П. Кохання, кохання,

зранене кохання.

Зранене коханням, що втекло.

Зранене,

убите коханням.

Скажіть усім, що це був

соловейко.

Битва з чотирма лезами,

перерізане горло і забуття.

Візьми мене за руку, кохана,

бо несу велику рану,

рану від кохання, що втекло!

Рану!

Смерть від кохання!

ЗАВІСА

Їдальня дона Перлімпліна. Перспективи представлені неправильно, але з великим хистом. Стіл з намальованим на нім накриттям, як у примітивній картині Святої Вечері.

ПЕРЛІМПЛІН Зробиш так, як я тобі кажу?

МАРКОЛЬФА (Плаче) Не журіться, паничу, зроблю.

П. Маркольфо, та чому ти плачеш?

М. Самі знаєте чому. В пошлюбну ніч п’ять чоловіків влізло крізь балкони. П’ять! Представники усіх п’ятьох рас світу: європеєць з бородою, індієць, негр, китаєць і американець. А ви навіть не знали.

П. Це не важливе.

М. А вчора я бачила її ще з одним.

П. (Зацікавлений) Справді?

М. І навіть не сховалася від мене.

П. Та я щасливий, Маркольфо.

М. Ви мене лякаєте, паничу.

П. Такий щасливий, що ти собі й не можеш уявити. Я навчився багатьох речей, а, більш усього, навчився їх уявляти...

М. Це ви вже кохаєте її забагато.

П. Не тільки, скільки вона варта.

М. А ось і вона.

П. Іди геть.

(Маркольфа відходить, а Перлімплін ховається в кутку. Входить Беліса).

Б. Навіть не побачила його. Аламедою всі йшли за мною, крім нього. Його шкіра напевно темна і поцілунки пахучі й пекучі, як шафран і гвоздика. Часами проходить під моїми балконами і злегка махає мені рукою, так, що аж дрижать мої перса.

П. Агм!

Б. (Обертається) Ой, як ти мене налякав!

П. (Підходить з любов’ю) Бачу, що ти розмовляєш... сама з собою.

Б. (Сердито) Перестань!

П. Хочеш пройтися?

Б. Ні.

П. Хочеш до цукерні?

Б. Кажу тобі, що ні!

П. Вибач.

(Камінь з листом, звиненим у трубку, влітає крізь двері балкону. Перлімплін його підносить).

Б. Дай мені!

П. Чому?

Б. Бо це для мене.

П. (Дражливо) А звідки ти це знаєш?

Б. Перлімпліне, не читай його!

П. (Вдає впертого) Чому ні?

Б. (Плаче) Дай мені цей лист!

П. (Підходить до неї) Бідна Белісо! Я даю тобі цей лист, що такий дорогий для тебе, бо розумію стан твоєї душі... (Беліса хапає лист і ховає у пазусі) Я бачу, що діється. І хоч мені боляче, я розумію, що ти переживаєш драму.

Б. (Ніжно) Перлімпліне!

П. І знаю, що ти вірна мені і що такою будеш довіку.

Б. (Кокетливо) Я не знала чоловіка, крім мого Перлімплінчика.

П. Тому я хочу допомогти тобі, як личить кожному доброму мужеві, якого жінка е взірцем чесноти... Слухай. (Закриває двері і говорить голосом, повним таємниці) Я все знаю! Я зрозумів це відразу. Ти молода, а я старий... Що вдієш... Та я це добре розумію. (Мовчанка. Продовжує тихим голосом) Він був тут сьогодні?

Б. Двічі.

П. І дав тобі знак?

Б. Так... Та досить неуважно... І це мене мучить!

П. Не бійся. П’ятнадцять днів тому я бачив уперше цього юнака. Мушу сказати тобі з щирого серця, що краса його засліпила мене. Ніколи я не бачив, щоб мужність і ніжність були поєднані так гармонійно. Не знаю чому, та я тоді подумав про тебе.

Б. Я не бачила його обличчя... та...

П. Не бійся сказати мені правду... Я знаю, що його кохаєш... Тепер я люблю тебе, як батько... Я вже далеко від тих дурощів... Повір мені...

Б. Він пише мені листи.

П. Я знаю.

Б. Та не відкриває свого обличчя.

П. Це дивно.

