Кілька миль від Бостону в Масачусетсі довгий залив заходить на кілька миль в глибину краю і кінчиться серед болота і мочарів, густо зарослих лісом. По одній стороні того заливу розложився красний темний гайок; по другій стороні земля підноситься нагло від рівня води до височезного хребта, на котрім росте одинцем кілька дубів глибокої старости і незвичайної величини. Під одним з тих велетенських дерев, як говорить давня історія, лежать величезні скарби, закопані морським розбійником Кидом. Залив давав знамениту можливість виносити гроші з човна вночи, ніким неспостереженим аж до самого підніжжя горба, з великого горба можна було все добре розглядатися довкола, чи хто не надходить; а замітні дерева становили добрі знаки, по котрих місце можна було легко віднайти. Давня історія додає до того, що чорт все командирував при закопуванні скарбів і взяв їх під свою опіку; але се, як то добре відомо, він усе робить те зі закопаними, а передовсім як їх добуто нечесним способом. На всякий випадок, як воно було так, як кажуть люди, чи інакше, досить, що Кид ніколи не вернувся, щоби забрати свій маєток, бо незадовго потім його схопили в Бостоні, перевезли до Англії і там повісили як морського розбійника.

Коло року 1727-го, власне в ті часи, як то в Новій Англії бували так часто землетруси, від котрих так багато грішників попадало на коліна, жив недалеко від того місця худий, скупий чоловік, Тома Вокер на ім’я. Була в нього жінка, така сама скупа, як він; були вони такі скупі обоє, що одно другого старалося обманути. Що лише жінка потрафила захопити, вона усе старалася сховати; просто курка не могла закудкудакати, щоби вона не пробувала забрати свіже яєчко. Її муж без упину заглядав, щоби викрити її тайні сховки, і не раз межи ними доходило до завзятих сварок за те, що повинно бути спільною власністю. Жили вони в запущеній хатині, що стояла на самоті і виглядала, немовби в ній мешкали жебраки. Кілька розвинених корчів ялівцю росло коло хати як символ старечости; з комина ніколи не курився дим, ані подорожний ніколи не просився до цього дому на ніч. Нужденна шпала, на котрій ребра було видно так виразно, як щаблі в драбині, волочилася по полі, на котрім тонка верства моху, тут і там лише вкриваючи камінне підложе, не заспокоювала, але ще більше змагала її голод; деколи конина підносила голову над огородження, дивилася благальними очима на прохожих, немовби молила спасти її зі сього краю голоду...

І хата і її мешканці мали кепську славу. Томова жінка була висока цокотуха, лютої натури, з голосним ротом і сильними руками. Люди не раз чули, як вона сварилася з мужем; а його лице часами зраджувало, що їх сварка на словах не кінчилася. Однак ніхто не мав відваги мішатися межи них. Самотні подорожні аж вуха затикали від страшного галасу та клекоту і здалека обходили дім незгоди; а коли нежонатий подорожний попав коло нього, він приспішував кроку, радий, що не женився.

Одного дня Тома Вокер, вертаючи з далекої дороги в околиці, пішов на правці почерез мочарі. Як се звичайно діється з дорогами на правці, вона показалась хибною. Болота були густо вкриті високими, чорними ялицями і смереками, з котрих декотрі мали по 90 стіп високости, через що на стежці було зовсім темно серед полудня, а сови гукали довкола, як серед півночі. Повно було там ям та трясавиць, почасти вкритих травою та мохом, котрих зелена поверхня зводила подорожного на глибокі, чорні болотяні топленища: були там також темні, стоячі плеса, в котрих жили всякого роду жаби, ропухи та водне гаддя, в котрих лежали пні сосен та ялиць, напівзогнилі, напівзатоплені, виглядаючі, як крокодили, сплячі в болоті.

