Двері вагона, як завжди, не піддавалися. З другого кінця потяга начальник у форменому кашкеті щосили натискав червону кнопку, і стиснене повітря струмувало в труби. Помічник силкувався розсунути стулки дверей. Йому дошкуляли спекота й задуха. По обличчю, наче мухи, кривулясто збігали сірі краплини поту. Видно було засмальцьований, аж зашкарублий комір зефірової сорочки.

Потяг ось-ось мав рушати, отож начальник відпустив кнопку. Повітря весело загуготіло під потягом, двері несподівано розчинились, і помічник мало не впав. Спотикаючись, він вийшов з вагона, але оступився й порвав торбину, зачепившись нею за замковий пристрій.

Потяг рушив, і повітряною хвилею помічника відкинуло до просмерділих станційних убиралень, де два араби на ножах з’ясовували політичні непорозуміння.

Він обтрусився і розкошлав чуба, що прилип до зіпрілого черепа. З-під його розстебнутої сорочки стриміли гострі ключиці, нижче випиналися незугарно посаджені ребра, а сама сорочка так змокріла від поту, що аж парувала. Помічник важко поплентав пероном, мощеним червоними й зеленими шестикутниками в довгастих чорних патьоках: пополудні йшов гадючий дощ, проте службовці замість мити перони, як то належало за генеральним статусом, нишком промишляли всілякими ганебними оборудками.

Помічник покопирсався в кишенях і намацав шматок грубого гофрованого картону, який мав показати на виході. У нього нили коліна й хрускотіли кепсько припасовані, вимоклі за цілий день роботи в ставках суглоби.

Зате, треба сказати, у своїй торбині він ніс більш ніж знамениту здобич.

Помічник простяг квитка миршавому чоловікові, що стояв за ґратками. Той узяв, подивився й хижо ошкірився.

– Іншого немає?

– Ні.

– Цей підроблений...

– Його мені дав хазяїн, – ніяково усміхнувшись і ледь розвівши руками, чемно відповів помічник.

– Тоді не дивно, що він підроблений. Вранці ваш хазяїн купив у нас десяток таких, – гигикнув залізничник.

– Десяток чого? – не збагнув помічник.

– Підроблених квитків.

– Навіщо? – здивувався той. Усмішка його згасла і сповзла ліворуч.

– Аби дати їх вам. Аби вас спочатку вибатькували, що я й роблю, – це по-перше, а по-друге, аби злупити з вас штраф.

– За що? – не вкладалося помічникові у голові. – У мене й так мало грошей!

– Бо то паскудство – їздити з фальшивим квитком, – відповів контролер.

– Та ви ж самі їх підробляєте!..

– Мусимо. Бо ще не перевелися негідники, які їздять із підробленими квитками. Гадаєте, дуже велика втіха – цілий день підробляти квитки?

– Ви краще б перони мили.

– Не розпатякуйте. Платіть штраф! З вас тридцять франків.

– Такого не може бути, – ще опирався помічник. – Коли немає квитка, беруть дванадцять франків.

– Їздити з фальшивим квитком – куди більше порушення. Платіть, бо гукну собаку.

– Він не прибіжить, – сказав помічник.

– Атож, – погодився залізничник. – Зате як крикну, то вам і вуха позакладає.

Помічник глипнув на його похмуре виснажене обличчя, і той відповів йому ядучим поглядом.

– У мене зовсім мало грошей, – пробелькотів помічник.

– І в мене мало, – відповів службовець. – Платіть!

– Він дає мені тільки п’ятдесят франків денно, – поскаржився помічник. – Я й поїсти не маю за що...

Залізничник насунув на очі дашок кашкета і ніби синьою шторкою прикрив ним свій сірий вид.

«Платіть!» – зажадав жестом, пошурхавши пальцем об палець.

Помічник дістав засмальцьованого латаного гаманця. Видобув звідти дві вкриті шрамами десятифранкові банкноти і одну п’ятифранкову, яка ще спливала кров’ю.

– А може, двадцять п’ять, – нерішуче промовив він.

