Осмілівши, я взяв запалену сигарету і помахав нею перед свинячим рилом чорта.

– Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.

– А я й не сподіваюсь, – приречено мовив чорт. – Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.

– Гм-м... – Мене здивувала й насторожила така поступливість. – Дозволь запитати: чому?

– Бо не можу, – щиро зізнався він. – Не вмію.

– Отакої! – Я був приголомшений. – Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...

– Восьмої категорії, – уточнив чорт. – У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою – надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. – Він важко зітхнув і весь знітився.

За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.

– А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, – продовжував бідкатися чорт. – З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості – а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.

– А що з тобою трапилося? – співчутливо поцікавився я.

– Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.

– Яким чином?

– Відповідно до Статуту, – пояснив чорт, – за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.

– Зрозуміло, – сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з’явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта:

– О! Спасибі!

– Пусте! – чорт мляво махнув рукою. – Люблю робити людям маленькі послуги, причому задарма. – Він зітхнув. – Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадиційний диявол. – І з виразом процитував Фауста: – «То хто ж ти є?» – «Частина тої сили, що вічно прагне зла і вічно творить благо». – Начитаний виявився дідько!

– Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вісімнадцять душ? – спитав я, подумки зробивши відповідні підрахунки.

– Двадцять, – похмуро підправив мене чорт. – Ти будеш двадцять перший.

– Невже так часто трапляються у вас такі непорозуміння, як от зі мною?

– Та ні, ти в моїй практиці перший. Всі інші викликали мене свідомо, спеціальними заклинаннями, вони самі прагнули закласти свої душі.

– І в чім же була заковика?

– Вони бажали нездійсненного.

– Що? – здивовано перепитав я.

– А що ти думав! – Чорт стенув плечима. – Я ж не всемогутній. І немає на світі нікого всесильного і всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тільки нас, дияволів-спокусників, кількасот тисяч. А ще є Бородань зі своєю бандою розбійників...

– Який бородань?

– Та Бог, хто ж іще.

– Так-так-так, зрозуміло, – сказав я і більше нічого додати не зміг.

– От, приміром, – вів далі чорт, – викликає мене дев’ятиніг з шістдесят четвертої Лебедя, лікар за фахом, і каже: бери мою душу на віки-вічні, бери мене всього з тельбухами, тільки зроби, щоб усі люди... тобто дев’ятиноги не хворіли ні на які хвороби.

– Шляхетне прохання, – прокоментував я.

– Проте нездійсненне. Бо ж інші дев’ятиноги, знай, вимагають від інших моїх колег наслати на своїх недругів різного штибу болячки.

– Паскудна річ – життя, – зі скрухою констатував я.

– І не кажи! – Чорт форкнув, як кінь. – Паскудніше бути не може... Я б радо вилікував усіх хворих дев’ятиногів з шістдесят четвертої Лебедя, але це потягло б за собою численні порушення інших кабальних угод, що неприпустимо. Тому, згідно з інструкцією, я мусив спокусити того шляхетного лікаря чимось здійсненним – багатством, славою, владою, жінками... цебто дев’ятиніжками... – Він уже вкотре зітхнув. – Але не можу я, не можу! Це понад мої сили – губити добрі душі.

– Ти справді дивовижний чорт, – сказав я.

Мій співрозмовник мляво кивнув і похнюпився.

– Отже, ти, – знову заговорив я, – не спокусивши мене, перейдеш до дев’ятої категорії?

– Гірше, – сумовито відповів чорт. – Значно гірше. Дев’ятої категорії дияволів-спокусників не існує, восьма найнижча. Я стану дияволом-слугою при якійсь із відьом... Бр-р! – Він здригнувся всім тілом. – Це жах! Брудне чаклування, приворотні й відворотні зілля, криваві шабаші, таке інше. Але що найгірше, що найгидкіше... – Чорт змовк і затулив морду пазурястими руками. Моє серце розривалося від жалю до нього.

– То що ж найгидкіше? – за хвилю спитав я.

– Розумієш, – став пояснювати чорт, опанувавши себе, – геть усі відьми збоченниці. Вони... – І він почав розповідати мені такі бридкі, огидні, паскудні речі про сексуальні уподобання відьом, що мій шлунок ледве не вчинив заколот проти недавно з’їденого обіду.

– Який жах! – з почуттям сказав я, урвавши чортову розповідь на найогидніших подробицях. – Тобі не позаздриш.

– Авжеж, авжеж...

– Мені дуже шкода тебе, – квапливо додав я. – Али нічим, повір, зарадити твоєму лихові я не можу. Не продавати ж тобі свою душу! Зрозумій мене правильно...

– Та розумію, – сказав чорт. – Чудово розумію... – Раптом у його очах спалахнули вогники надії. – А знаєш, людино...

– Називай мене Олегом, – великодушно дозволив я.

– Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.

Я згідно кивнув, і чорт продовжив:

– Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.

– І як?

Певний час чорт набирався рішучості.

– Та є одна хитрість, – сказав він нарешті. – І ніякого ризику, повір мені на слово.

– Ну?

– Ми представимо все так, буцімто ти викликав мене на маґічний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...

– Ні! – жорстко промовив я, як відрубав. – Тільки не це!

Чорт похнюпився в безнадії.

– Ну, от! Ти навіть не вислухав мене, а вже заперечуєш.

Я зручніше влаштувався на канапі, трохи заспокоївся і сказав:

– Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нічого не обіцяю.

І я таки вислухав Альфреда. Вислухав і погодився!

Навіть зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю, як усередині мене проймає крижаним холодом жах – адже ж чорт міг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Відверто скажу: я й досі не в змозі переконливо обґрунтувати це своє рішення. Я просто повірив чортові, повірив у його чесність, в його порядність! Повірив, що йому осточортіло пекло, що він (як сам сказав) відчортькуватий. Певно, повірив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був відлюдькуватий, некомунікабельний. І ще одне. Я пожалів Альфреда, він до сліз розчулив мене детальними описами побуту дияволів на службі у відьом.

Отож ми уклали угоду, і на дванадцять годин я віддав себе під чортове чесне слово. Коли всі формальності були залагоджені, Альфред сказав:

– А тепер нам слід обмити угоду. Та й випити за успіх не завадило б.

І посеред кімнати виник стіл, рясно заставлений різними наїдками та напоями, декотрі з яких мені навіть не снилися. Ми влаштувалися на м’яких стільцях і випили за успіх.

– Слухай-но, Альфреде, – звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив мені в голову. – Чи не міг би ти перекинутися на когось іншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.

– Це статутний вигляд диявола-спокусника восьмої категорії, – пояснив чорт. – Так належить за Сатутом. Але оскільки я зараз працюю за угодою... Ким би ти хотів мене бачити?

Я замислено почухав потилицю, і погляд мій впав на томик Булгакова, що стояв на книжковій полиці.

– Котом!

За мить навпроти мене сидів моторошних розмірів, чорний, мов сажа, котисько, достоту такий, яким я уявляв Бегемота, і попивав якусь темну рідину з величенького кришталевого келиха.