Б. І здається, що навіть ставиться до мене зневажливо.

П. Яка ти ще невинна!

Б. Одне, що певне, це те, що кохає мене так, як я хочу...

П. (Зацікавлено) Справді?

Б. Листи, які слали мені інші... і на які я не відповідала ніколи, бо я твоя жінка, говорили про заморські країни, про сни і зранені серця... Та його листи !..

П. Говори, не бійся!

Б. Він говорить у них про мене... про моє тіло...

П. (Гладить її волосся) Про твоє тіло!

Б. «Навіщо мені твоя душа? – каже він. – Душа є спадщиною кволих, спаралізованих героїв і людей слабого здоров’я. Красиві душі лежать на берегах смерти, простягнені на сивім волоссі і висохлих руках. Белісо! Я не бажаю твоєї душі, лиш твого білого, м’якого тіла простертого переді мною»!

П. Цікаво знати, хто цей юнак.

Б. Ніхто не знає.

П. (Зацікавлено) Ніхто?

Б. Я питала всіх подруг.

П. (Таємничо і впевнено) А якщо я його знаю?

Б. Ти справді?

П. Підожди. (Йде до балкону) Ось його маєш.

Б. (Біжить) Він тут?

П. Щойно сховався за рогом.

Б. (Задихана) Ай!

П. Тому, що я старий, я хочу посвятити себе тобі... Те, що я роблю, не робив ніхто ніколи. Та я вже поза цією дурною людською мораллю. Бувай!

Б. Ти куди?

П. (Велично, від дверей) Скоро тобі все стане ясне! Скоро!

ЗАВІСА

Сад кипарисів і помаранчевих дерев. Коли підноситься завіса, виходять дон Перлімплін і Маркольфа.

МАРКОЛЬФА. Тепер?

ПЕРЛІМПЛІН. Ні, ще час.

М. І що ви надумали паничу?

П. Те, що не надумав раніше.

М. (Плаче) Це все моя вина!

П. О, якби ти знала, який я тобі вдячний!

М. Раніше все було так гарно. Ранком я вам приносила каву з молоком і виноград...

П. Так... Каву з молоком і виноград! А я? Мені здається, що пройшло сто років. Раніше я не міг бачити речей незвичайних, що на цьому світі... Я не міг переступити цього порогу... А тепер... Дивись на мене!.. Кохання Беліси дало мені скарб, про який я і не снив раніше... Ти розумієш? Тепер я закрию очі і бачу те, що хочу... Наприклад, мою матір, коли її відвідували феї, що жили в сусідстві... О! Ти знаєш, як виглядають феї? Манюсінькі... чудові... можуть танцювати на кінчику мізинця!

М. Так, так, феї, феї. Але наша справа...

П. Наша справа? Ага! (Задоволено) Що ти сказала моїй жінці?

М. Хоч я для таких речей не годжуся, я сказала їй те, що ви мені наказали... Що цей юнак прийде цієї ночі, точно о десятій, у сад, одягнений, як завжди, у свій червоний плащ.

П. А вона?

М. Вона зацвіла, як геранія, приклала руки до серця і стала цілувати свої коси.

П. (Захоплено) То вона зацвіла, як геранія... І що сказала?

М. Тільки зідхнула, більше нічого. Але як!

П. Так, я знаю!.. Так, як ніяка жінка це не зробила б, правда?

М. Я думаю, що її кохання перевищує божевілля.

П. (Піднесено) Так! Я хочу, щоб вона кохала того юнака більше, ніж своє тіло. І немає сумніву, що вона його так кохає.

М. (Плаче) Мене аж страх бере це чути... І як ви можете це, доне Перлімпліне, як ви можете це чинити? – Вести свою власну дружину у найбільший гріх з усіх !..

П. Тому, що дон Перлімплін не має чести і хоче себе розважити. Дуже просто! Цієї ночі прийде новий і невідомий коханець доньї Беліси. Що мені більше почати, як співати?

(Співає).

Дон Перлімплін не має чести!

Не має чести!

М. Знайте, що з цієї хвилини я вже не у вас на службі. Наймички теж мають свою честь.

П. О, бідна Маркольфо! Завтра ти будеш вільна, як пташка... Зачекай до завтра... Тепер іди й чини своє діло... Зробиш те, що я тобі сказав?