«Тридцять!..» – вимагали три випростані пальці службовця.

Помічник зітхнув, а з-поміж носаків його черевиків визирнула парсуна хазяїна. Помічник плюнув і вцілив йому просто в око. Серце в помічникових грудях аж зайшлося. Парсуна потемніла й розпливлася. Помічник поклав гроші в простягнену руку залізничника і вийшов. Клацнув, повертаючись на звичне місце, дашок форменого кашкета.

Помічник насилу волік ноги крутою стежкою до узлісся. Його торба терлася об худі стегна, а бамбукове держално сачка, розхитуючись у такт кроків, било по тонких безформних литках.

Помічник штовхнув залізну хвіртку, і та, жахливо завищавши, відчинилася. Вище, на терасі, засвітилася велика червона лампа, а в передпокої приглушено задзеленчав дзвінок. Помічник прожогом вскочив у хвіртку й швидко зачинив її, та все ж його вдарило струмом, – електросторожа знову було переставлено зі звичного місця.

Помічник пішов далі доріжкою, що вела до будинку. На півдорозі він зачепився черевиком за щось тверде, і з землі вдарив струмінь крижаної води, вціливши йому між холошею та голою литкою і замочивши ногу до коліна.

Помічник кинувся бігти. Як і щовечора, на нього накочувалися розпач і лють. Стиснувши кулаки і перестрибуючи через три сходинки, він вискочив на терасу. Вже на рівному він перечепився через сачок, махнув руками, аби не впасти, і вдруге розірвав торбину об цвях, який хтозна-де й узявся. Всередині в нього щось надломилося, йому перехопило дух, і він тільки безгучно хапав ротом повітря. Та за хвилю вгамувався, і його підборіддя знову безсило впало на груди. Помічник відчув огидний холод мокрої холоші, ухопився за круглу ручку дверей і враз відсмикнув руку. Засмерділо смаленим м’ясом; клапоть шкіри, що одірвавсь йому від долоні й прикипів до розпеченої порцелянової ручки, скручувався й чорнів. Двері прочинилися. Помічник зайшов до будинку.

Худі ноги не тримали його, і він важко опустився в кутку вітальні на холодні кахлі, які тхнули лепрою. Між ребрами хрюкало серце, і від його нерівних лунких ударів аж здригалося тіло.

– Не рясно, – скривився хазяїн, перевіряючи вміст торбини.

Помічник чекав, стоячи біля столу.

– Ви їх попсували, – додав хазяїн. – Зубчики ось цієї геть понівечені.

– Надто старий сачок, – відповів помічник. – Якщо Хочете, щоб я ловив молодих і гарних марок, дайте грошей, щоб купити справного сачка.

– А хто його порвав, того сачка? Ви чи я? – гримнув хазяїн.

Помічник змовчав. Обпечена рука діймала нестерпним болем.

– Відповідайте! – не вгавав хазяїн. – Ви чи я?

– Я... для вас, – відказав помічник.

– Я вас не приневолюю, – гнув своєї хазяїн. – Якщо ви хочете мати п’ятдесят франків денно, їх треба все ж таки заробити.

– Відкиньте тридцять франків за квиток, – відважився зауважити помічник.

– Який квиток? Я вам сплачую за дорогу в обидва кінці.

– Атож, підробленими квитками.

– То не ловіть гав.

– А звідки я маю знати, що він підроблений?

– Це не штука, – відповів хазяїн. – Якщо квиток з гофрованого картону, він явно підроблений. Справжні квитки тільки дерев’яні.

– Хай так, – примирливо мовив помічник. – Але тридцять франків – верніть.

– А дзуськи! Всі ці марки ні на що не годящі.

– Неправда, – не погодився помічник. – Я витратив на їх ловлю цілі дві години. Довбав ополонки, ловив дуже обережно, і з шістдесяти марок пошкоджено не більш як дві.

– Та навіщо вони мені? Я хочу мати двоцентову Гвіану тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Нащо мені занзибарські марки, коли ви їх наловили й учора?