– Ось, – сказав, показуючи на книгу, – цим хотять збудити в людях чесноту, а це таке нудне, що я заснув, я, що не сплю вже шість тисяч літ. А ти ще не готовий?

– Ні.

– Отже спішись. Зломи печатки, візьми свій одяг, головно золото. Завтра засудить справедливість якогось нещасника за зламання печаток і крадіж. Це буде моєю малою винагородою.

Я хутко одягався, час до часу доторкаючись до свого чола, що було весь час холодне. Коли я був уже готовий, спитав Люципера:

– Побачу її?

– За п’ять хвилин.

– А завтра?

– Завтра працюватимеш у своєму звичайному життю. Ходімо.

За хвилину ми вже були перед палатою і ввійшли туди. Я пізнав перон, вестибюль, передпокій.

Салони переповнені елегантним товариством, всюди квіти, сяйво світел і самоцвітів. Саме танцювали. Глянувши на цю веселість, повірив і я у своє воскресіння.

– Де вона? – питаюсь.

– У своєму будуарі.

Я перейшов через салони, не звертаючи більше уваги на Люципера. У дзеркалах відбивалося моє бліде обличчя, але тут я не був самітний; тут було товариство, тут не був цвинтар, але бал, тут не панувала смерть, але любов.

Забувши про все, я тужив тільки за нею.

Я ввійшов до дверей будуару і побачив її, кращу, ніж іншим разом, одягнену в білу туалету; рамена та руки мала вона запаморочні. Я зупинився, неначе в екстазі. Коли я появився, вона була окружена молодими мужчинами, яких не слухала: враз підняла недбало свої чудові очі і побачила мене. Хвилину здавалось, що вона здивована, але потім солодко усміхнулась і, залишивши всіх, вийшла мені назустріч.

– Бачите, яка я вже здорова, – сказала.

Музика почала знову грати.

– Щоб вам це доказати, хочу з вами затанцювати вальса, – і звісилась на моє рам’я.

Нагло побачив я Люципера біля себе. Я використав хвилину, коли вона сказала кілька слів до одної дами, і прошепотів до нього швидко:

– Ти додержав слова; дякую тобі, але хочу бути з нею ще цієї ночі.

– Гаразд, – відповів Люципер і зник.

Щоб пересвідчитись знову, що я живу, я стиснув рам’я тієї, задля якої вийшов з могили, і опісля повів її до зали.

Грали саме один з тих п’янких вальсів, при яких зникає все довкола, коли людина не знає вже одна за одну, коли руки складаються, і віддих згоджується з тактом. Я танцював, наче без змислів, маючи очі, вдивлені в її очі, що обіцяли мені любов. І вальс поривав нас у своєму бистрому, поривному темпі. Танцювали ми так довго, аж музика замовкла, навіть не помітивши, як ми залишилися самі.

Повів я її до будуару, де вона сіла у крісло, наче п’яна, і закрила очі. Я схилився над нею і зашептав:

– Коли б ви знали, як вас люблю.

– Знаю це, – відповіла, – і я люблю вас.

Я думав, що здурію з радости.

– Я дав би своє життя за годину вашої любови і свою душу за одну ніч.

– Слухай, – сказала вона нараз, отворяючи перед мною тапетові двері, – за хвилину будемо самі. Чекай на мене тут.

Я опинився в її спальні, що була освітлена алебастровою лампою, як і тоді. Сів я біля печі, бо знову почало мене морозити. Чув, як від’їжджають повози один за другим, уже від’їхав останній, згодом запанувала тиша. Знову почав огортати мене жах. Я не відважувався оглянутись поза себе і тремтів з холоду. Вложивши голову до рук, я почав згадувати свою нещасну мамусю, що оплакує свого сина, що був для неї всім, а в його думці тепер стояла вона аж на другому місці. Дні мого дитячого віку перелітали тут перед моїми очима, наче веселий сон. Я бачив мамусю, як стояла вона при мені завсігди, коли було найгірше, і старалася злагіднити кожний біль мойого життя.

Можливе, що в годині, коли чекає мене ніч любови, вона проводить цю ніч у сльозах і у споминах про мене, нещасна, залишена. Ця думка була для мене нестерпна, я відчув болісні докори сумління, і сльози появилися в моїх очах.

Я встав, але у дзеркалі побачив білу тінь. Це була моя гарна вибрана. Вона пригорнула мене до себе, і я миттю забув про все.

Була це ніч невисловлена, блаженність ніколи не зазнана. Ані в своїх найсміливіших снах я не бачив ніколи такої жінки: палкої, ніжної, в’юнкої, з поцілунками, що палили мої уста, зі словами, що палили моє серце.

– Мусиш відійти, – сказала вона мені, коли світало, – не можеш тут залишитись. Але, як тільки настане вечір, прийди знову.

Востаннє я почув її уста на своїх, вона пристрасно стиснула мені руку, і я відійшов.

Надворі панувала ще досі тиша. Настав день, сумний, понурий.

Я ходив, наче у сні, ледве віруючи у своє життя, і не відчував ані того, що мав би піти до своєї нещасної мамусі, або, принаймні, вернутись до своєї кімнати. Я блукав без цілі тихими, опустілими полями, очікуючи вечора. Смеркалося скоро, і я майже мчав до її дому.

Коли я входив до воріт, побачив блідого старця, як виходив з палати.

– Куди йдете, пане? – спитав мене портьє.

– До пані Т... – відповів я спокійно.

– Пані Т... вже два місяці мертва.

Я скрикнув і впав на землю.

– А опісля? – питали ми всі приятеля, що скінчив оповідати.

– Опісля? – відповів, урадуваний нашим зворушенням. – Опісля я пробудився, бо це був тільки сон!

____________________________________

© КАЛЄНДАР КАНАДІЙСЬКОГО ФАРМЕРА НА РІК ЗВИЧАЙНИЙ 1951. – Вінніпег, 1951. – 196 с.

© БЕРКУТ Ф., переклад з французької, 1951.