Дієві особи:

дон Перлімплін, Беліса, Маркольфа, мати Беліси, 1 Ґном, 2 Ґном.

Хата дона Перлімпліна. Зелені стіни. Меблі помальовані на чорно, В глибині кону балкон, крізь двері якого видно балкон Беліси. Соната. Перлімплін, у зеленім халаті та білій перуці з локонами. Маркольфа, наймичка, у класичній сукенці в смужки.

ПЕРЛІМПЛІН Так?

МАРКОЛЬФА Так.

П. Але чому так?

М. Тому, що так.

П. А коли я скажу, що ні?

М. (Сердито) Що ні?

П. Що ні!

М. А скажіть мені, паничу, чому ні?

П. А скажи мені ти, служнице твердолоба, чому так?

(Хвилина тиші).

М. Двадцять і двадцять – сорок.

П. (Слухає) Це правда.

М. І ще десять – п’ятдесят.

П. Авжеж.

М. П’ятдесят років це вже не дитинство.

П. Ясно, що ні.

М. А я можу померти кожної хвилини.

П. А я й забув!

М. (Плаче) А що ви почнете без мене?

П. Що я почну?

М. Тому й мусите женитися.

П. (Неуважно) Так?

М. (Енерґійно) Так!

П. (Благальним голосом) Але ж, Маркольфо. Чому? Коли я був малим, одна жінка задушила свого чоловіка. Шевця. Я цього не можу забути. Я ніколи не хотів женитися. Мені добре з моїми книжками. Навіщо мені жінка?

М. Подружжя має великі чари, паничу. Це не те, що здалека здається. В нім повно речей таємних, про які наймичці говорити не годиться... Ось бачите...

П. Що таке?

М. Я аж почервоніла.

(Мовчанка. Чути піаніно).

ГОЛОС (Співає за сценою)

Любов, любов!

Між моїми стиснутими стегнами

плаває риба сонця.

Тепла вода в очереті.

Любов!

Півню, тікає ніч!

Хай не відходить!

М. Пробачте, паничу, що моя правда.

П. (Чухає голову) Добре співає.

М. Оце жінка для вас, паничу, Беліса. А яке у неї тіло біле!

П. Беліса... Та чи не було б краще?

М. Ні... Ходіть, побачите. (Бере його за руку й веде до балкону) Кличте: «Белісо!»

П. Белісо...

М. Голосніше.

П. Белісо! (Двері балкону, що навпроти, відчиняються, і виходить Беліса. Вона майже гола і сяє красою)

БЕЛІСА Хто кликав?

(Маркольфа ховається за занавіскою балкону).

М. Відповідайте!

П. (Тремтячим голосом) Я.

Б. Ви?

II. Так.

Б. А чому так?

П. Тому, що так.

Б. А коли я скажу, що ні?

П. Мені буде прикро... тому, що... ми вирішили, що я повинен одружитися.

Б. (Сміється) З ким?

П. З вами.

Б. (Стає серйозно) Але ж... (Голосно) Мамо, мамо, матусю!

М. Справи йдуть хороше.

(Виходить мати у перуці з вісімнадцятого століття, повній птахів, стрічок і намиста)

Б. Дон Перлімплін хоче одружитися зо мною. Що йому сказати?

МАТИ. Добрий вечір вам, сусідоньку дорогенький. Я завжди кажу моїй дочці, що у вихованні та ввічливості ви достеміннісінько такий, як була ваша покійна матуся, з якою я не мала приємности бути знайомою.

П. Спасибі.

МАРКОЛЬФА (Сердито, з-за занавіси) Я вирішив, що я повинен...

П. Ми вирішили, що я повинен...

МАТИ Вступити в стан подружній, правда?

П. Так, оце й саме.

Б. Але ж, мамочко... А я?

МАТИ Ти, безперечно, годишся. Дон Перлімплін прекрасний муж.

П. Сподіваюся ним бути, ласкава пані.

МАРКОЛЬФА (До дона Перлімпліна) Ще трошки, і вже кінець.

П. Ти думаєш? (Говорять з собою).

МАТИ (До Беліси) У дона Парлімпліна багато землі. На ній багато гусей і овець. Овець гонять на ярмарок. На ярмарку дають за них гроші. Гроші приносять красу... А красу цінитимуть інші мужчини.

П. В такому разі...

МАТИ. З найбільшою приємністю... Белісо, йди-но всередину... Не личить, щоб дівчина чула певні розмови.

Б. До побачення. (Відходить).

МАТИ Я вам кажу, це лілея. Ви бачили обличчя? (Тихіше) А якби ви побачили ще більше!.. Як з цукру... Та, вибачте... Я не повинна аж так розхвалювати свою дочку такій модерній та компетентній особі, як ви...

П. Справді?

МАТИ Так... Я це кажу без іронії.

П. Не знаю, як висловити нашу вдячність.

МАТИ. О, нашу вдячність !.. Що за вихованість! Вдячність вашого серця і вас самих. Я це зрозуміла... Я це зрозуміла... Попри те, що вже двадцять років не маю справи з чоловіками.

МАРКОЛЬФА (Збоку) А весілля...

П. А весілля...

МАТИ Коли захочете... Хоча (Витягає платок і плаче) усі матері... До побачення... (Відходить).

МАРКОЛЬФА Нарешті.

П. Ой, Маркольфо, Маркольфо! Куди ти мене завела?

М. У подружжя.

П. Правду тобі сказавши, найшла на мене спрага... Принеси мені води. (Маркольфа підходить до нього і шепче йому щось у вухо) Та невже?

(Чути піаніно. Сцена стає напівтемною. Беліса розсуває занавіски свого балкону і, майже гола, співає лінивим голосом).

Б. Любов, любов!

Між моїми стиснутими стегнами

плаває риба сонця.

М. Красива дівчина.

П. Як з цукру... Вся біла. Ти думаєш, що вона могла б мене задушити?

М. Жінка полохлива, якщо її вчас налякати.

Б. Любов...

Півню, тікає ніч!

Хай не відходить!

П. Що це значить, Маркольфо? Що вона співає? (Маркольфа сміється). І що зі мною діється? Що зі мною діється?

(Далі грає піаніно. Над балконом пролітає зграя птахів з чорного паперу).

ЗАВІСА

Спальня дона Перлімпліна. Посередині велике ліжко з балдахином і китицями пер. Кімната має шість дверей. Перші праворуч служать для входу й виходу дона Перлімпліна. Пошлюбна ніч. Маркольфа з свічником у руці стоїть в перших дверях з лівого боку.

МАРКОЛЬФА Добраніч.

ГОЛОС БЕЛІСИ (За лаштунками) Добраніч, Маркольфо.

М. Доброї вам пошлюбної ночі, паничу.

ПЕРЛІМПЛІН Добраніч, Маркольфо. (Маркольфа відходить. Перлімплін іде навшпиньки до кімнати посередині і зазирає від дверей). Белісо, маєш стільки мережок, що виглядаєш, як хвиля... аж мене страх бере, як у дитинстві над морем. Відколи ми вернулися з церкви, хата повна таємних звуків, і вода сама нагрівається в кухлях. Ой, Перлімпліне! Де ти? (Відходить навшпиньки).

(Входить Беліса, одягнена у довгий спальний одяг, повний мережок. Довгий серпанок покриває її голову і спадає водоспадом бганок та складок до її ніг. Її волосся розпущене і рамена голі).