Був раз чоловік, що мав золотий мозок, так, зовсім золотий мозок. Коли він прийшов на світ, лікарі думали, що ся дитина не буде жити, бо її голова була дуже тяжка, а череп незвичайно великий. А тимчасом він ріс на сонці, як гарне оливне деревце; тільки його велика голова заважала йому все, і жаль було дивитись, як він ідучи товк нею по всім... Він часто падав. Раз він скотився з гори з ґанку і стукнув чолом до мармурового ступеня, а при тім його череп задзвонив, наче металевий. Усі думали, що він забився; але коли його піднесли, найшли тільки легку рану і дві або три золоті краплі, що застигли у його русявому волоссю. Ось так-то батьки довідались, що їх дитина має золотий мозок.

Сю справу держали в тайні; сам хлопчина однако ж не підозрівав нічого. Від часу до часу він запитував, чому його не пускають більше бігати за брамою з вуличними хлопцями.

– Аби тебе не вкрали, мій дорогий скарбе! – відповідала йому мати...

Отже малий зачав страшно боятись, щоби його не вкрали; він бавився сам-один, не говорячи нічого, і пересувався отяжіло з одної кімнати до другої...

Аж як йому минуло вісімнадцять літ, батьки відкрили йому, який то нечуваний дар він отримав від судьби; а що вони його виховали і годували аж досі, тож і зажадали від нього за те трохи золота. Хлопець послухав зараз, але як? яким способом? легенда не говорить, – він вирвав з-під черепа тяжкий і великий кавалок золота, як волоський горіх, і кинув його гордо на коліна матери... Потім, засліплений тим своїм багатством, що його носив у голові, своїми бажаннями, п’яний почуттям своєї сили, він покинув батьківський дім і пішов у світ, розсипаючи свій скарб.

Він почав вести життя по-королівськи, сипав золотом без ніякої рахуби, так що можна було думати, ніби його мозок був невичерпаний... Він тимчасом вичерпувався потрохи, і в міру того очі ставали темніші, щоки западалися. Аж раз над ранком після шаленої пиятики, серед останків пиру, при поблідлих світлах він перелякався тої великої щербини, яку зробив у своїй золотій груді; був час зупинитися.

Від тої хвилі зачалося для нього нове життя. Чоловік з золотим мозком зачав раптом жити з праці своїх рук, став підозрілий і боязкий, як скупар, утікаючи від покус, і стараючись забути про сі нещасні багатства, котрих він не хотів більше рухати... На нещастя, один приятель вислідив його на самоті, а сей приятель знав його тайну.

Одної ночи бідний чоловік раптом збудився через страшний біль голови, нечуваний біль; підноситься переляканий і видить при місячнім світлі, що його приятель утікає, ховаючи щось під плащем...

Ще трохи мозку забрали йому!..

Якийсь час після того чоловік з золотим мозком залюбився і зараз таки скінчив справу... Він любив найкращими силами своєї душі маленьку блондинку, що любила його також дуже, але ще більше любила прикраси, білі пера і гарні червоні кутасики, що висіли коло черевиків.

У руках того дрібного сотворіння, – наполовину пташки, наполовину ляльки, – золоті монетки танули так, що було приємно на се дивитись. Вона мала різні забаганки, а він не вмів би був ніколи сказати «ні»; навіть боячись робити їй прикрість, він таїв глибоко сумну тайну свойого багатства.

– Ми дуже багаті, правда? – говорила вона.

Бідний чоловік відповідав:

– О так... ми дуже багаті!

І він сміявся з любов’ю до тої блакитної пташки, що виїдала йому невпинно череп. Часами його збирав страх, і він хотів стати скупим; але якраз жінка приходила до нього підскакуючи, і говорила:

– Мій мужу, що єси такий багатий! Купи мені щось дуже дороге...

І він купував їй щось дуже дороге.

Так було два роки; аж раз ранком жінка вмерла, ніхто не знав чому, як пташина... Скарб уже доходив до кінця; за те, що ще лишилося, вдовець казав справити своїй дорогій небіжці гарний похорон. Дзвонили у всі дзвони, карети покриті чорним, коні в перах, срібні сльози на оксамиті, ніщо не видалось йому занадто гарним. Нащо йому тепер золота?... Він дав ще на церков, грабарам, тим, що продавали вінці; всюди давав не щадячи... І коли виходив з цвинтаря, не мав уже майже нічого, ледве трошки лишилось було ще на боках черепа.

Потім бачили його, як ходив по улицях з непритомним поглядом, розмахуючи руками, заточуючись як п’яний. Вечором, коли освітлюють склепи, він задержався перед одною виставою, де лежали звоями матерії і прикраси, що блищали при світлі, і дивився довго на пару блакитних атласових черевичків, обшитих лебединим пушком. «Я знаю когось, кому сі черевички зробили би велику приємність», – сказав він до себе усміхаючись; і забувши, що жінка вмерла, він увійшов до склепу, аби їх купити.

З глибини свойого магазину купчиха почула страшний крик; вона прибігла і подалась назад зі страху, побачивши перед собою чоловіка, що опершись на конторку дивився на неї з болем, тупим поглядом. В одній руці він держав блакитні черевички, обшиті лебединим пушком, а другою закривавленою рукою подавав їй золоті вишкребки, що лежали поза нігтями.

Така то легенда про чоловіка з золотим мозком.

Не вважаючи на те, що се оповідання має вигляд фантастичної казки, ся легенда правдива від початку до самого кінця... Є на світі бідні люди, що засуджені на те, аби жити зі своєї голови, платячи за всі й найменші дрібниці в житті чистим золотом, – своїм мозком, своїм єством. Се дає їм щоденні страждання; а коли вони вже знесилені тими стражданнями, тоді...