— Ве-е-че-е-р-я-я!

— Кіндро!

Кухня — це єдина кімната в будинку, де ми поміщаємося всі разом. Інші облаштовано під спальні. Моя з Лероєм кімната в задній частині. Біля неї маленька кімнатка для Лероя-молодшого та Бенні. Передня вітальня — це спальня для Феліції, Шуґар і Кіндри. Тому все, що залишається, це кухня. Навіть якщо надворі неймовірний холод, наші задні двері завжди відчинено, а зачинено лише легкі скляні літні двері (щоб не залітали мухи). Постійно чутно гамір дітей, гуркіт авто, сусідів і гавкіт собак.

Заходить Лерой і сідає за стіл поряд із семирічним Бенні. Феліція наповнює склянки молоком чи водою. Кіндра несе тарілку з бобами й шинкою татусеві та йде назад до плити, щоб узяти ще. Я даю їй в руки наступну.

— Ця буде для Бенні, — говорю я.

— Бенні, встань і допоможи мамі, — каже Лерой.

— У Бенні астма. Йому не варто нічого робити, — та мій солоденький хлопчик усе-таки встає й бере в Кіндри тарілку. Мої діти вміють працювати.

Вони сидять за столом усі, крім мене. Троє дітей сьогодні вдома. Лерой-молодший, старшокласник у «Леньє Гай», розфасовує овочі у «Джитні». Це крамниця для білих по сусідству з домом міс Гіллі. Шуґар, моя найстарша дівчинка (вона в десятому класі) наглядає за дітьми нашої сусідки Таллули, що працює допізна. Коли Шуґар закінчує, то повертається додому та відвозить свого татка на нічну зміну на трубному заводі, тоді забирає Лероя-молодшого з крамниці. Лерой-старший під’їде з роботи з чоловіком Таллули о четвертій ранку. Так усе працює.

Лерой їсть, але його очі у «Джексон Джорнал», поруч із тарілкою. Після сну він не надто приязний. Заглядаю в газету й бачу в новинах на першій сторінці страйкарів у «Браунз Драґ Стор». Це не група Ширлі, це люди з Ґрінвуда. Зграйка білих підлітків стоїть позаду п’ятьох протестувальників, які сидять на стільцях, глузує з них, б’є кулаками, ллє кетчуп, гірчицю та сіль на їхні голови.

— Як вони так можуть? — Феліція вказує на зображення. — Просто сидять і не дають здачі.

— Це те, що вони мають робити, — говорить Лерой.

— Я почуваюсь обпльованою, спостерігаючи все це, — кажу.

— Поговоримо про це пізніше, — Лерой згинає газету вчетверо та запихає під стегно.

Феліція не надто тихо мовить до Бенні:

— Добре, що на одному з тих стільців не було мами. Бо ті білі залишились би без зубів.

— І мама опинилася б у в’язниці Парчман, — відповідає Бенні, щоб усі почули.

Кіндра вперлася рукою в бік.

— Ну-ну. Нікому не вдасться посадити мою маму до в’язниці. Я битиму цих білих палицею до крові.

Лерой свариться на них пальцем.

— Я не хочу чути жодного слова про це поза межами нашого будинку. Це надто небезпечно. Ти чуєш мене, Бенні? Феліціє? — тоді він показує пальцем на Кіндру. — Ти чуєш мене?

Бенні та Феліція кивають головами, втупившись у свої тарілки. Мені шкода, що я почала це все, тому зиркаю на Кіндру з виглядом «Будь тихо!» Але маленька міс Не-Тягни-За-Язик стукає виделкою по столі, вилазить на стілець:

— Я ненавиджу білих людей! І збираюся розповісти це всім, якщо захочу!

Я кидаюся за нею в коридор, доганяю й тягну назад, до столу.

— Мені дуже шкода, татусю, — перепрошує Феліція (вона така хороша, що щоразу бере на себе чиюсь провину). — І я пригляну за Кіндрою. Вона ще маленька й не розуміє, що говорить.

Але Лерой стукає рукою по столі.

— Ніхто не повинен брати участі в цьому хаосі! Усі мене чують? — Він пильно дивиться на дітей. Я повертаюся до плити так, щоб він не бачив мого обличчя. Лише Господь допоможе мені, якщо він дізнається, що ми затіяли з міс Скітер.

Протягом усього наступного тижня я чую, як міс Селія розмовляє по телефону в спальні, залишаючи повідомлення для міс Гіллі, для Елізабет Ліфолт, для міс Паркерс, обох сестер Калдвел і десятьох інших жінок із Ліги. Навіть для міс Скітер, що мені не подобається ще більше. Я сама сказала міс Скітер: «Не здумайте їй зателефонувати. Не заплутуйте цю павутину ще більше, ніж є».

Найбільше в цьому всьому мене дратує те, що коли міс Селія закінчує всі ті дурнуваті дзвінки та вішає слухавку, то потім ­піднімає слухавку знову, вслухається в тон гудка, чи лінію бува, не зайнято.

