— Просто рухаймося далі, — озивається Ейбілін. — Ми не мусимо… на це зважати.

Ґретхен — двоюрідна сестра Юл Мей. Вона відвідувала молитовні зібрання за Юл Мей, що кілька тижнів тому проходили в Ейбілін, але є прихожанкою іншої церкви.

— Я не розумію, чому вона погодилась, якщо… — Я хочу додому. Сухожилля на шиї напружені. Пальці тремтять від набирання тексту та від слів Ґретхен.

— Мені дуже школа, я не знала, що вона так учинить.

— Це не ваша провина, — видушую я. Хочу запитати її, що з розказаного Ґретхен правда. Але не можу. Я не можу дивитися в очі Ейбілін.

Я би пояснила «правила» Ґретхен так само, як й іншим. Утім Ґретхен відкидається на спинку стільця. Я гадаю, що вона обмір­ковує, що розповісти. Але вона видає:

— Погляньте на себе. Ще одна біла леді намагається заробити гроші на чорношкірих.

Я озираюся на Ейбілін, не знаючи, як на це реагувати. Невже я не досить чітко пояснила все щодо грошей?

Ейбілін нахиляє голову, ніби сумнівається, що правильно ­почула.

— Ви думаєте, що хтось це читатиме? — сміється Ґретхен.

Вона одягнена в уніформу. Із помадою, того самого рожевого кольору, який використовували ми з подругами. Вона молода. Висловлюється рівномірно та обережно, наче біла. Хтозна, чому, але від цього стає тільки гірше.

— Усі чорношкірі жінки, з якими ви говорили, вони були дуже милі, хіба ні?

— Так, — відповідаю я. — Дуже приємні.

Ґретхен утуплюється мені просто в очі.

— Вони ненавидять вас. Вам відомо, так? Вони ненавидять у вас усе. Але ви дурна, коли думаєте, що робите їм ласку.

— Я не змушую вас це робити, — боронюсь я, — ви самі ­захотіли…

— Ви знаєте, що є найкращим із того, що зробила для мене біла жінка? Дала мені цілушку з її хліба. Чорношкірі жінки приходять сюди, щоби просто погратися з вами. Леді, вони ніколи не відкриють вам правду.

— Ви не уявляєте, що інші жінки мені розповідали, — заперечую, дивуючись, як я розгнівалась і як легко зірвалась.

— Скажіть це, леді, скажіть те слово, яке віддразу спадає вам на думку, коли хтось із нас заходить у двері. Ніґер.

Ейбілін підвелася з табуретки.

— Ґретхет, досить. Іди додому.

— А знаєш, що, Ейбілін? Ти така сама дурна, як і вона, — огризається Ґретхен.

Я приголомшена, коли Ейбілін вказує на двері й шипить:

— Забирайся з моєї хати.

Ґретхен іде, але через літні скляні двері глипає на мене так злісно, що я аж холону всередині.

Через два дні я сиджу навпроти Келлі. У неї кучеряве волосся, здебільшого сиве. Їй шістдесят сім, а вона все ще в уніформі. Огрядна й важка, частина її тіла звисає зі стільця. Я все ще знервована після інтерв’ю з Ґретхен.

Я чекаю, доки Келлі помішує чай. У кутку кухні Ейбілін стоїть продовольча сумка. Набита одягом так, що зверху виглядає пара білих штанів. У будинку Ейбілін завжди дуже охайно. Тому не знаю, чому вона ніяк не зробить чогось з тією торбою.

Келлі починає повільно говорити. Я друкую, вдячна за її повільний темп. Вона дивиться так, наче за мною бачить екран, який відображає сцени, що вона їх описує.

— Тридцять вісім років я працювала на міс Маргарет. У неї була дівчинка з коліками, і єдине, що допомагало зняти біль, це тримати її на руках. Тож я зробила обгортку. Я прив’язала її до пояса й увесь рік постійно носила із собою. Дитина ледь не зламала мені спину. Я прикладала до спини лід на ніч і досі прикладаю. Але я любила цю дівчинку. І я любила міс Маргарет.

Вона сьорбає чай, а я набираю її останні слова. Я підводжу голову, і вона продовжує.

— Міс Маргарет завжди змушувала мене збирати волосся в гульку, повторювала, ніби знає, що чорношкірі не миють голови, перераховувала срібло після того, як я полірувала його. Коли через тридцять років міс Маргарет померла через жіночі хвороби, я ходила на похорон. Її чоловік обійняв мене, плакав на моєму плечі. Коли це закінчилося, він дав мені конверт. Усере­дині був лист від міс Маргарет. Там було написано: «Дякую. За те, що мою дитину не боліло. Я ніколи не забуду».

