Він повертається до мами, урочисто вклоняється та простягає руку.

— Вітаю, сенаторе Вітворт, — вітається мама. — Я Шарлотта.

— Дуже приємно познайомитися з вами, Шарлотто. Звертайтесь до мене Стулі. Усі мої друзі так до мене звертаються.

— Сенаторе, — мовить тато, міцно потискаючи йому руку. — Дякуємо вам за законопроект про сільське господарство. Тепер усе по-іншому.

— Чо-орт. Біллапс намагався витерти об нього взуття, але я сказав йому: «Чіко, якщо в Міссісіпі не буде бавовни, до біса, у Міссісіпі не буде нічого».

Він плескає тата по плечі, і я помічаю, що поруч із ним мій тато зовсім маленький.

— Ходіть усі сюди, — запрошує сенатор. — Я не можу розмовляти про політику без випивки в руці.

Сенатор виходить із вестибюлю. Тато прямує слідом, і раптом мене пересмикує: я помічаю тонку смужку бруду на його взутті. Один порух ганчіркою стер би його, але тато не звик носити вихідні туфлі в суботу.

Мама йде за ним, і я востаннє кидаю погляд на блискучі люстри. Коли повертаюся, то біля дверей зауважую покоївку, що дивиться на мене. Я всміхаюсь їй, і вона киває. Потім іще раз киває й опускає очі.

Ой. Я починаю нервувати ще більше від усвідомлення, що вона знає. Стою, мов застигла: я живу подвійними життям. Вона може прийти до Ейбілін і розповісти всім про службу в будинку сенатора та його дружини.

— Стюарт іще їде зі Шріпорта, — вигукує сенатор. — Відчуваю, там назріває велика проблема.

Я намагаюся не думати про служницю та глибоко вдихаю. Усміхаюся, ніби все гаразд. Ніби я вже багато разів зустрічалася з батьками хлопців.

Ми переходимо до вітальні з вишуканою ліпниною та зеленими оксамитовими диванами, де за важкими меблями майже не видно підлоги.

— Що питимете? — усміхається містер Вітворт так, наче пропонує дітям цукерки. У нього важке, широке чоло та плечі, мов у старіючого півзахисника. Його брови широкі й жорсткі. Вони ворушаться, коли він говорить.

Тато просить чашечку кави, а ми з мамою холодний чай із льодом. Усмішка сенатора згасає, коли він велить покоївці принести ці приземлені напої. У кутку він наливає собі й дружині чогось коричневого. Коли він сідає, оксамитовий диван стогне.

— Ваш будинок просто чудовий. Я чула, що це центральне місце екскурсій, — каже мама. Вона гинула, щоби вимовити це, відколи дізналася про вечерю. Вона завжди була членом Ради історичних будинків округу Риджленд, але екскурсія до будинку Джексонів — це як «найвищий рівень» порівняно з ними. — А ви одягаєтесь якось по-особливому, робите якісь постановки для екскурсій?

Сенатор із місіс Вітворт обмінюються поглядами. Потім місіс Вітворт усміхається:

— Цього року ми відмовилися від екскурсій. Їх було просто… занадто багато.

— Відмовились? Але ж це один із найважливіших будинків у Джексоні. Чому ж, я чула, Шерман не спалив цей будинок. Бо він занадто гарний, щоб його спалити.

Місіс Вітворт просто киває, пирхаючи. Вона на десять років молодша за мою маму, проте видається старшою, особливо зараз, коли її обличчя витягується й стає манірним.

— Звичайно, ви повинні відчувати обов’язок, заради історії… — править своє мама, і я стріляю в неї поглядом, щоб вона припинила.

Якусь секунду всі мовчать, а потім сенатор голосно сміється.

— Була така плутанина, — гримить він. — Мама Патриції ван Девендер — голова ради, і після цієї всієї… колотнечі між дітьми ми вирішили за краще відмовитись від екскурсій.

Я глипнула на двері, благаючи, щоби Стюарт приїхав якнайшвидше. Це вже вдруге згадали її ім’я. Місіс Вітворт утупилась у сенатора ошалілим поглядом.

— Ну, Франсін, а що нам робити? Просто ніколи її не згадувати? Ми спеціально до весілля побудували у дворі цю бісову альтанку.

Місіс Вітворт глибоко вдихає, і я згадую, що Стюарт розповідав мені: сенатор знає тільки частину історії, а його мамі, їй відомо все. І те, що їй відомо, мабуть, є чимось набагато гіршим, ніж просто колотнечею.

