– Це я, Альфред, – сказав кіт, тикаючи собі в груди лівою лапою. – А це, – вказав на келиха, – валер’янка. Влаштовує?

Мене це цілком влаштовувало. Наш маленький бенкет тривав.

Наступного дня я прокинувся надзвичайно рано, о сьомій ранку, і не вилежувався за своїм звичаєм, а відразу ж сів у ліжку, протираючи заспані очі. У кімнаті я був не сам – переді мною стояло троє чортів. Аж троє!

Один з них був мій учорашній знайомий Альфред фон Бурбурмуло, обабіч його тримали за лікті двоє колег. О! То були справді респектабельні чорти – здоровенні, по-бісівськи красиві, величні та гордовиті. Як вони відрекомендувалися, дияволи найвищої категорії, Темні Ангели Потойбіччя, радники Великого Кола Нечистого. Безперечно, подумав я, це представники пекельної еліти. На їхньому тлі Альфред мав ще жалюгідніший вигляд, ніж учора, а проте, як він не ховав від мене свій погляд, я все ж завважив у його очах тріумфальний блиск.

– Людино! – заговорив один з дияволів-радників. – У чесному поєдинку ти здолав колишнього диявола-спокусника восьмої категорії Афреда фон Бурбурмуло. Згідно з укладеною між вами угодою, затвердженою канцелярією Його Сатанинської Високості, згаданий вже Афред фон Бурбурмуло надається тобі в якості диявола-слуги в довічне користування з правом передачі у спадок.

Темні Ангели турнули Альфреда в спину, і він розтягнувся на підлозі біля моїх ніг.

«Вдалося таки!» – промайнула в моїй голові радісна думка.

– А також, – підхопив другий респектабельний чорт, – на відзнаку за продемонстровані тобою чаклунські здібності Його Сатанинська Високість князь Пітьми присвоює тобі вчений ступінь доктора чорної маґії. – І він передав мені грамоту з цупкого сірого паперу.

Я машинально взяв її в руки і так і прикипів очманілим поглядом до кривавого кольору готичних літер, а надто ж до розгонистого підпису в кінці тексту “Altissimus Satanas”, що навіть не зразу помітив зникнення обох дияволів-радників.

До дійсності мене повернув Альфред. Він знову перекинувся на кота Бегемота і голосно нявкнув, запрошуючи мене до уваги.

– Отже, все вдалося! – констатував я очевидний факт.

– А ти сумнівався! – самовдоволено мовив мій диявол-слуга. – Недарма ж я закінчив навчання з відзнакою. – Він настовбурчив свого здоровенного пухнастого хвоста і повагом пройшовся по кімнаті. – Шкода, що ти не міг бачити цієї космічної вистави... ба навіть не вистави – це був шедевр, це було неповторне видовище. Альфред фон Бурбурмуло змагається сам з собою, перемагає сам себе і пошиває геть усіх у дурні. – Чорт сардонічно зареготав. – Чого вартий був один тільки Бородань, що, знай, з’являвся на зоряному тлі й благословляв мене в твоїй подобі. А Сатана... – Раптом він замовк, ураз зменшився до розмірів звичайного кота і шмигнув під канапу.

– Що це ще таке? – здивувався я.

Відповідь не забарилася: переді мною виник стрункий здоровань у довгій до п’ят світло-лазуревій з золотим шитвом туніці, оперезаний широким блискучим пасом. Голова його, безрога, мало не торкалася стелі, а за плечима ворушилися схожі на лебедині білі крила.

– Слава Ісусу Христу! – урочисто виголосив він.

– Воістину слава! – з гідністю відповів я. На той час уже ніщо не могло вивести мене з рівноваги.

Здоровань відрекомендувався: Ангел Небесний четвертого ступеню досконалості. Я запевнив його, що він зробив мені велику честь одним тільки фактом відвідин моєї скромної оселі. Після обміну пишними вітальними промовами Ангел перейшов до суті справи:

– Людино, створіння Боже! Господь на всемогутній, владика і творець усього сущого на Землі і поза нею, вітає твою звитягу над дияволом, як один з кроків до повного й цілковитого торжества Діла і Слова Христових у світі.

Я відповів, що просто вбитий виявом такої високої уваги до моєї нікчемної персони, та насамкінець все ж визнав, що маю деякі, хай і мізерні, заслуги перед Небесами.

