Подають салати «Волдорф». Стюарт дивиться на мене й щокілька хвилин усміхається. Сенатор Вітворт нахиляється до тата й говорить:

— Знаєте, я починав з нічого. Округ Джефферсон, Штат Міссісіпі. Мій тато сушив арахіс по одинадцять центів за фунт.

Тато хитає головою.

— Небагато місць бідніших, ніж округ Джефферсон.

Я спостерігаю, як мама відрізає крихітний шматочок яблука. Вона зволікає, довго жує його, кривиться, коли ковтає. Вона не дозволить мені сказати батькам Стюарта про свої проблеми зі шлунком. Замість цього мати завалює місіс Вітворт кулінарними компліментами. Мама вважає цю вечерю важливим ходом у грі за назвою «А моя дочка може зловити вашого сина?»

— Молодим людям так подобається компанія одне одного, — усміхається мама. — Стюарт буває в нас майже двічі на тиждень.

— Це правда? — питає місіс Вітворт.

— Ми були б раді, якби ви із сенатором якось приїхали до нас на плантацію на вечерю, ми б прогулялися садом.

Я зиркаю на маму. Плантація — це застаріле слово, яке вона любить уживати, щоби надати фермі лиску, а «сад» — це неродюча яблуня. І червива груша.

Але місіс Вітворт завмирає.

— Двічі на тиждень? Стюарте, я не знала, що ти так часто їздиш до міста. — Виделка Стюарта зависає в повітрі. Він кидає на матір боязкий погляд. — Ви такі молоді. — Місіс Вітворт усміхається. — Насолоджуйтесь. Не варто так швидко сприймати все серйозно.

Сенатор спирається ліктями на стіл:

— Для жінки, що практично сама зробила пропозицію попередній, вона таки поквапилась.

— Тату, — крізь зуби цідить Стюарт, брязкаючи виделкою об свою тарілку.

За столом тихо, чутно тільки, як мама ретельно, методично жує, щоби перетворити тверду їжу на пасту. Я торкаюся до рожевої подряпини, що досі видніється на моїй руці.

Покоївка розкладає по тарілках курку, щедро поливаючи її майонезом, і ми всі всміхаємося, тішачись зі зміни настрою. Під час їжі тато із сенатором розмовляють про ціни на бавовну, про довгоносиків тощо. Я все ще бачу гнів на Стюартовому обличчі від сенаторової згадки про Патрицію. Щокілька секунд я глипаю на нього, та гнів не згасає. Цікаво, чи говорили вони про це й раніше, коли я була у вітальні.

Сенатор відкидається на спинку стільця.

— Ви бачили ту статтю в журналі «Лайф»? Ту, ще перед Медгаром Еверсом, як там його — Карл… Робертс?

Я здивована, що сенатор ставить це запитання мені. Я збентежено кліпаю, сподіваючись, що це через мою роботу в газеті.

— Це було… його лінчували. За те, що він сказав, що губернатор… — Я зупиняюсь не тому, що не пам’ятаю слів, а тому, що пам’ятаю їх.

— Жалюгідний, — продовжує сенатор, тепер звертаючись до мого тата. — З мораллю вуличної повії.

Я полегшено видихаю: увагу від мене відвернули. Кидаю погляд на Стюарта, щоб оцінити його реакцію на це. Я ніколи не запитувала його про ставлення до громадянських прав. Але не думаю, що він не слухає розмови. Його гнів перетворився на байдужість і холод.

Мій тато прочищає горло.

— Буду відвертий, — повільно починає він. — Мене засмучує така жорстокість. — Тато мовчки кладе виделку. Він дивиться сенаторові Вітворту просто в очі. — На моїх полях працює двадцять п’ятеро негрів, і якби хоча б хтось зачепив їх чи когось із членів їхніх сімей… — Тато не відводить погляду. А потім він опускає очі. — Сенаторе, мені іноді соромно. Соромно за те, що відбувається в Міссісіпі.

Мама вирячає на тата очі. Я приголомшена почутим. А ще більше приголомшена тим, що він сказав це політику за цим столом. Удома газети лежали фотографіями донизу, а телевізійні канали вимикались, коли порушували расове питання. Я раптом так запишалася своїм татом — із багатьох причин. На секунду, присягаюсь, я зауважила таку гордість і в маминих очах, приховану стурбованістю, що батько знищив моє майбутнє. Я дивлюся на Стюарта й виявляю на його обличчі занепокоєння, та не знаю, чим саме.

Сенатор дивиться на тата, примруживши очі.

