Але Тома поступово звів розмову на бізнес, і вони стали торгуватися над умовами, на яких Тома мав дістати скарби морського розбишаки. Була межи ними одна умова, про котру і згадувати не треба, бо вона сама собою розуміється в усіх випадках, в котрих чорт робить якісь прислуги; але були і другі умови, на котрі Тома уперто не хотів згодитися, хоч вони були далеко меншої ваги. Чорт домагався, щоби і гроші, найдені за його почином, були ужиті йому на службу. Отже він запропонував, щоби Тома ужив їх на чорну торгівлю, тобто став торгувати рабами. Але Тома одверто відмовився; сумління у нього було досить чорне, але навіть сам чорт не міг його намовити стати торговцем рабів.

Бачачи, що Тома такий вибагливий під тим зглядом, чорт не наставав більше на ту точку угоди, але місто того запропонував, щоби Тома став лихварем; видно, чорт дуже бажав збільшити число лихварів, котрих він уважав за своїх спеціальних любимців.

Тома сему зовсім не противився, бо се, власне, йому найбільше подобалося.

– На другий місяць маєш отворити позичковий банк в Бостоні, – сказав чорний.

– Отворю завтра, як хочеш, – сказав Тома.

– Маєш зичити на два проценти на місяць.

– Більше! Я буду рахувати чотири! – відповів Тома.

– Маєш забирати маєтки, пускати ґрунти на ліцитацію, доводити купців до банкрутства.

– Я доведу їх до чорта! – викрикнув Тома.

– Ти будеш лихварем за мої гроші! – сказав чорноногий радісно. – Коли хочеш мати гроші?

– Ще нинішньої ночи!

– Згода! – сказав чорт.

– Згода! – сказав Тома.

І вони подали собі руки і добили торгу.

І в кілька день пізніше Тома Вокер сидів вже за лядою в своїм позичковім банку в Бостоні.

Скоро залунала широко його слава як багатого чоловіка, що має много грошей на поготівлю і зичить їх за добрим процентом. Були се часи великого браку монети; весь край був залитий паперовими грішми; люди були захоплені спекуляціями; люди вганяли з планами нових осель та нових міст серед лісів; ґрунтові спекулянти увихалися з мапами чудово розложених раїв на землі, котрі були положені Бог знає де, а мимо сього, усі готові були купувати. Словом, усіх обняла загальна гарячка, що як зараза лютує по краю час від часу. Кожний на час мріє про зроблення великого маєтку для себе. Як звичайно, гарячка утихає, мрія пропадає, а вимріяні маєтки з неї; хворі на неї лишалися в страшнім положенню, і весь край залунав наріканнями на тяжкі часи.

В таку догідну для себе хвилю загальної нужди Тома розложився як лихвар в Бостоні. В короткім часі в його двеpяx товпилися костумери. Бідні і підприємливі земельні підприємці та ґрунтові спекулянти, недбалі купці та торговці з підірваним кредитом – словом, кожний, що лише був примушений роздобути гроші, хоч би навіть прийшлося понести не знати які жертви, – спішив до Томи.

І так Тома став загальним приятелем для потребуючих і поступав як «приятель в біді», то значить, він усе видушував добру заплату і добру запоруку. Чим тяжче було положення просячого, тим тяжчі умови накладав Тома. Він збирав бонди та запоруки, поступово душив своїх костумерів сильніше і сильніше, поки на кінець видушеного, як цитрину, не викинув на сміття.

В той спосіб він робив гроші з грошей, ставав щораз багатшим і щораз більше могучим чоловіком, і став грати важну роль на біржі. Як се звичайно діється в таких випадках, він побудував собі великий дім з хвалькуватости, але зі скупости лишив більшу його часть не викінченою. Він навіть справив собі повіз з надмірної суєти, хоч коні, що повіз тягнули, просто гинули з голоду; і як несмаровані колеса скрипіли та пищали, то могло видаватися, що се душі нещасних довжників там мучаться.

