М. (Відходить, втираючи сльози) А що ж інше вдію? Що вдію?

П. Гаразд! Я цього й хочу!

(Чути солодкі звуки серенади. Дон Перлімплін ховається за кущами троянд).

ГОЛОСИ. На ріки берегах

мочить ніч свої стопи.

У грудях у Беліси

в’януть гілки від кохання.

П. В’януть гілки від кохання!

ГОЛОСИ. Співає ніч без одежі

на березневих мостах.

Беліса купа своє тіло

в солоній воді та єлею.

П. В’януть гілки від кохання!

ГОЛОСИ Ніч анісова і срібна

мерехтить над дахами.

Срібло струмків і дзеркал

і аніс твоїх білих стегон.

П. В’януть гілки від кохання!

(Виходить у сад Беліса, пишно одягнена. Місяць освічує сцену).

Б. Що це за голоси, що наповняють солодкими звуками тихе повітря ночі! Я чула на собі твоє тепло й тягар, красивий і дорогий юначе... Ой!.. Там хтось в кущах!

(Виходить чоловік, одягнений у червоний плащ і обережно переходить сад).

Б. Пст! Сюди, сюди! (Чоловік вказує рукою, що зараз вернеться) О, так, вернися, коханий! Ясмине, пливучий і без коріння, небо впаде на мої спітнілі плечі... Ноче! Ноче моя, м’яти й ляпіс лазурі...

(Виходить Перлімплін).

П. (Здивовано) Що ти тут робиш?

Б. Гуляю.

П. І більш нічого?

Б. Ніч така ясна.

П. (Енерґійно) Що ти тут робила?

Б. (Здивовано) А ти хіба не знав?

П. Я нічого не знаю.

Б. Ти подав мені вістку.

П. (Хтиво) Белісо... Ти його ще ждеш?

Б. Із більшою хіттю, ніж будь-коли!

П. (Голосно) Чому?

Б. Бо його кохаю.

П. Тоді він прийде.

Б. Запах його тіла просякає крізь його одяг. Кохаю його! Перлімпліне, його кохаю! Я вже інакша жінка.

П. Це мій тріумф.

Б. Який тріумф?

П. Тріумф моєї уяви.

Б. Ти справді допоміг мені його кохати?

П. Так, як тепер допоможу тобі його оплакувати.

Б. (Здивовано) Перлімпліне, що ти кажеш?

П. Прийшов час!

Б. Він ось-ось вернеться.

П. Він вже перескакує мур мого саду.

Б. Одягнений у свій червоний плащ.

П. (Витягає кинджал) Червоний, як його кров.

Б. (Змагається з ним) Що ти задумав?

П. (Обіймає її) Белісо, кохаєш його?

Б. (Впевнено) Так!

П. Тому що ти його так кохаєш, не хочу, щоб він тебе покинув. І, щоб він став твоїм дощенту, мені прийшло на думку, що найкраще було б встромити йому оцей кинджал у його серце коханця. Ти що на це?

Б. Перлімпліне, ради Бога!

П. Коли він буде мертвий, зможеш милувати скільки хочеш у твоїм ліжку – гарного такого і елегантного, і не муситимеш боятися, що тебе розлюбить. Він кохатиме тебе безконечним коханням мертвих, а я звільнюся від цього чорного кошмару твого божественного тіла... (Обнімає її) Твого тіла, яке я ніколи не міг розшифрувати! (Дивиться, у сад) Дивися, він іде... Пусти мене, Белісо, пусти! (Вибігає).

Б. (У розпуці) Маркольфо, принеси мені ту шпагу, що в їдальні, хай пронижу горло моєму чоловікові... (Голосно)

Дон Перлімплін,

буде тобі скін!

Як його вб’єш,

сам помреш!

(У кущах з’являється чоловік, одягнений у широкий, розкішний червоний плащ. Іде непевно, поранений).

Б. Коханий! Хто поранив тобі груди? (Чоловік закриває собі лице плащем, який повинен бути довжелезний г покривати його до самих стіп. Беліса обіймає його) Хто розкрив тобі жили, щоб ти наповнив мій сад кров’ю? Мій коханий! Відкрий своє обличчя хоч на хвилиночку! Боже мій, Боже! Хто вбив тебе, хто?

П. (Відкривається) Твій чоловік, оцим кинджалом в емеральдах. (Показує на кинджал, що стирчить йому з грудей).

Б. (Налякана) Перлімпліне!

П. Він побіг у поле, і вже його ніколи не побачиш. Він убив мене, бо знав, що я кохав тебе, як ніхто інший... Коли встромляв у мене цей ніж, крикнув: «Беліса вже має душу!» Ходи сюди (Лягає на лавку).

Б. Що з тобою? Ти справді зранений?

П. Перлімплін вбив мене... О, доне Перлімпліне, старче хтивий, паяце безсилий, ніколи не ласуватимеш тілом Беліси! Тіло Беліси – для молодих м’язів і для уст, гарячих, як жар... А я кохав лиш твоє тіло, більш нічого... Лиш твоє тіло! Та він убив мене... оцією горючою гілкою з самоцвітів.

Б. Що ти вчинив?

П. (Вмирає) Ти розумієш? Я – моя душа, а ти – твоє тіло... Ти кохала мене так... тоді дозволь мені... у цю останню мить... умерти у його обіймах. (Беліса підходить до нього, майже гола, і обіймає його).

Б. Добре... Але цей юнак?.. Чому ти одурив мене?

П. Юнак? (Заплющує очі).

(Сцену заливає магічне світло. Виходить Маркольфа).

М. Пані!

Б. (Плаче) Дон Перлімплін помер!

М. Я знала, що так станеться! Тепер повиємо його у цей червоний плащ, в якому він ходив під ваші балкони.

Б. (Плаче) Я ніколи не думала, що речі можуть бути такими складними!

М. Ви зрозуміли це запізно. Я зроблю йому корону з квітів, як сонце опівдні.

(Беліса, змінена, немов у іншому світі).

Б. Перлімпліне, що ти вчинив? Перлімпліне!

М. Белісо, від сьогодні ти інша жінка, одягнена в дорогоцінну кров мого пана.

Б. Та хто він був, цей чоловік? Скажи мені, хто?

М. Вродливий юнак, лице якого ти ніколи не побачиш.

Б. Так, так, Маркольфо, я його кохаю усім моїм тілом і всією душею. Та що сталося з тим юнаком у червоному плащі? Боже мій, де він дівся?

М. Спіть спокійно, доне Перлімпліне... Чуєте її? Доне Перлімпліне, чуєте?

(Б’ють дзвони).

ЗАВІСА

_____________________________________

«СУЧАСНІСТЬ» № 2, 1967. Мюнхен.

Переклад з еспанської Юрія Тарнавського

(За виданням Federico Garcia Lorca. Obras complйtas. Aguilar. Madrid, 1957, стор. 889-928. Назва оригіналу ”Amor de Don Perlimplin con Belisa en su jardin“).