– Та ну, не мішайся не в своє діло! – загомонів чорт, аж затупотів ногами з досади.

– Як – не моє? – закричав дід. – Я ж вас розбивав! ..А як збрешеш? ..Де вона тоді буде шукать того пустельника?

– Чорти ніколи ще не брехали! – каже чорт.

– Чортам ще й дурень віри не няв! – одрізав дід.

– Нехай буде так, – обізвалась відьма, – як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник.

Довго спорили, трохти не полаялись, – так діда ж і найстарший чорт не переміг би. Нічого робить: чорт почухав потилицю і згодився. Може, у його була якась потайна думка, та мій дід і собі вже вигадав, що робить... Побачимо, хто кого одурить!

– Ну, теперечки, моя відьмечко, – каже чорт, – лети собі додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе і, не гаючись, поїдемо до пустельника.

Відьма сіла на мітлу, кивнула головою до діда, високо звилася угору і, порівнявшись з зірочками, полетіла у свою хату. Чорт не спускав з неї очей, аж поки не зникла, а там так важко зітхнув, що аж листя зашелестіло; по долині мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болоті загудів бугай. І в діда серце защеміло, і він здихнув, неначе от-от попрощався з тією дівчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Січ.

Дід із чортом, умовляючись, пішли поруч, як товариші. Дід із свого ріжка натрусить чортові табаки, а чорт йому натрушує своєї – такий вслужливий! Скоро дід наб’є люльку, а чорт зараз і вогню викреше. Дід згадав про горілку, а чорт зараз і частує і на закуску тягне із сумки печену качку і пшеничний пухлий буханець. Випивши і попоївши, діда взяла охота подратувать чорта: хотів був перехрестить його, та передумав: “Цур йому! Хоч він і чорт, а все-таки товариш: нечесно товариша обижать”. Далі, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: іде, звісивши голову, неначе на шибеницю його ведуть.

– Розкажи мені, чорте, – пита дід, – яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?

– Е, братіку, – каже чорт, – і у нас є серце, таке ж, як і у вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей? ..А маючи серце, як його устережешся? ..Слухай, Кириле, – каже чорт, знявши шапку і вклонившись, – поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.

– Добре, – каже дід, – чом доброму чортові не помогти!

А у самого все на думці, як би врятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.

– Чого хочеш, того й проси, – каже чорт.

– Та мені нічого й не треба, – каже дід, – тільки хіба достати доброго коня.

– Я тобі кінь! – каже чорт. – Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот – на те ми чорти!

– Гляди ж, не збреши, – каже дід.

– Не бійсь, – каже чорт, – от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать – і зачіплять запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь, – каже, – коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядаючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста – одірве!

– А багато у пеклі запорожців? – пита дід.

– Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.

– За що ж ви їх повиганяли? – пита дід. – Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?

– Коли ж такий гармидер роблять, – каже чорт, – що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?

– Що ж вони там роблять? – спитав дід.

– Понапиваються гарячої смоли, – розказує чорт, – як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили! ..Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ним! ..Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули – істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!

– Так і треба, – каже дід, – на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то ми нічого й не боїмось!

– Тривайте, – каже чорт, – скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.

– Де ж ви того морозу добудете у пеклі? – пита дід.

– Еге, у нас нема, так у вас є, – каже чорт, – ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде від самісінького чорта! ..Він вам нажене холоду, – побачите! ..Та нехай вони сказяться! Мені тепер, як кажуть, не до солі... Що то робить моя Одарочка?

– Скажи мені, чорте, – спитав дід, – чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?

– Ні, – каже чорт, – вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.

– Якби не катержний, анахтемський хвостик! – пробубнів дід та й задумавсь.

Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.

– Здрастуйте, дядечку! – озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.

– Не бійтесь, дітки, – каже чорт, – се, щоб ви знали, мій сват Кирило.

Дід розказав, що бісенята, поки ще молоді, то зелені, як осітняги, – нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дриґа. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:

– Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку! А чорт і каже:

– Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.

Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли і півверсти, як побачили у долині велику слободу.

– Оце ж, – каже чорт, – і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз, – каже, – з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука, та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!

Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту сорочку, помолився богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмовляти з відьмою.

Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.

– Спасибі вам, дядечку! – каже. – Од мене, бідної сироти, і бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам господь вирятувать грішну мою душу!

– Не бійся, Одарко, – одказав дід, – вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!

Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше...

Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, то йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечко увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.