Шифрувальні книги були безцінним здобутком, але тільки за їхньою допомогою не можна було розшифрувати зміст повідомлення. Німецькі автори використовували книги для того, щоб приховати вихідний простий текст повідомлень, але потім вони ще закодовували їх. Тільки ті, у кого був «ключ» до коду, могли дізнатися про зміст повідомлення. І все ж, маючи шифрувальні книги, розшифровувати текст було значно простіше.

Адміралтейство прийняло рішення заснувати Кімнату 40 для того, щоб ефективно використовувати знайдений скарб. У рукописній директиві Черчилля зазначається головна місія відділу — «проникнути в розум німців» або, як казав один із головних офіцерів групи, «вичавити сік». Від самого початку Черчилль та Фішер вирішили зберігати цю структуру в таємниці — про її існування знали тільки вони та ще декілька офіцерів Адміралтейства.

Не менша таємниця — хоча і не навмисне — оточувала керівника цієї групи. Згідно з документами, головою був адмірал Генрі Френсіс Олівер, начальник штабу Адміралтейства. Він був настільки мовчазною та потайною людиною, що здавався зовсім німим, тому схильність британців на флоті давати всім прізвиська подарувала йому друге ім’я — Німий (англ. Dummy) Олівер.

У самій групі Кімнати 40 щоденною роботою завідував, хоч і неофіційно, командир Герберт Хоуп. Він був прийнятий службу в 1914-му — його знання морської справи могли стати в нагоді під час розшифровування повідомлень. Фактично такі знання були вкрай необхідні, адже більшість групи складали не морські офіцери, а цивільні люди з хорошими знаннями математики, німецької мови або будь-якими іншими знаннями, які вони використовували в процесі розгадування шифрів та кодів. У реєстрі навіть опинилися піаніст, знавець меблів, пастор із північної Ірландії, багатий лондонський фінансист, колишній гравець шотландської олімпійської хокейної команди та франтуватий детектив на ім’я Л. Сомерс Кокс (він, згідно з думкою одного з перших членів групи Вільяма Ф. Кларка, «особливо відзначився своїми короткими гамашами»)[193]. Жінки у відділі — «прекрасні дами за сорок» — виконували канцелярську роботу. Серед них була леді Гамбро, дружина видатного фінансиста, — вона, як згадує Кларк, вражала решту членів групи на щорічних загальних вечерях своєю звичкою палити величезну сигару. Кларк розповідав: «Це була найкраща робота, і в ті часи ми були найщасливішою командою з найкращим із можливих керівників — Хоупом»[194]. Хоуп був стриманий і схильний до усамітнення, та керівником він був дуже вправним, за спогадами Кларка, «усі ми дуже до нього прив’язалися».

Авторитет Хоупа поширювався й за межі Кімнати 40, що викликало щире невдоволення Німого Олівера. Останній маніякально контролював те, хто бачить розшифровки та що роблять з отриманою інформацією[195]. Коли Перший Морський Лорд Фішер уперше завітав у Кімнату 40, щоб перевірити роботу групи, він наказав Хоупу особисто двічі на день приносити йому розшифровки.

Хоуп також надавав перехоплені повідомлення іншому посадовцю, який з усіх, хто мав доступ до Таємниці, мабуть, найкраще міг оцінити важливість цієї інформації, — капітанові Вільяму Реджинальду Холлу, голові морської розвідки. Саме Холл порекомендував кандидатуру командира Хоупа, який тоді ще був членом його підрозділу в розвідці, на переведення в Кімнату 40. Незважаючи на те що капітан Холл був начальником морської розвідки, він не контролював роботу Кімнати 40, бо на початку 1915-го його підрозділ розвідки та Кімната 40 були окремими структурами. Проте саме його ім’я пов’язують із досягненнями Кімнати 40 — частіше, ніж будь-яке інше.

Холл, сорока чотирьох років, був колишнім капітаном військового корабля. Керівником морської розвідки він став у листопаді 1914-го — колись цю посаду обіймав і його батько. Чоловіком він був невисоким, жвавим, з безліччю прикметних рис та кутів на обличчі. Особливо визначним був його гострий ніс, який робив його схожим на дятла в капітанському картузі. Це враження тільки посилювалось через нервовий тик, який постійно змушував його швидко блимати, — так він отримав своє морське прізвисько Блінкер[196]. Одним із його найбільш пристрасних прихильників був американський посол Пейдж, який у листі до президента Вільсона, наче закоханий, розсипав вихваляння: «Я ще ніколи не зустрічав такої люди, як він, — писав Пейдж. — Від нього можна чекати чого завгодно. Говорячи з людиною, Холл може дивитися прямо крізь неї та бачити всі найменші порухи душі. Які в нього очі! Господи!»[197]

