– Правом першенства, – відповів запитаний. – Сей ліс належав до мене надовго перед тим, як бліді лиця станули ногою на сю землю.

– А хто ж ти такий, будь ласка сказати, коли посмію спитати? – сказав Тома.

– О, я маю багато імен. Мене називають Диким Мисливим в одних краях, Чорним Шахтарем в других. В отсій околиці мене знають як Чорного Лісовика. Я є той, котрому чорношкірі люди посвятили отеє місце і на котрого честь вони час від часу смажили білого чоловіка на смачно пахучу жертву. Від часу, як червоних людей витеребили ви, білі дикуни, я забавляюся тим, що проводжу, як одні люди переслідують других за віру; я є найбільший патрон та оборонець торговців рабами, та великий майстер чарівництва.

– А замість того усього, що ти сказав, оскільки я не помиляюся, – сказав твердо Тома, – такий, що тебе звичайно кличуть Старим Чортом.

– Той самий на твої услуги! – відповів чорний, кланяючися досить чемно.

Такий був початок їх розмови, як каже стара історія; хоч вона, може, занадто фамільярна, щоби в неї повірити. Можна би припустити, що стріча з такою надзвичайною особистістю в тім дикім, самотнім місці мусила би потрясти нервами хоч би якого чоловіка; але Тома був закаменілий чоловік, котрого нелегко застрашити, і жив він так довго зі своєю темною цокотухою, що не боявся навіть чорта.

Кажуть, що по такім початку вони мали довгу і поважну розмову зі собою, коли Тома вертав домів. Чорний розказав йому про великі скарби, закопані розсійником Кидом під дубами на хребті горба, недалеко від мочару. Всі вони були під його опікою і під охороною його сили, так, що ніхто не міг добути їх, хто не з’єднав собі його ласки. Він заявив готовність віддати їх усіх в руки Томи Вокера, котрий йому незвичайно подобався, але вперед треба було сповнити певні умови. Які се саме були ті умови, можна легко додуматися, хоч Тома про се ніколи не зрадився перед людьми. Мусили вони бути дуже тяжкі, коли Тома зажадав часу до надумання, хоч він не зважав певно на дрібниці, кілько разів ходило за гроші. Колії вони дійшли до краю мочари, чужинець задержався.

– Який доказ можу я мати, що усе, що ти мені сказав – правда? – сказав Тома.

– Осьде мій підпис! – сказав чорний, притискаючи свій палець до чола Томи.

Се кажучи, він вернувся межи гущавину, вкриваючу болото, і, як Томі здавалося, пропадав в землю щораз глибше і глибше, аж нарешті не було видно лише його голову і плечі, а на кінець він цілий пропав.

Прийшовши домів, Тома побачив, що в нього на чолі є чорний знак пальця, немовби випалений так, що ніяк не можна було його змити.

Перша новина, про котру розповіла йому жінка, була смерть Абсальона Кравнінсфільда, багатого морського розбійника. А газети, як звичайно, донесли, що «великий муж упав в Ізраели».

Тома нагадав собі дерево, котре його чорний приятель зрубав і збирався спалити.

– Най розбишака смажиться, – сказав Тома, – що се мене обходить!

Тепер він чувся переконаним, що усе, що він бачив та чув, не була мана.

Не такий він був скорий звіритися жоні зі своєю тайною; але, так як сей секрет не був такий дуже легкий, він радо розповів про нього. На згадку про закопаний скарб в ній розбудилася уся її жадоба наживи, і вона стала намовляти свого мужа, щоби він згодився на умови чорного чоловіка і в той спосіб добув собі маєтки на усе життя. Однак Тома, хоч як був готов продатися чортови, він все-таки був порішений не робити сього для своєї жони; тому він рішуче відрікся – просто щоби противитися їй. Пішла ще одна завзята сварка межи ними про ту справу; але чим більше вона говорила, тим більше Тома рішився не продавати душі для неї.

На кінець вона постановила добити торгу на власний рахунок, і, як її вдасться, задержати увесь зиск для себе. Будучи такою неустрашимою, як її муж, вона вибралася до старого індіанського форту під захід сонця одного красного літнього дня. Не було її довго, як вернула назад, мала квасну міну і відповідала півслівцями. Вона говорила щось про чорного чоловіка, що стрінула його в сумерку, як підрубував коріння одного високого дерева. Однак він був у злім гуморі й не хотів згодитися на умову; вона мала піти ще раз і понести йому якісь перепросини, але з якими, вона не хотіла сказати.