— Із цим телефоном усе гаразд, — говорю я.

Вона продовжує всміхатися до мене так, наче то вона прибирала впродовж місяця та в неї зараз повна кишеня готівки.

— Чому ви в такому гарному гуморі? — зрештою запитую я. — Містер Джонні був люб’язний чи ще щось таке? — Збираюся видати моє чергове «коли ви скажете йому про мене», та вона випереджує мене.

— О, він був дуже хороший, — каже вона. — І вже недовго до того моменту, коли я розповім йому про тебе.

— Гаразд, — погоджуюсь я й те саме маю на увазі. Мені вже в горлі стоїть ця брехлива гра. Уявляю, як вона повинна всміхатися містеру Джонні, подаючи йому мої котлети зі свинини, як цей хороший чоловік змушений удавати, що пишається нею, хоча знає насправді, що це готувала я. Вона ліпить дурепу із себе, дурня зі свого доброго чоловіка та брехуху з мене.

— Мінні, ти не проти сходити й принести мені пошту? — вона просить мене навіть тоді, коли сидить поруч одягнена, а в мене всі руки в маслі, працює блендер і потрібно вийняти одяг із машинки. Вона наче єврейка в суботу, в тому сенсі, що не хоче робити багато кроків за день. Але в нас така субота щодня.

Я витираю руки й виходжу до поштової скриньки, проли­ваючи півгалона поту дорогою. Я про те, що на вулиці лише дев’яносто дев’ять градусів. У траві біля поштової скриньки знаходжу два пакунки розміром десь із два фути. Я бачила її з такими коричневими коробками раніше, це щось схоже на один із кремів, які вона замовляє. Але коли я піднімаю пакунок, він важкий. Видає брязкітливі звуки, ніби я волочу пляшки з кока-колою.

— Ви щось отримали, міс Селіє. — Я хляпаю коробки на підлогу в кухні.

Я ніколи не бачила, щоб вона підстрибувала так швидко. Фактично, єдина річ, яку міс Селія робила швидко, це одягалась.

— Це лише моє… — вона щось мимрить. Тягне пакунок усю дорогу до кімнати, й до мене долинає грюкання дверима.

Через годину я повертаюся до її спальні, щоб пройтися пило­сосом по килимках. Міс Селія не лежить у ліжку, її немає у ванній кімнаті. Я знаю, що вона не на кухні, чи у вітальні, чи на вулиці біля басейну. І я щойно повитирала пил у гардеробній за номером один і гардеробній за номером два та пройшлася пилососом по ведмедеві. Це означає, що вона мусить бути десь нагорі. У тих жахливих кімнатах.

Перед тим як мене звільнили за те, що звинуватила містера Білого Менеджера в носінні перуки, я прибирала танцювальні зали в готелі «Роберт Е. Лі». Від тих великих порожніх, безлюдних кімнат, серветок у губній помаді та стійкого запаху парфумів у мене мурашки по шкірі. І так само я почуваюся нагорі в будинку міс Селії. Там навіть є стародавня колиска, в якій дитячий капелюшок від старої ляльки містера Джонні та срібне брязкальце, що, присягаюся, деколи торохтить саме по собі. І роздуми про той брязкіт схиляють мене до думки, чи ті пакунки не мають стосунку до постійних зникнень міс Селії в тих кімнатах практично щодня.

І я вирішую, що час мені самій піднятися й глянути.

Наступного дня я не спускаю ока з міс Селї в очікуванні її зникнення в горішніх кімнатах. Це щоб я змогла побачити, що ж вона робитиме. Десь біля другої жінка встромляє голову в кухню і якось дивно всміхається мені. Через хвилину чую рипіння на стелі.

Одразу ж обережно рушаю до сходів. Попри те, що йду навшпиньки, миски у буфеті постукують, дошки в підлозі риплять. Я піднімаюся нагору так повільно, що чую власне дихання. Нагорі звертаю в довгий коридор. Минаю широко відчинені двері до спалень — одні, другі, треті. Двері за номером чотири, наприкінці, зачинено нещільно — щілина десь до одного дюйма. Підходжу ще ближче. І крізь щілину розрізняю її.

Вона сидить на жовтому двоспальному ліжку, не всміхається. Пакунок, притягнений мною від поштової скриньки, стоїть відкритий перед нею, а на ліжку вишикувалась десь із дюжина пляшечок із коричневою рідиною. Мені починає пекти в грудях, потім гаряча хвиля підступає до підборіддя, рота. Я вже знаю вигляд таких пласких пляшечок. Я доглядала жалюгідного п’яни­цю протягом дванадцяти років, і коли, нарешті, мій лінивий і марнотратний батечко вмер, я заприсягнулася Богу зі сльозами на очах, що ніколи не вийду заміж за такого. А потім зробила це.