Холл отримував насолоду від мистецтва грати у війну. Про нього казали, що він абсолютно безжальний, хоч і в деякому позитивному сенсі. Його секретарка, Рут Скрін — після заміжжя вона взяла прізвище чоловіка й стала місіс Хотблек, — згадувала, як один знайомий схарактеризував Холла як наполовину Макіавеллі, наполовину школяра. Макіавеллі в ньому «міг бути жорстоким», але «хлопчак завжди був поруч, і його любов до небезпечної гри, у яку він — та й усі ми — грав, виривалась назовні, і веселощі та ризик сповнювали його заразливим захватом»[198]. Він «надзвичайно швидко складав своє враження про людину», згадувала вона. Обмірковуючи якусь нову ризиковану справу, Холл тер руки одна об одну, «посміхаючись, як маленький підступний французький абат».

Гра була надзвичайно важлива, і в цій грі Кімната 40 надавала Британії безцінну військову перевагу, адже війна була ще далека від завершення, навіть навпаки, через Німеччину ширилась на весь світ. Бої спалахували в Росії, Австрії, Сербії, Туреччині та Азії. У Південнокитайському морі німецька торпеда потопила японський крейсер, забравши життя 271 людини. У Тихому океані, поблизу узбережжя Чилі, німецькі військові кораблі потопили два британські крейсери — загинуло 1600 осіб. Це завдало серйозного удару британській гордості та піднесеному настрою, адже то була перша поразка Британії на морі з 1812 року — тоді британські військово-морські сили програли «зеленим» військово-морським силам США на озері Ері[199]. На Новий, 1915 рік німецька субмарина потопила британський лінійний корабель «Formidable», з яким загинуло 547 осіб. Британським військовим кораблям, які були поряд, заборонили рятувати вцілілих згідно з правилами, прийнятим після катастрофи «Aboukir»[200].

Війна ставала дедалі похмурішою та породжувала нові тактики вбивства. Німецькі військові кораблі обстріляли англійські прибережні міста — Скарборо, Вітбі та Гартпул. Під снарядами постраждало більш ніж п’ять сотень людей, близько сотні загинуло. Майже всі з них були мирними громадянами. Серед загиблих у Скарборо були два 9-річні хлопчики та 14-місячна дитина.

Дев’ятнадцятого січня 1915 року Німеччина здійснила перший у світі авіаналіт проти Британії двома величезними цепелінами, творіннями Фердинанда фон Цеппеліна, які перелетіли через Ла-Манш, — або «цепами», як їх швидко прозвали люди. Наліт не завдав значних руйнувань, але вбив чотирьох цивільних. За першим був наступний — 31 січня: дев’ять повітряних кораблів дійшли аж до Ліверпуля, кидаючи страшні тіні на ландшафти, описані в романі Джейн Остін «Гордість і упередження».

А потім настало 22 квітня 1915 року[201]. На землі під Іпром наближався вечір, але сонце ще яскраво світило. З заходу дув легенький бриз. Траншеї Союзників у цьому секторі, або «виступі», займали канадські та французькі війська, серед яких була й алжирська дивізія. Розташовані навпроти німецькі війська почали наступ, котрому, як завжди, передував артилерійський обстріл. Уже сам обстріл був достатньо страшним, та французи й канадці вже знали, що він слугував лише вступом до прямої атаки піхоти через нейтральну зону. Але о п’ятій годині вечора поле битви раптово змінилося: з боку німецьких траншей піднялася сіро-зелена хмара та попливла через понівечену землю полів. Це німецькі солдати вздовж чотиримильного відрізка фронту відкрили клапани шести тисяч резервуарів, у яких зберігалося 160 тонн хлору. Це було перше в історії застосування смертоносного газу на полі бою. Коли хмара досягла траншей Союзників, страшенна дія газу проявилася негайно. Сотні солдатів померли на місці, тисячі тікали з траншей, охоплені панікою, — більшість із них отруйний вплив газу вбив пізніше. Втеча солдатів утворила семикілометрову діру в лінії фронту Союзників, але вплив газу був настільки масштабним, що здивував навіть творців цього плану. Німецькі солдати в протигазах ішли за хмарою, але, замість того щоб прорватися крізь утворену діру та здобути остаточну перемогу, вони викопали нові окопи й закріпилися. Німецькі командири мали намір лише провести пробну атаку з газом, і в них не було достатньо підкріплення, щоб скористатися дірою в лінії фронту супротивника. Дві тисячі канадських солдатів задихнулися від рідини, яка наповнила легені. Один генерал писав: «Я бачив декілька сотень нещасних хлопців, які лежали під відкритим небом на подвір’ї церкви — їх поклали там, щоб вони могли надихатися. Вони повільно потопали в рідині, яка сповнювала їхні легені. Найстрашніше видовище. А лікарі були зовсім безпорадні»[202].