На слідуючий день вечором вона знову вибралася на болото з повною запаскою. Тома чекав і чекав на неї, але надармо; і північ прийшла, а її як не було, так не було; настав ранок і полуднє, друга ніч, а вона все ще не вертала. Тома став уже побоюватися за неї, передовсім через те, що вона набрала повну запаску срібного начиння та ложок, та всяких вартнісних речей, котрі лише могла зі собою забрати. Минула ще одна ніч, прийшов ще один ранок, а жінки ще нема. Коротко кажучи, за нею слух пропав.

Що властиво з нею сталося, ніхто не може знати, бо всі удають, що знають. Се одна з тих подій, про котру не можна собі виробити певного поняття, бо так багато істориків про се писало. Одні говорили, що вона заблудила серед крутих виходів в болотах; втопилася в глибокій баюрі; другі, менше милосердні, натякували на те, що вона утекла з домашньою обстановою та перенеслася до другого краю; а ще инші догадувалися, що в своїй загонистости загналася у страшне трясовище, на котрім потім знайдено її капелюх. На доказ сього говорили, що пізнім вечором того самого дня бачили високого чорного мужчину зі сокирою на плечах, як вийшов з болота, несучи на плечах клунок, зав’язаний в кратковану запаску, підсміхаючися гірким усміхом тріумфу.

Однак найбільше поширена і найбільше правдоподібна історія говорить, що Тома Вокер занепокоївся долею своєї жінки і свого маєтку, та вибрався нарешті шукати їх обох на індіанськім форті. Ціле довге пополуднє слідуючого дня стратив він, нишпорячи довкола сумного урочища але по жінці і сліду не було. Він кликав її по імени, але вона не відповідала. Один журавель відповів йому своїм голосом, кричучи в леті; або жаба квакнула сумно з сусіднього болота. На кінець, кажуть, вже серед темного сумерку, як сови почали гукати, та лилики літали, і він звернув увагу на крик громади ворон, літаючих коло одного кипарису. Він підняв очі і побачив клунок, зав’язаний у кратковану запаску своєї жінки, сподіючися знайти в ній свою вартісну домашню посуду.

– Заберім наперед наше добро, – сказав він потішаючим голосом до себе самого. – І попробуємо обійтися, без жінки.

Як він видряпувався на дерево, суп розпустив свої широкі крила і відлетів з диким криком в темну лісову пітьму. Тома за кратковану запаску, – але що за страшний вид! В ній було лише серце і печінка!

Отсе було усе, що Тома знайшов зі своєї жони, як каже найбільше достовірна історія. Вона, відай, почала торгуватися з чортом в такий спосіб, як вона привикла торгувалися зі своїм мужем; але хоч жінку вважають часто за рівню чортовви, однак у сім випадку вона не доріняла йому. Вона, певно, згинула в бійці, бо, як кажуть, Тома зауважив багато слідів копита, глибоко вибитих коло дерева, і знайшов багато жмень волосся, що виглядало на вирване з кострубатої чорної голови лісового чоловіка. Тома знав з досвіду войовничість своєї жони. Він стиснув плечима, дивлячися на знаки завзятої метушні.

– Бігме, – сказав він до себе, – старому чортяці не пішло се так легко!

Тома був відважна людина і потішав себе в утраті свого добра утратою жінки. Він навіть почував певну вдячність до лісовика, котрого він став уважати за певного роду свого добродія. Тому він дальше шукав за його товариством, але через довший час без успіху; старий козоногий панок уникав його, бо його не можна було дістати на заклик, коли лише чоловікови потреба; він знає, як заграти своїми картами, коли він досить певний вибраної.

На кінець, як кажуть, коли проволока нагострила апетит Томи і коли він був готовий згодитися скорше на усе, як утратити бажані скарби, вік стрінув чорного чоловіка одного вечора в його звичайнім строю рубача, зі сокирою на плечах, як волочився понад болото і підспівував собі під носом. Він вдавав, що приймає пропозиції Томи з великою, рівнодушністю, відповідав коротко й далі співав свою пісеньку.