Але в міру того, як Тома багатів, він ставав також щораз більше задумливий. Здобувши собі усе добро, яке можна здобути на сім світі, він став журитися за добро на тім світі. Він з жалем думав про угоду, зроблену з чорним своїм приятелем, і він став тепер щосили придумувати над тим, як би то обдурити чорта. І він нагло став незвичайно пильно ходити до церкви. Він молився голосно і щиро, так, немовби царство небесне можна собі здобути силою легень. По його галасливій молитві в неділю було можна просто пізнати, чи багато він нагрішив за тиждень. Смирні християни, що скромно та стало заслугували собі на царство небесне, були поражені і зачали собі дорікати, коли побачили, що їх нагло перегнав в їх усердности той свіжонавернений грішник. Тома був так суворий в справах релігійних, як в справах грошевих; він остро наглядав і карав своїх сусідів, і немовби думав, що кожний гріх, поповнений сусідом, рахувався йому як добрий вчинок. Він навіть став говорити про те, що треба привернули давні часи переслідування людей другої віри. Одним словом, побожність Томи стала так само звісна, як його багатства.

Але, помимо такого строгого сповнювання формальностей, Тома все-таки боявся в своїй душі, що чорт мимо усього дістане, що йому належиться. Тому, щоби не дати заскочитися неприготованим, він став носити зі собою усюди Біблію в кишені свого плаща. Мав він також Біблію великого формату у себе в своїй канцелярії на столі, люди не раз заставали його, як він читав її, як другі приходили за своїми справами; в таких випадках він здіймав з носа зелені окуляри, вкладав їх в книгу, щоби зазначити місце, і відривався від читання, щоби зробити якийсь лихварський бізнес.

Говорили деякі, що на старі роки Тома став трохи придуркуватий, і сподіваючися скорого кінця, він підкував свого коня, осідлав, упряг і закопав ногами вгору, бо припускав, що в його останню днину світ обернеться дном догори, і в такім випадку його кінь буде для нього готовий до їзди; видно, він рішився примусити свого приятеля щонайменше гнати за собою. Однак се, може, лише старі баби видумали сю казку. Коли він дійсно поробив такі кроки, то вони були зовсім злишні; щонайменше таке виходить зі старої віродостойної легенди, котра закінчує його історію в такий спосіб.

Одного гарячого літного дня по полудні, власне перед страшною бурею з блискавицями і громами, Тома сидів в своїй канцелярії з білою полотняною шапочкою на голові, убраний в індійську поранню одіж. Він власне мав пустити на ліцитацію один маєток і зовсім зруйнувати нещасного спекулянта ґрунтами, перед котрим він удавав усе найбільшого приятеля. Нещасний фактор просив його почекати йому кілька місяці. Тома розгарячився і розлютився, та не хотів позволити на ще одну проволоку.

– Моя родина буде зруйнована і стане тягарем громади, – говорив нещасний спекулянт.

– Своїм треба помагати наперед, – відповів Тома, – мушу дивитися, щоби я мав що на чорну годину.

– Ви заробили стільки грошей лише на мені, – сказав спекулянт.

Тома стратив всю свою терпеливість і всю свою побожність.

– Най мене чорт побере, – каже він, – коли я зробив на вас хоч один зламаний гріш!

Якраз в тій хвилі запукав хтось три рази до дверей. Tома підійшов, щоби побачити, хто се. Якийсь чорний мужчина держав чорного коня, котрий іржав та нетерпеливо гріб копитами.

– Томо, ми приїхали по тебе – сказав чорний чоловік грубим голосом.

Тома кинувся назад, але уже було запізно. Він лишив свою малу Біблію на споді кишені в плащі, свою велику Біблію на столі, далеко під довжезними поквітованнями на ґрунти, котрі збирався власне пустити на ліцитацію. Мало коли був грішник більше неосторожний. Чорний мужчина посадив його, як дитину, на сідло, вдарив коня бичем і погнав галопом, з Томою за плечима, серед громової бурі. Його писарі позатикали пера поза вуха і дивилися за ним через вікна. Пігнав Тома Вокер вулицями, підкидаючи білою шапкою, зі своєю, ранішньою одежиною, розвіяною на вітрі, пігнав, аж кінь огню кресав з-під копит. Як писарчуки поглянули за чорним чоловіком, він уже пропав.

Тома уже більше не вернув, щоби пустити ґрунт на ліцитацію. Чоловік, що жив на краю мочарів, оповіщав, що серед найгіршої блискавиці він чув тупіт кінських копи й виття по дорозі, а, підбігши до вікна, побачив на хвилинку таку постать, яку я ось тут описав, на кони, що гнав мов божевільний, полями, горбами, аж геть в чорні болота індіанського форту, зарослі смереками, та що незадовго потім грім ударив в тім напрямі й немовби підпалив увесь ліс.