– Дядечку, – каже відьма стиха дідові, – не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!

– Не бійсь, моя кралечко, – каже дід, ударивши по лівому чоботу, – я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо! ..Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. – Та, се кажучи, і перехрестив відьму.

Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.

– Ох мені лишенько, – простогнала відьма, – як же ви мене вразили, як ножем у серце! ..Не хрестіть мене, – благає, – а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.

– Ні, не буду, не буду, – каже дід, – нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою!

Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала поратись біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. “Яка б то, – думає, – була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай їй він одсох! ”

– Розкажи мені, Одарко, – спитав дід, – як се мати перекинула тебе у відьму?

– Бодай не згадувать, – почала Одарка, зітхнувши, – от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, – та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженився на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую – щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі – думаю, чи не горимо; дивлюсь – хтось роздува огонь, загорівся віхоть, – аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають, – аж страшно на неї глянуть. Я зраділа та й кинулась до неї, а вона як крикне не освоїм голосом: “Не підступай! ” Я так і завмерла, де стояла. “Озьми, – каже, – образи та повинось у комору, і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав”. Познімала я образи і повиносила у комору – думаю, чи не хоче мати хату мазать; а як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги та жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати – як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу – тоді мені пішов сімнадцятий рік-мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу – у хаті палає огонь; глянула у вікно – аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я – так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: “Мамо, що ти робиш? ” А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу. “А, неслухняна дитино! – закричала не своїм голосом, – підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама! ” Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі, біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте...

– Як не знать, – каже дід, – кілька раз самому доводилось там бувати!

Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать, та ще перед відьмою – як раз плюнуть.

– Що тоді, – каже відьма, – зо мною діялось – не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу – не одплачусь, думаю – і нічого не вигадаю...

– Де ж твоя мати, бодай їй? – спитав дід.

– Чорти замордували... Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш... а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі! ..Відьма облилась сльозами.

– Не плач, моя горличко, – каже дід, – не плач, спасемо твою душу! ..Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!

– Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! – каже відьма.

– Так я піду, – каже дід, – а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служити, а тим часом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає... А там, моя кралечко...

Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.

Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув як убитий.

Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:

– А чи далеко до пустельника?

– Ні, – каже чорт, – близенько: за Ізюмом, у Святих Горах[2].

– Як близенько? ! – крикнув дід. – Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!

– Еге, по-вашому, по-запорозьки, – каже чорт, – може, воно й так, а по-нашому – так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.

– Слухай, чорте, – каже дід, розсердившись, – не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! От що!

– Та не бреши, – каже чорт, – і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!

– А Одарка ж як? – спитав дід.

– Вона перекинеться хортицею, – каже чорт, – так ми ще дорогою пополюємо за зайцями.

До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкаючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик – так зараз і дожене його, – не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше – приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? – і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають “Проміняв жінку на тютюн та люльку”, а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:

– Підождіть мене – я на часинку збігаю до пустельника.

– Іди, та не барись, – каже чорт, – бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо – та й у Січ.