– На відзнаку за твою доблесть у боговгодній справі, – сказав Ангел, – і непохитну твердість у вірі, без якої ти не здолав би брудного слугу ворога роду людського, Господь наш присвоює тобі почесне звання звитяжця нечистої сили і надає тобі вчений ступінь доктора білої маґії, а також дарує відпущення усіх гріхів на тисячу років уперед.

У своїй прощальній промові я перевершив самого себе. Ангел був зворушений, навіть зронив кілька скупих сльозин і запевнив, що Небеса не забудуть мого подвигу.

Коли він нарешті щез, я оглянув залишену ним грамоту небесного кольору з золотими письменами на ній і вже без особливих емоцій прореаґував на акуратний підпис: “Dominus Deus”.

Тим часом Альфред вибрався з-під канапи і, вигнувшись дугою, промовив:

– Не думав я, що ти такий лицемір, друже. Мов соловей заливався.

– Я теж не думав, – сказав я. – Життя змусило.

– Та й Бородань гарний овоч. Скупердяй! Ні на що матеріальніше за відпущення гріхів не спромігся.

– Не біда, і відпущення не завадить. Тим паче, аж на тисячу років.

– Отже, почнемо грішити? – спитав чорт.

– Що ж, почнемо.

– З чого саме?

Я на хвилю замислився. Тепер, коли я міг зажадати і негайно ж отримати практично все – і багатство, і славу, і почесті, і владу, і таке інше (особливо, таке інше), – було від чого розгубитися.

– Щонайперше давай сніданок і каву з сигаретами, – сказав я. – А далі видно буде. Над таким питанням слід ґрунтовно подумати.

– Гаразд, – мовив чорт, і я отримав сніданок, каву та сигарети. – Попоїж, а я тим часом подбаю про речі першої необхідності. – З цими словами він зник.

Щойно я впорався із сніданком і викурив дві дуже дорогі сигарети, попиваючи смачну каву, як повернувся мій чорт з купою якихось паперів.

– Що це? – спитав я.

– Речі першої необхідності.

«Спокійно!» – сказав я собі й заходився переглядати ці «речі першої необхідності».

Господи, чого там лишень не було! І документи на володіння розкішними помешканнями в усіх великих містах Землі, і заміські вілли, справжні палаци, і автомашини, і яхти, і літаки, і мільйонні банківські рахунки, і кількадесят паспортів громадянина різних країн на різні імена, але всі з моєю фізією на фото...

– Ух! – сказав я, потираючи лоба. – І це ти називаєш першою необхідністю?

– Так, – кивнув чорт. – А що далі, то вже на твій розсуд. Резиденції на інших планетах, міжзоряні яхти тощо. Та, сподіваюсь, ти дотримуватимешся нашої домовленості?

– Авжеж, безумовно... Стоп! А це що таке? – Я взяв до рук товстий альбом і перегорнув кілька сторінок: там були великоформатні фотографії (ні, ні, цілком пристойні). – О, Боже!

– Це дівчата, – пояснив Альфред.

– Сам бачу, що не крокодили.

– Гарні дівчата, правда? Визнай, що в мене непоганий смак.

– Визнаю.

Дівчата в альбомі були гарні й різні. Блондинки, брюнетки, шатенки, русяві, руді, чорно-, синьо-, каро-, сіро-, зеленоокі – і всі надзвичайно вродливі.

– Я подумав, – озвався Альфред, – що такій поважній людині, як ти, зовсім не годиться бути неодруженим. Обирай, хто тобі до вподоби, а я миттю представлю детальні біографії та характеристики. Гадаю, що для початку чотирьох дружин буде досить. Як казав колись Магомет...

– Магомет мені не указ, – урвав його я, хитаючи головою. – Я християнин.

– Та невже? – осміхнувся чорт.

Я почервонів.

– Ну, в кожнім разі, я прихильник моногамії. Один чоловік – одна жінка.

Альфред знизав плечима:

– Що ж, тоді обирай одну.

Я ще трохи помилувався гарненькими личками в альбомі, потім з зітханням закрив його і рішуче відклав убік.

– Невже не сподобалися? – стривожився чорт. – А я ж бо так намагався догодити тобі.

– Та ні, все гаразд. Твоєї вини тут немає, ти добре попрацював, але...

– Але? – пожвавішав чорт. – Маєш на оці дівчину, проте вона нехтує тобою?

Я на мить завагався.

– Ну, не зовсім так, а... От якби десь на світі існувала дівчина, схожа на ту, яку я собі уявляю...

– Все, що ти тільки можеш собі уявити, десь та існує, – авторитетно запевнив Альфред. – І дівчата не становлять винятку.