Ми цілковито замовкли.

– Докторе; – запиталась знову, збудившись зі свого мріяння, – чи вже скоро зможу танцювати?

– Так, пані, – відповів я, дивуючись її питанням.

– Мушу влаштувати вже давно заповіджений бал; прийдете й ви, що ж? Ви, певно, дивуєтесь моєму смуткови, про який я вдень мрію і який взагалі не боронить мені танцювати вночі. Гляньте, є болі, яких ховаємо на дні серця, щоб світ не довідався про них; є муки, яких маскуємо усмішкою, щоб ніхто їх не вгадав; хочу хоронити для себе свій біль так, як інші скривають своє щастя. Той світ, що заздрить мені, не сміє довідатись, що я нещаслива. Тому танцюю, готова плакати, але плакати на самоті.

Подала мені руку з невимовно ніжним поглядом:

– До скорого побачення!

Підняв я її руку до своїх уст і відійшов.

До своєї кімнати вернувся я неначе п’яний.

Зі своїх вікон бачив я її вікна, але хоча глядів на них цілий день, вони залишилась все темні та мовчазні. Завдяки цій панночці я забував за все, не спав і не їв; увечір я дістав гарячку, рано – делірію, а на другий вечір я був мертвий.

– Мертвий!? – крикнули всі.

– Так, мертвий, наче цей Фабіан, якого маску ось там бачите.

Я не знав і не відчував нічого, крім якогось почуття холоду. Не знаю, як довго був я мертвий, коли почув неясно своє ім’я. З холоду я затремтів, бо не міг говорити. За хвилину голос знову кликав мене; хочу промовити, але мої уста дотикаються матерії, що покривала мене від п’ят до голови. Я таки слабо прошепотів:

– Хто мене кличе?

– Я, – була відповідь.

– Хто?

– Я! – і голос замовкнув, неначе пропав би у вітрі й здавався тільки шумом сухого листя.

По третє дійшло до мого слуху моє ім’я, але тепер летить від галузки на галузку, аж весь цвинтар озивався його відголосом, і чую шум крил, неначе б моє ім’я, сказане в цій мертвій тишині, виполошило цілі стада нічних птахів. Мої руки, підняті таємничою силою, доторкнулися до мого обличчя. Відкидаю матерію, що закривала мене, й дивлюся. Мені здається, що пробуджуюся з довго сну, і аж мороз по спині побіг. Жах, який я відчув, розглянувшись довкола, не забуду ніколи.

Дерева не мали вже листя, й голі галузки колихались у вітрі, наче кістяки; слабе світло місяця, що продиралося крізь хмари, освітлювало перед мною овид могил. Оглядаюсь і шукаю того, що мене кликав. Сидів недалеко на могилі, стежачи за кожним моїм рухом, ховаючи голову в долонях.

– Хочу пропонувати тобі службу.

– Де я?

– На цвинтарі.

– Хто ви?

– Приятель.

– Лишіть мене, нехай сплю.

– Слухай, – сказав, – пам’ятаєш землю?

– Ні.

– Не жалуєш нічого?

– Ні.

– Як довго вже спиш?

– Не знаю.

– Скажу це тобі. Ти вмер перед трьома днями. Твоє останнє слово було – ім’я жінки, а не ім’я Господнє. Ти належав би Люциперови, якби він захотів тебе. Розумієш?

– Так.

– Хочеш жити?

– Чи ти Люципер?

– Так або ні, це не важне. Хочеш жити?

– Самий?

– Ні, побачиш її.

– Коли?

– Ще цієї ночі.

– Гаразд, – сказав я, пробуючи встати. – Твої умови?

– Не даю тобі жодних, – відповів. – Не віриш, щоб я деколи мав охоту робити добро? Цієї ночі вона улаштовує бал; поведу тебе туди.

– Отже ходімо.

– Ну, вставай!

Подав мені руку, й я піднявся. Відчував я страшний голод.

– Тепер ходи за мною, – сказав Люципер. – Можливо, розумієш, що я не можу вести тебе головною брамою; грабар не дозволив би вийти тобі, мій дорогий, бо звідси вже ніхто не вертається. Ходи за мною, насамперед підемо до твого мешкання, де ти переодягнешся; не можеш прецінь з’явитися на балі в цім одязі, тим більше, що це не масковий бал. Загорнися добре, тепер ночі холодні, й ти легко міг би нахолодитися.

І Люципер засміявся, як тільки дідько може сміятися, ступаючи далі.

– Я пересвідчений, – озвався потім, – що ти ще не довіряєш мені, хоча я тобі зробив добре діло. Такі ви, люди, завсіди невдячні для своїх приятелів. Не тому, щоб я ганьбив тебе за невдячність, але я хотів би бачити тебе принаймні трохи веселішим.

Я йшов за ним весь час холодний, наче мармурова статуя; тільки коли панувала мовчанка, було чути стукіт моїх зубів.

– Чи прийдемо ще завчасу? – питаюсь з надлюдським змаганням.

