Міс Селія намагається всміхнутися й говорить:

— Я вперше наймаю покоївку.

— Вона вам тут конче потрібна, — ну, Мінні…

— Я була дуже рада отримати рекомендації від місіс Волтер. Вона розповіла мені про вас усе. Сказала, що ви готуєте найкраще в місті.

Якась нісенітниця. Після того, що я зробила з міс Гіллі просто на очах у міс Волтер?

— А вона казала… ще щось про мене?

Але міс Селія вже піднімається великими гвинтовими сходами. Я йду за нею нагору, довгим коридором, залитим сонячним світлом, що проникає крізь вікна. Хоча тут знаходяться дві жовті спальні для дівчаток, і одна синя та одна зелена — для хлопчиків, зрозуміло, що дітей тут немає. Тільки пил.

— Тут, у головному будинку, в нас п’ять спалень і п’ять ванних кімнат. — Вона показує на вікно, і я бачу великий блакитний басейн, а за ним — іще один будинок. Моє серце гупає.

— А там, біля басейну, ще один будиночок, — зітхає вона.

Зараз я б згодилася на будь-яку роботу, проте в такому великому будинкові повинні платити багато. Я ж не проти, що буде багато роботи. Я не боюся роботи.

— А коли ви плануєте народити дітей, щоб у цих ліжечках хтось спав? — Я намагаюся всміхатися та бути привітною.

— О, в нас будуть діти. — Вона прочищає горло, метушиться. — Я маю на увазі, що діти — це єдине, заради чого варто жити. — Вона дивиться собі під ноги. Минає кілька секунд, ­допоки вона йде назад до сходів. Іду назирці, помічаю, як вона міцно тримається за перила, як боїться впасти.

Уже в їдальні міс Селія починає хитати головою.

— Роботи тут дуже багато, — говорить вона. — Усі ці спальні й підлога…

— Так, мем, багато, — погоджуюсь я і міркую, що якби вона побачила мій будинок із розкладачкою в холі й один туалет на шість осіб, то, напевно, втекла б. — Але я сповнена енергії.

— … а ще треба почистити срібло.

Вона відчиняє буфет із сріблом розміром із мою вітальню. Поправляє свічку, що смішно похилилася в канделябрі, і я розумію, чому вона сумнівається.

Після того, як усе місто почуло брехню міс Гіллі, три леді поспіль виставили мене, щойно я назвала своє ім’я. Я приготувалася до удару. Скажіть це, леді. Скажіть, що ви думаєте про мене та своє срібло. Мені хочеться плакати, коли я згадую, як мене влаштовувала б ця робота і як міс Гіллі вчинила, щоб я її не отримала. Я втупилась у вікно, сподіваючись і благаючи, щоби на цьому співбесіда не закінчилась.

— Знаю, ці вікна дуже високо. Я ніколи не намагалася їх ­помити.

Я знову дихаю. Для мене тема вікон набагато краща, ніж тема срібла.

— Я не боюся жодних вікон. У міс Волтер я раз на чотири тижні мила їх зверху й донизу.

— А в неї один поверх чи два?

— Ну, один… але їх там дуже багато. Знаєте, в старих будинках є багато різних закутків.

Нарешті ми повертаємося на кухню. Обидві розглядаємо стіл для сніданку, та ніхто не сідає. Мені страшенно цікаво, про що вона розмірковує, я аж пітнію.

— У вас великий гарний будинок, — озиваюсь. — Чудовий заміський будинок. І роботи тут багато.

Вона починає крутити свою обручку.

— Я гадаю, в місіс Волтер було набагато простіше, ніж тут. Я про те, що зараз іще так, але коли в нас з’являться діти…

— Ви розглядаєте інші кандидатури?

Вона зітхає.

— Сюди приїжджало кілька осіб. Я просто не знайшла… потрібної. — Вона гризе нігті, відводить погляд.

Я чекаю, коли ж вона видасть, що я не та, хто їй потрібен, але ми просто стоїмо та вдихаємо борошно. Нарешті, дістаю свою останню карту й шепочу, бо це все, що мені лишається.

— Знаєте, я пішла від міс Волтер, бо вона їде до будинку для людей похилого віку. Вона не звільняла мене.

Але вона просто дивиться вниз, на свої босі ноги, на аж чорні підошви, оскільки відколи вона переїхала до цього старого, брудного будинку, підлоги ніхто не мив. І, зрозуміло, ця леді мене не хоче.

— Добре, — озивається вона, — я ціную, що ви їхали так далеко. Чи можу я хоча б віддати вам гроші за бензин?