— Карлтоне, я дещо вам скажу, — промовляє він. Клацає льодом у склянці. — Бессі, принеси мені ще випити, будь ласка. — Він подає свій келих покоївці. Вона швидко повертається з повним.

— Це не мудро говорити так про нашого губернатора, — зазначає сенатор.

— Згоден на сто відсотків, — погоджується тато.

— Але запитання, що останнім часом я ставлю сам собі, хіба ж це не правда?

— Стулі, — шипить місіс Вітворт. Але потім вона так само швидко всміхається, сідає рівно. — Ну, Стулі, — просить вона, наче розмовляє з дитиною, — наші гості не хочуть вникати у це ваше політиканство під час…

— Франсін, дозволь мені висловити свою думку. Бог знає, що я не можу зробити це з дев’ятої до п’ятої, тож дозволь мені висловити свою думку в моєму власному домі.

Місіс Вітворт продовжує всміхатись, а її щоки трохи рожевіють. Вона розглядає білі троянди «Флорадора» в центрі столу. Стюарт із тією самою холодною злістю, як і раніше, тупиться у свою тарілку. Він не глянув на мене, відколи подали курку. Усі мовчать, а потім хтось змінює тему, і надалі бесідують про погоду.

Коли вечеря нарешті закінчилася, нас запросили на задній ґанок випити кави чи ще чогось. Ми зі Стюаротом затримались у коридорі. Я торкнулася його руки, та він відсторонивсь.

— Я знав, що він нап’ється й почне ці балачки.

— Стюарте, усе добре, — заспокоюю я, бо думаю, що він згадує розмову про політику. — Ми добре проводимо час.

Але Стюарт пітніє і його кидає в жар.

— Патриція, Патриція, і так увесь вечір, — вигукує він. — Скільки вже можна про неї говорити?

— Стюарте, просто забудь про це. Усе гаразд.

Він проводить рукою по волоссю та намагається уникати погляду на мене. Я почуваюся так, ніби мене тут немає. І тоді осягаю те, про що знала весь вечір. Він дивиться на мене, але думає про… неї. Вона скрізь. У гніві в Стюартових очах, у словах сенатора та місіс Вітворт, на стіні, де мала би висіти її фотографія.

Я говорю, що мені треба до ванної.

Він показує мені, куди йти.

— Зустрінемося на ґанку, — промовляє він, але не всміхається.

У ванній я розглядаю своє відображення, переконую себе, що це лиш один вечір. Як тільки ми вийдемо з цього будинку, усе стане добре.

Вийшовши, я минаю вітальню, де сенатор наливає собі ще випити. Він сам до себе сміється, розливає трохи на сорочку, а потім озирається, щоби переконатися, чи ніхто не бачив, як він облився. Навшпиньки крадуся повз двері, доки він мене не помітив.

— Ось ви де! — вигукує він, коли я пробігаю повз. Повільно повертаюся до дверей — і його обличчя світиться. — Що сталось, заблукали? — Він виходить у коридор.

— Ні, сер, я просто… іду до всіх.

— Ходіть сюди, дівчино. — Він обіймає мене, і від запаху бурбону мені щипає в очах. Я бачу, що він облив ним усю сорочку. — Вам весело?

— Так, сер. Дякую.

— Ну, Стюартова мама, не дозволяйте їй налякати себе. Вона просто його захищає, ось і все.

— О ні, вона… дуже мила. Усе гаразд. — Я визираю у вітальню, звідти долинають їхні голоси.

Він зітхає, дивиться.

— У нас був дуже важкий рік зі Стюартом. Гадаю, він розповів, що сталось.

Я киваю, а по шкірі бігають мурахи.

— О, це було жахливо, — продовжує він. — Так жахливо. — Потім раптом усміхається. — Погляньте сюди! Гляньте, хто прийшов із вами привітатися. — Він хапає крихітного білого собачку, перекидає його через руку, наче це тенісний рушник. — Діксі, привітайся, — наспівує він, — привітайся з міс Євгенією. — Собачка пручається, відвертає голову від смердючої сорочки.

Сенатор порожнім поглядом тупиться в мене. Думаю, він уже забув, що я тут роблю.

— Я просто йшла на задній ґанок, — нагадую я.

— Ходімо сюди. — Він смикає мене за лікоть, веде через фільон­часті двері. Я заходжу до невеликої кімнати з важким столом, темно-зелені стіни ледь освітлює жовте світло. Він зачиняє за нами двері, і я відразу відчуваю, як густішає повітря: у мене стається напад клаустрофобії.