– Нетерпеливий! Отже, мусить бути дуже гарна?

– Як ангел!

– Ах, мій дорогий, мусиш признати, що ти не є занадто делікатний, говориш мені про ангела, мені, що був ним самий, а все ж ніякий ангел не зробив би для тебе те, що я сьогодні. Але прощаю тобі ще; людині, три дні мертвій, треба вже щось вибачити. До того, як я тобі вже сказав, маю добрий настрій, бо сталися в світі речі, які мене занадто потішили; я вже думав, що людство винародовлюється, що стає в останніх часах чесним, але ні, людство все ще таке, яким я його вчинив. Не мав я вже давно такого щасливого дня; від вчорашнього вечора прибуло мені тільки в Европі шістсот двадцять два самогубства, між ними є більше юнаків, як старців, а це вже означає страту, бо вони вмирають без дітей; дві тисячі двісті сорок п’ять убивств, знову тільки в Европі, інші континенти не рахую; два мільйони шістсот двадцять тисяч нових розводів, що і не дуже дивне, бо ж маємо тепер сезон для балів; дванадцять сот підплачених суддів, звичайно буває їх ще більше. Але найбільшу радість зробило мені двадцять шість молодих дівчат, з яких найстаршій не було ще вісімнадцять років, які вмерли без віри в Бога. Обрахуй, мій дорогий, що мій зиск у самій Европі зріс на два мільйони шістсот двадцять вісім душ; не рахую сюди крадежі, фальшування монет і насильства, бо це тільки дрібні сотики. Ось глянь, коли денно три мільйони людей пропаде, то за який час цілий світ належатиме мені?

– Розумію твою радість, – я пробурмотів.

– Говориш це якось смутно; чи, може, боїшся мене? Роздумаймо трохи, прошу: чим був би світ, якби мав тільки небесні чесноти, а не мої пристрасти? Люди умерли б з нудьги, спліну. Хто винайшов золото? Я. Хто гру? Я. Любов? Знову я. І ти сам, якого я перед хвилиною вивів з могили, ти не йдеш шукати чистої любови тієї жінки, куди я тебе веду, але ночі повної насолоди.

– Чи ще далеко? – спитав я знову, бо ми весь час йшли, але все ще між могилами.

– Ти вже знову нетерпеливий? Та ж я веду тебе найкоротшою дорогою. Не журись, прийдемо ще завчасу. Я обіцяв тобі бал, і свого слова дотримаю.

Кінець кінців дійшли ми до цвинтарного муру. Люципер подав мені руку, і ми легко перенеслись в повітрі на другу сторону.

– Чи хочеш бачити, що тепер діється в Парижі?

– Ні, радше ходімо.

Ступали ми без найменшого шелесту вулицями, не зустрівши ні тіні, аж на кінець дійшли до нашого дому.

– Пізнаєш? – запитався.

– Так, увійдім.

– Чекай, нехай отворю, бо я найшов спосіб, як обкрадати доми. Я маю по два ключі від усіх дверей, крім тих, що ведуть до раю.

Ми ввійшли. Тиша, що панувала надворі, окружила нас і тут; на мене напав жах. Уявіть собі, що ви входите до свого мешкання, звідки вас перед двома днями винесли мертвого, і надибаєте всі знайомі предмети так, як ви їх залишили підчас хороби. Я пішов швидко до печі, засвітив свічку, щоб пересвідчитись про дійсність, бо все здавалось мені неприродним Але це була правда. Це була справді моя кімната. Зі стіни всміхався до мене портрет моєї мамусі, і книжки, що я їх читав ще кілька днів перед смертю, лежати на столі; тільки на ліжку не було ні перин, ні покривала, і всюди на скринях бачив я печатки.

Люципер сів вигідно на канапу і почав читати «Житія святих».

В тій хвилині я станув перед дзеркалом і побачив сам себе у своїм спеціальнім одязі; я був блідий, очі мої були без блиску. Я почав сумніватися в це життя, що його позичила мені таємнича сила, і тому положив руку на серце: моє серце не билось. Я сягнув скоро до чола – воно було студене, як і мої груди, живчик німий, як і моє серце, а все ж я пізнавав усе, що залишив. Та найгірше з усього було те, що я не міг відірвати очей від дзеркала, яке відбивало мою скаменілу, мертву постать. Кожний найменший рух моїх уст відбивався у ньому, наче кошмарний усміх мерця. Не міг я ані ворухнутись, ані крикнути, щоби закликати Люципера. У старім годиннику озвався темний, неясний звук, що попереджує биття, опісля годинник відбив дві години, відтак запанувала тиша. В кутку я побачив Люципера, що заснув над «Житіями святих». Кінець кінців я міг ворухнутись і обернутись. Навпроти мого дзеркала було ще друге, і я знову побачився при неясному світлі одної свічки. Мій жах дійшов до вершка, і з моїх уст вирвався оклик. Люципер пробудився.