Я беру свою сумочку та запихаю її під пахву. Вона мило мені всміхається, я могла б умить стерти цю її усмішку. Клята Гіллі Голбрук.

— Ні, мем, не треба.

— Я припускала, що буде клопітно когось знайти, але…

Я стою та слухаю її вибачення, а сама просто думаю: «Леді, покінчимо з цим, і я скажу Лерою, що нам треба їхати на Північний полюс до Санта Клауса, де ще ніхто не чув брехні Гіллі про мене».

— … і на вашому місці я теж не захотіла би прибирати такий великий будинок.

Я втупилася в неї. Тепер вона просто виправдовується, роб­лячи вигляд, що Мінні не отримає роботи, бо Мінні сама не хоче цієї роботи.

— А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?

— Усе гаразд, уже п’ять служниць відмовились, бо тут надто багато роботи.

Я глянула на свої сто шістдесят п’ять фунтів ваги, а мої п’ять футів зросту ледь не вискочили з уніформи.

— Надто багато для мене?

Якусь секунду вона кліпає.

— Ви… ви це робитимете?

— А ви гадаєте, я проїхала весь цей шлях сюди, аж на кінець світу, просто щоб спалити бензин? — Замовкаю. Тільки не наламай дров, вона пропонує тобі ро-бо-ту. — Міс Селіє, я радо працюватиму у вас.

Вона сміється, ця божевільна жінка хоче мене обійняти, проте я трохи відступаю, даючи їй зрозуміти, що це не для мене.

— Стривайте, спочатку треба дещо обговорити. Ви маєте сказати, в які дні мені приходити… і всяке таке. А також скільки ви платите.

— Я думаю… приходьте, коли вам зручно, — відповідає вона.

— У міс Волтер я працювала з неділі до п’ятниці.

Міс Селія гризе свій рожевий ніготь.

— Ви не можете приїжджати сюди у вихідні.

— Добре. — Мені потрібні всі дні, та, можливо, пізніше вона дозволить мені готувати для якоїсь вечірки чи щось таке. — З понеділка до п’ятниці. Отже, вранці мені коли приходити?

— А коли вам зручно?

У мене ще ніколи не було такого вибору. Я відчуваю, як мої очі звужуються.

— Як щодо восьмої? У міс Волтер я приходила на восьму.

— Добре, о восьмій — це дуже добре. — Вона стоїть і чекає на мій наступний крок.

— Тепер ви мусите сказати, коли мені йти.

— А коли? — запитує Селія.

Я закочую очі.

— Міс Селіє, це ви повинні мені сказати. Так має бути.

Вона ковтає слину, їй справді дуже важко. Я просто намагаюся пошвидше закінчити, допоки вона не передумала мене брати.

— Як щодо четвертої години? — питаю. — Я працюватиму з восьмої до четвертої, матиму трохи часу на обід чи щось таке.

— Гаразд.

— Тепер… нам треба обговорити платню, — продовжую я, і пальці на моїх ногах починають рухатися. Мабуть, платня невелика, якщо п’ять служниць уже відмовились.

Жодна з нас не озивається.

— Ну ж бо, міс Селіє. Скільки ваш чоловік радить вам пла­тити мені?

Вона дивиться на кухонний комбайн, яким, б’юсь об заклад, навіть не вміє користуватись, і видає:

— Джонні не знає.

— Ну гаразд. Увечері спитайте його, скільки він платитиме.

— Ні, Джонні не знає, що я наймаю служницю.

Моє підборіддя опускається до грудей.

— Тобто він не знає?

— Я не розповім про це Джонні. — Її блакитні очі стають такими великими, наче вона дико його боїться.

— А як містер Джоні вчинить, якщо прийде додому й заскочить на своїй кухні темношкіру жінку?

— Вибачте, я просто не можу…

— Я скажу вам, як він учинить: він дістане пістолет і пристрелить Мінні просто тут, на цій ненапуцованій підлозі.

Міс Селія хитає головою.

— Я не розповім йому.

— Тоді я змушена піти, — оголошую я. Лайно. Я це знала. Ще коли переступила цей поріг, то знала, що вона ненормальна…

— Не те, щоб я його обманювала. Мені просто потрібна ­служниця.

— Звичайно, вам потрібна служниця. Остання, мабуть, отримала кулю в голову.

— Він ніколи не з’являється вдома протягом дня. Ви лише прибиратимете й навчите мене готувати вечерю, на це піде всього кілька місяців…