Келлі знімає окуляри в чорній оправі, протирає очі.

— Якщо якась біла леді прочитає мою розповідь, я хочу, щоб вони знали. Кажіть «Дякую», коли ви справді хочете це сказати, коли ви пам’ятаєте, що хтось щось для вас зробив, — вона хитає головою, розглядає подряпаний стіл. — Це так добре.

Келлі дивиться на мене, та я не можу зустрітися з нею очима.

— Дайте мені хвилинку, — прошу. Я притискаю руку до чола. Не можу позбутися думок про Константін. Я ніколи не дякувала їй належно. Я ніколи не припускала, що не матиму можливості.

— Міс Скітер, вам погано? — запитує Ейбілін.

— Я… все добре, — відповідаю. — Продовжуймо.

Келлі розповідає наступну історію. Жовта коробка з-під взуття «Доктор Шоллз», як і раніше, повна конвертів. Крім Ґретхен, усі десятеро жінок попросили, щоби гроші пішли на освіту для хлопчиків Юл Мей.

Сім’я Фелан напружено застигла на цегляних сходах перед будинком сенатора Вітворта. Будинок знаходиться в центрі міста, на Норт-стрит. Він високий, із білими колонами, обсаджений азалія­ми. На золотавій табличці зазначено, що це історична пам’ятка. Незважаючи, що тільки шоста година, газові ліхтарі вже запалено.

— Мамо, — шепочу я, тому що можу повторювати це безліч разів. — Будь ласка, не забудь, про що ми говорили.

— Люба, я ж сказала, що не згадуватиму про це. — Вона торкається до шпильки у волоссі. — Якщо на це не буде причини.

На мені нова світло-блакитна спідниця та відповідний жакет. Тато у чорному вихідному костюмі. Ремінь затягнуто занадто туго, а це незручно та не модно. Мати у простому білому платті — наче наречена у старій весільній сукні. Я раптом думаю, що ми всі вбралися надто святково, і відчуваю приплив паніки. Мама готова будь-якого моменту підняти питання про трастовий фонд некрасивої дівчини, і ми, ніби сільська сім’я, що приїхала до міста.

— Тату, послаб ремінь, у тебе штани задираються.

Він супиться і зиркає на штани. Ще жодного разу я не вказувала татові, що йому робити. Двері відчиняються.

— Добрий вечір, — киває нам темношкіра жінка в білій уніформі. — На вас чекають.

Ми заходимо до вестибюлю, і перше, що я бачу, — це люстра, блискуча, мов серпанок, наповнений світлом. Мої очі піднімаються до гвинтових сходів, і в мене виникає враження, що ми всередині велетенської мушлі.

— О, привіт.

Я немов прокидаюся. Місіс Вітворт заходить до вестибюлю, простягає руки.

У неї такий самий костюм, як і в мене, та, на щастя, багряний. Коли вона киває, її сивіюче волосся не рухається.

— Добрий вечір, місіс Вітворт, я — Шарлотта Будро Кантрель Фелан. Дякуємо, що запросили нас.

— Дуже приємно, — відповідає вона й тисне батькам руки. — Я Франсін Вітворт. Ласкаво просимо до нашого дому.

Вона повертається до мене.

— А ви, мабуть, Євгенія. Добре. Так приємно нарешті познайомитися з вами. — Місіс Вітворт хапає мене за руки й дивиться мені в очі. Її очі блакитні, красиві, як холодна вода. Її обличчя гладеньке. Вона в туфлях із м’якої шкіри на підборах і майже однакового зі мною зросту.

— Приємно познайомитися, — кажу я. — Стюарт так багато розповідав мені про вас і сенатора Вітворта.

Вона всміхається та ковзає рукою по моїй руці. Я хапаю ротом повітря, коли зубець її персня дряпає мені шкіру.

— Ось і вона! — З-за спини місіс Вітворт до мене наближається високий, кремезний чоловік. Він міцно мене обіймає, а потім так само швидко відпускає.

— Ще місяць тому я просив Малюка Стю запросити цю дівчину в гості. Але, якщо відверто, — він знижує свій голос, — він усе ще трохи несміливий після тієї попередньої.

Я стою та кліпаю.

— Дуже приємно зустрітися з вами, сер.

Сенатор голосно сміється.

— Я просто дражнюся, — говорить він і знову міцно мене обіймає, поплескуючи по спині. Я всміхаюсь, намагаюся віддихатися. Згадую собі, що в нього самі сини.