Тома вже довго шукав своєї дороги, ступаючи осторожно по зрадливім пралісі, перескакуючи з одної купини на другу, від одного скруту коріння і ріща до другого, що становили сяку-таку непевну підпору для його ніг серед глибоких боліт, або посувався уважно, як кіт, здовж звалених пнів дерев, кидаючися час від часу від наглого крику дропа, або кракання дикої качки, що зривалася до лету з якогось самотнього плеса. На кінець він вийшов на твердий ґрунт, що, як півострів, врізувався глибоко в болото. Се була колись твердиня індіан, під час їх воєн з першими колоністами в Америці. Тут вони поставили були певного роду форт, котрий уважали не до здобуття і уживали його як пристановище для своїх жінок і дітей. Зі старого індіанського форту не лишилося тепер нічого, крім кількох валів, що поступово западалися до рівня окружаючого ґрунту і вже були зарослі почасти дубами та другими лісовими деревами, котрих листя відбивалося від темних сосен та смерек на болоті.

Було вже пізно вечором, як Тома Вокер дійшов до старого форту і задержався там на хвилю, щоби відпочити. Кожний другий чоловік почував би ся не свій серед того самотнього сумного місця, бо прості люди мали про нього дуже злу опінію, на основі оповідань, що дійшли до них ще з часів індіанських воєн, коли, як кажуть, в цім місці дикуни виспівували і приносили жертви в честь злого духа.

Однак Тома Вокер був чоловіком, котрий не боявся того роду страхів. Він присів на якийсь час на пні зваленої смереки, прислухуючись рохотови жаб та поштуркуючи своєю палицею в чорнім болоті під своїми ногами. Як він так бабрався бездумно в болоті, його палиця вдарила о щось твердого. Він відважив землю і – дивись! – розрубаний череп з індійським томагавком (топірцем), глибоко в ньому зарубанім, лежав перед ним. Ржа на зброї вказувала на довгий час, що проминув від смертельного удару. Була се страшна пригадка на завзяті боротьби, що були зведені в тій твердині індіанських войовників.

– Гм! – сказав Тома Вокер, копаючи череп, щоби отрясти з нього глину.

– Лиши той череп в спокою! – сказав якийсь острий голос.

Тома підняв очі і побачив височезного чорного мужчину, сидячого перед собою на пні дерева. Він здивувався немало, бо ані не чув, ані не бачив, щоби хто зближався, a ще більше змішало і здивувало його, коли побачив, що чужинець не був ані мурин, ані індіанин. Правда, він був одягнений в грубу індіанську одіж і оперезаний червоним поясом; але його лице не було ані чорне, ані мідяно-червоне, але темно-брунатне і забрукане сажею, немовби він працював при огні, або в кузні. На його голові кострубате волосся стирчало на усі боки, а на плечах держав він сокиру.

Він дивився хвилю на Тома з-під лоба парою великих червоних очей.

– Що ти робиш на моїм ґрунті? – сказав чорний чоловік грубим ревучим голосом.

– Твій ґрунт! – сказав Тома з насмішкою. – Такий се твій ґрунт, як мій; сей ґрунт належить до Пібодого.

– Най чорти візьмуть Пібодого, – сказав чужинець, – як я сподіюсь, то його візьмуть, коли не буде більше дивитися за своїми гріхами, а менше за сусідськими. Дивись онде, як твій Пібоді поводиться.

Тома поглянув в напрямі, вказанім чужинцем, і побачив одно з великих дерев, гарне і цвітуче з верха, але зігниле всередині, і побачив, що воно було майже зовсім зрубане, так, що трохи сильніший вітер його звалив би. На його корі було вирізане ім’я Пібодого, визначного чоловіка в околиці, котрий забагатів нагло через хитрощі з індіанами. Тепер Тома оглянувся довкола і побачив, що кожне дерево було означене іменем якогось великого чоловіка межи колоністами, і кожне більше або менше надрубане сокирою. Дерево, на котрім він власне сидів, і котре, видко, було лише що зрубане, носимо ім’я Кравнінсфільда; і от пригадав собі незвичайно багатого чоловіка з таким іменем, котрий по-грубіянськи чванькався своїм маєтком, як люди собі шептали, він здобув морським розбоєм.

– Він, власне, готов на паливо! – сказав чорний чоловік тріумфальним голосом. – Як бачиш, буду мати досить гарний запас опалового дерева на зиму.

– Але яке право маєш ти, – спитав Тома, – рубати дерево Пібодого?