– Ловлю, що ловиться. Та ще з таким сачком... До того ж на Гвіану тепер не сезон. А Занзибар можна поміняти...

– Цього року Занзибар є в кожного, хто хоче й не хоче, – сердився хазяїн. – Він уже нічого не вартий.

– А струмінь води з-під ніг? А струм, підведений до хвіртки? А розпечена ручка дверей чогось варті? – несподівано вибухнув помічник. Його жовте худе обличчя зморщилось, і він, здавалося, ось-ось заплаче.

– Це вас загартовує, – відповів хазяїн. – А що ви хочете? Я тут нуджуся...

– То йдіть самі половіть марок, – кинув помічник. Зціпивши зуби, він таки стримав сльози.

– Я вам плачу! – крикнув хазяїн. – Ви злодій! Ви не заробляєте – ви обкрадаєте мене!

Помічник стомлено втер лоба обшарпаним рукавом. В голові йому гуло, мов у дзвоні. Він хотів на щось спертись, але стіл від нього тихо відсунувся, камін також ухилився, і він упав навзнаки.

– Вставайте! – звелів хазяїн. – Не валяйтесь на килимі!..

– Мені б попоїсти... – пробелькотів помічник.

– Попоїсте, коли прийдете раніше. Вставайте! Нема чого валятися на моєму килимі. Та вставайте ж, хай вам чорт! – репетував хазяїн. Його голос тремтів з люті, а вузлуваті пальці тарабанили по столі.

Неймовірним зусиллям волі помічник звівся-таки на коліна. Йому різало в животі, з долоні текла сукровиця й кров. Він сяк-так обгорнув руку брудним носовиком.

Хазяїн швидко відібрав три марки й жбурнув їх помічникові в обличчя. Ті, цмокнувши, як медичні банки, присмоктались бідоласі до щоки.

– Однесете їх туди, де взяли! – кинув хазяїн.

Він карбував кожну приголосну, і вони вилітали з його рота гострими голками.

Помічник заплакав. Мокрий чуб звис йому на лоба, на лівій щоці тьмяно лисніли вгодовані марки. Помічник важко підвівся.

– Останній раз кажу, – просичав хазяїн, – мені не треба попсутих марок! І я й чути не хочу про якісь там сачки!

– Гаразд, пане, – схлипнув помічник.

– Ось вам ваші п’ятдесят франків.

Хазяїн витяг з кишені банкноту, плюнув на неї, до половини надірвав і недбало кинув на підлогу.

Помічник важко нахилився. Його коліна озвалися короткими хрусткими тріолями.

– У вас брудна сорочка! – гримнув хазяїн. – Спатимете сьогодні надворі.

Помічник підняв гроші й поплентав з кімнати. Свистів холодний вітер, шарпаючи хвилясте скло перед кованою ґраткою на дверях передпокою. Зачиняючи за собою двері кабінету, помічник оглянувся. Хазяїн, схилившись над альбомом занзибарських марок і озброївшись великою жовтавою лупою, починав складати ціну здобичі.

Загортаючись у довгу, аж позеленілу куртку, яка надто часто й довго мокла в ставках, де водились марки, помічник спустився сходами тераси. Вітер проривався в дірки у тканині й надимав куртку так, що її власник скидався на горбаня. То було дуже зле для його хребта – помічник слабував на внутрішню мімікрію і мусив щодня дбати, аби його вражені органи не втрачали звичайних функцій і форми.

Уже зовсім споночіло, земля випромінювала блякле дешеве світло. Помічник повернув праворуч і поплентав попід стіною дому. Він тримався чорної звивистої лінії – то був шланг, яким хазяїн послуговувався, щоб топити пацюків у підвалі. Помічник дістався трухлявої собачої буди, де спав і попередньої ночі. Солома всередині була вогка й смерділа прусаками. Клапоть старої ковдри прикривав округлий отвір. Помічник підняв ту шматину, щоб навпомацки пробратися в буду, і тут щось сліпуче спалахнуло й вибухнуло. То вистрілила велика петарда, виповнивши буду задушливим духом пороху.

Помічник здригнувся, його серце перелякано закалатало. Він хотів угамувати серцебиття й затамував дух, та за хвилю йому замерехтіло в очах, і він судомно ковтнув повітря. Дух пороху дійшов йому до легень і трохи його заспокоїв.

