячи:

— Зібрання відбудеться о сьомій, тому не запізнюйтеся. Жодних вибачень!

Вона нагадує мені огрядну білу жахливу шкільну вчительку. З тих, із якими ніхто й ніколи не хоче одружуватись.

— Прийдеш у середу? — запитує Ейбілін. Ми повертаємось додому в саму спеку, о третій годині. У мене в кулаці затиснуто «похоронне» віяло. Я махаю ним так швидко, що, здається, ніби воно з моторчиком.

— Не маю часу, — відповідаю.

— Ти хочеш, щоб я знову йшла сама? Ходімо, я принесу трохи імбирних пряників і трохи…

— Я ж сказала, що не можу прийти.

Ейбілін киває.

— Тоді нічого, — вона продовжує йти.

— Бенні… може знову мати напад астми. Я не хочу залишати його самого.

— М-м-м-м, — тягне Ейбілін. — Повідомиш мені справжню причину, коли будеш готова.

Ми повертаємо на Ґессам, обминаємо автомобіль, який помер від теплового удару посеред дороги.

— О, я майже забула, міс Скітер хоче прийти у вівторок увечері раніше, — додає Ейбілін, — приблизно о сьомій. Тоді тобі зручно?

— Боже, — видихаю я, знову починаючи дратуватись. — Що я роблю? Потрібно бути божевільною, щоб відкривати сердечні таємниці чорної раси білій жінці.

— Це ж просто міс Скітер, вона не така, як інші.

— Почуваюся, наче пліткую про себе за власною спиною, — говорю. — Я зустрічалася з міс Скітер принаймні п’ять разів. Мені від цього зовсім не легшає.

— Ти хочеш припинити це? — запитує Ейбілін. — Я не хочу, щоб ти робила це з примусу.

Я їй не відповідаю.

— Ти там ще є, Мінні? — запитує вона.

— Я просто… Я хочу, щоб наші діти мали краще життя, — пояснюю. — Але прикро приймати це від білої жінки.

— Їдемо на зібрання громади зі мною в середу. Більше про це поговоримо, — просить Ейбілін, злегка всміхаючись.

Я знаю, що Ейбілін не залишить це просто так. Зітхаю.

— Я вскочила в халепу. Гаразд?

— Із ким?

— Із Ширлі Бун, — зізнаюсь я. — На минулому зібранні всі склали руки й молилися, щоб чорним дозволили заходити до тих самих туалетів, що й білим, розмовляли про те, що ми також зможемо сидіти на стільцях у «Вулворт» і ніхто не заперечуватиме, усі всміхалися так, неначе цей світ уже став світлим новим місцем, і в мене… в мене дещо вихопилось. Я сказала Ширлі Бун, що її задниця однаково не поміститься на жоден стілець у «Вулворт».

— І що ж відповіла Ширлі?

Я витиснула із себе голосом моєї вчительки:

— Якщо ти не спроможна промовити хоч щось хороше, краще не кажи нічого.

Коли ми дістаємося до її будинку, дивлюся на Ейбілін. Вона так намагається погамувати в собі сміх, що аж стає пурпуровою.

— Це не смішно, — кидаю я.

— Я рада, що ти мій друг, Мінні Джексон. — І вона довго й міцно обіймає мене, допоки я не закочую очі й не нагадую, що мушу йти.

Іду собі далі, звертаю за ріг. Я не хочу, щоб про це знала Ейбілін. Я не хочу, щоб хоч хтось дізнався, які потрібні мені ці історії міс Скітер. Зараз, коли я більше не можу приходити на зібрання Ширлі Бун, це все, що в мене є. І я не говорю, що зустрічі з міс Скітер — це розваги. Щоразу, коли ми зустрічаємось, я скаржуся. Вистогную. Божеволію, влаштовую сцени. Але ось у чому суть — я люблю розповідати свої історії. Почуваюся так, ніби і я щось роблю для громади. Коли покидаю її, бетон у моїх грудях легшає, тане, і я спроможна дихати вільно кілька днів.

І я знаю, що є чимало інших «чорних» речей, які я можу робити, крім того, що розповідати історії для міс Скітер чи ходити на зібрання Ширлі Бун, — це масові мітинги у місті, марші у Бірмінгемі, з’їзди щодо голосування за громадянські права. Але правда в тому, що мені байдуже до голосування. Мені байдуже, чи зможу я їсти за одним столом із білими. Та мені зовсім не байдуже, що через десять років якась біла жінка називатиме моїх дівчаток брудними та звинуватить їх у крадіжці срібла.

Удома того вечора тушкую масляні боби, шинка вже на пательні.

— Кіндро, поклич усіх сюди, — звертаюсь я до своєї шестирічної донечки. — Їжа готова.

— Ве-е-че-е-р-я-я! — верещить Кіндра, не відступивши й дюйма з місця, де стоїть.

— Сходи й поклич свого татка так, як потрібно, — кричу я. — Що я тобі казала про лемент у моєму будинку?

Кіндра витріщає на мене свої очі так, ніби я щойно попросила її скоїти найдурнішу річ у житті. Вона гупає ногами дорогою до вітальні.