— Євгеніє — усміхається місіс Вітворт, — як я розумію, ви хочете стати письменницею. Про що б ви хотіли написати?

Я знову всміхаюсь. Від однієї «вдалої» теми до іншої.

— Я веду колонку міс Мирни в «Джексон джорнал». Він виходить щопонеділка.

— О, я думаю, що Бессі це читає, чи не так, Стулі? Коли я піду на кухню, то спитаю в неї.

— Ну, навіть, якщо й не читає, то тепер точно буде. — Сенатор сміється.

— Стюарт казав, що ви бралися за серйозніші теми. Щось конкретне?

Тепер усі тупляться в мене, враховуючи покоївку, що виходить із дверей і простягає мені склянку чаю. Я не дивлюся в її обличчя, жахаючись того, що там побачу.

— Я працюю над…

— Євгенія пише про життя Ісуса Христа, — втрутилася в розмову мама, і я згадую свою останню брехню, що я вигадала для прикриття нічних вилазок, за назвою «дослідження».

— Ну, — киває вражена місіс Вітворт, — це, звичайно, почесна тема.

Я намагаюся всміхнутися, кривлячись від власного голосу.

— І така… важлива. — Я зиркаю на маму. Вона сяє.

Передні двері грюкнули, і задзвеніло скло.

— Вибачте, що так пізно, — заходить Стюарт, у вим’ятому від їзди в машині одязі, натягуючи на себе синій піджак. Ми всі встаємо, його мама простягає до нього руки, та Стюарт прямує просто до мене. Він кладе руки мені на плечі, цілує в щоку.

— Вибач, — шепоче він, і я нарешті видихаю, трохи розслаб­лююсь. Повертаюся й бачу, що його мати усміхається, ніби я щойно схопила її найкращий рушник для гостей і повитирала ним брудні руки.

— Синку, сідай, візьми собі щось випити, — припрошує сенатор. Коли Стюарт щось собі наливає, він влаштовується на дивані поруч мене, стискає мою руку й не відпускає.

Місіс Вітворт дивиться на наші руки й пропонує:

— Шарлотто, чому б мені не провести вам із Євгенією екскурсію будинком?

Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин я ходжу назирці за мамою та місіс Вітворт із однієї кімнати до іншої. Мама ойкає над справжньою діркою від кулі янкі у вітальні — куля застрягла в дереві.

На робочому столі федералів викладено листи від солдатів Конфедерації, також там стратегічно правильно розташовано антикварні окуляри й носові хустинки. Цей будинок — вівтар війни між штатами, і мені цікаво, як же це Стюарт зростав у будинку, де нічого не можна чіпати.

На третьому поверсі мама квокче над балдахіном, під яким спав Роберт Е. Лі. Коли ми нарешті спускаємося «секретними» сходами, я затримуюся в коридорі біля сімейних фотографій. Я бачу Стюарта й двох його братів, вони ще діти, Стюарт стискає червоного м’яча. Стюарт у льолі для хрестин, його тримає темношкіра жінка в білій уніформі.

Мама та місіс Вітворт прямують коридором уперед, а я продовжую дивитися, бо є в дитячому личку Стюарта щось дуже дороге. Його щічки були пухкими, а блакитні мамині очі сяяли так само, як і зараз. Його волосся було білувато-жовтуватим, як кульбабка. Ось йому дев’ять чи десять, він стоїть із мисливською рушницею та качкою. У п’ятнадцять — поруч з убитим оленем. Він уже гарний, міцний. Благаю Господа, щоб він ніколи не побачив моїх підліткових фотографій.

Я роблю пару кроків і розглядаю шкільний випускний: Стюарт у військовій шкільній формі. У центрі стіни є порожнє місце, без рамки, прямокутник зі шпалер, тільки на відтінок темніший. Фотографію забрали.

— Тату, досить про… — я чую напружений голос Стюарта. Але так само швидко настає тиша.

— Обід подано, — повідомляє покоївка, і я плентаюсь назад до вітальні. Усі ми переходимо до їдальні за довгий темний стіл. Фелани сидять з одного боку, Вітворти — з іншого. Я сиджу по діагоналі від Стюарта, мене посадили якомога далі від нього. По всій кімнаті, на плінтусах, панелях, зображення сцен періоду громадянської війни — щасливі негри збирають бавовну, коні тягнуть фургони, білобороді чиновники біля Капітолію. Ми чекаємо, а сенатор затримується у вітальні.

— Я зараз прийду, ви йдіть і починайте.

Я ще двічі чую дзвін льоду й стукіт пляшки, аж поки він нарешті з’являється та сідає на чолі столу.