Пильно дослухаючись, він зачекав, доки все навколо стихне, і ледь чутно посвистів. Потім не обертаючись, проліз у буду і скарлючився на смердючій підстилці. Він посвистів ще раз і знову прислухався. Почулось щораз ближче дріботіння лапок, і в невиразному світлі, яке йшло від землі, помічник побачив волохате лагідне звірятко, яке він, приручивши, сяк-так підгодовував дохлою рибою. Воно заповзло в буду й лягло, притулившись до нього. Тут помічник раптом похопивсь і торкнувся рукою щоки. Всі три марки починали смоктати з нього кров. Він став щосили, ледве стримуючись, щоб не закричати, віддирати їх від шкіри, й викидати геть із буди. На вогкій землі вони напевне доживуть до завтра. Звірятко почало лизати йому щоку, і він, щоб заспокоїтись,тихо заговорив до свого друга. Говорив пошепки, бо хазяїн скрізь наставив слухавок, щоб підслуховувати все, що він говорить, коли буває наодинці сам із собою.

– Як він мені остогид!.. – шепотів він.

Звірятко стиха загарчало й лизнуло його ще лагідніше.

– Гадаю, я повинен щось вчинити. Не можна дозволяти йому так збиткуватися наді мною. Я, попри всі його трикляті заборони, буду надягати чисті сорочки, вимагати фальшивих квитків з дерева. До того ж треба полагодити сачка і не дозволяти йому й далі робити в ньому дірки. Певне, я повинен відмовитися спати в буді; вимагати, щоб він дав мені кімнату й надбавку до платні, – як я можу жити за п’ятдесят франків денно? А ще я мав би погладшати й зробитися дужим та вродливим, а потім несподівано для нього повстати й пожбурити йому цеглиною в пику. Мабуть, так я і зроблю.

Помічник повернувся на другий бік і думав так напружено, що повітря поштовхами вихлюпувалося з буди в округлий отвір, і зрештою там стало нічим дихати. Щоправда, трохи повітря просочувалося з-під соломи, але тепер у буді ще дужче тхнуло прусаками та слимаками, в яких була тічка.

– Мені гидка оця буда. Тут холодно. Добре, що ти зі мною. У підвалі чути плюскіт – то в щурячі нори біжить вода. Як тут заснеш, коли щоночі, ледь згасне Божий день, у вухах – писк і лемент щурів? Чому він будь-що хоче подушити їх, та ще й у воді? Щурів топлять у крові.

Звірятко вже не лизало помічника. На світло-сірому тлі землі виднілися його вузький писок, гострі вуха й жовтаві очі з холодними вогниками. Звірятко крутилося, вмощуючись зручніше, і нарешті вгамувалося, уткнувши ніс у його стегно.

– Мені холодно, – прошепотів помічник.

Він безгучно заридав. Його сльози скрапували на солому, з якої здіймалася легка пара, розмиваючи обриси всіх предметів.

– Розбуди мене завтра рано, – попрохав помічник. – Треба віднести йому ті три марки. Хоча б він не дав мені знову підробленого квитка на потяг.

Тут почувся далекий гамір, потім – пронизливий писк і дрібне тупотіння лапок.

– О-о-о!.. – простогнав помічник. – Почалося! Знову він за щурів узявся! Як я хотів би, щоб він сам став щуром. Я власними руками тримав би шланга. Сподіваюся, завтра ввечері він сплатить мені п’ятдесят франків. Як хочеться їсти!.. Оце з’їв би навіть живого щура...

Тримаючись за живіт, помічник усе плакав і плакав... Та згодом його схлипування порідшали, як у вимкнутого двигуна, скарлючене тіло трохи розпросталося. Він заснув, вистромивши ноги з буди й поклавши голову на смердючу підстилку. В його порожньому животі бурчало так, наче там перекочувалася рінь.

Плазуючи по кімнаті, хазяїн почув знайомі співучі заклики продавщиці перцю, яка йшла дорогою. Він підвівся, допевнився, що може й ходити, кинувся до передпокою і зумисне брутально розчахнув двері. Ставши на терасі, він задивився на молоду дівчину, яка підходила все ближче. На ній була звичайна форма: коротенька плісирована спідничка, що ледь прикривала стегна, шкарпетки в червону й синю смужку та кофтинка болеро з глибоким викотом. Була на ній і бавовняна шапочка в червону й білу смужку, – така форма усталилася з легкої руки торговок перцем з острова Святого Маврикія.