Усі ці катаклізми розгорталися на суходолі, а Кімната 40 була, вочевидь, найбільш корисною Британії в битві за контроль над морями. Тут зазнала змін стратегія Британії: головна її частина й надалі зосереджувалася на знищенні німецького флоту в битві, але тепер Адміралтейство надавало особливого значення припиненню постачання військового спорядження Німеччині та боротьбі з дедалі більшою загрозою британському комерційному флоту у вигляді субмарин. Адміралтейство також не полишав страх того, що Німеччина може розпочати повномасштабне вторгнення в Британію[203]. За таких обставин очевидно, що будь-яке попередження про дії німців на морі вкрай важливе.

І Кімната 40 майже відразу почала постачати потрібні розвіддані. З листопада 1914-го і до самого кінця війни «жодне важливе пересування німецького флоту не проходило без завчасного попередження Адміралтейства», за словами Вільяма Кларка[204]. Отримана інформація завжди була детальною — аж до подробиць пересування окремих кораблів та субмарин. Але знання таких подробиць, у свою чергу, викликало нові вагання: якщо британський флот протидіятиме кожному такому пересуванню німців, то вони можуть здогадатися, що їхні коди розгадано. У таємному внутрішньому меморандумі адмірал Олівер зазначив, що «ризик поставити під загрозу наявні коди буде виправданий, тільки якщо результат буде того вартий»[205].

Але що означає це «вартий»? Деякі з робітників Кімнати 40 стверджували, що більшість корисної інформації так і залишалася невикористаною через те, що в Адміралтействі — а мається на увазі Німий Олівер — панував нав’язливий страх викрити Таємницю. Протягом перших двох років війни навіть командир Британського флоту сер Джон Джелліко не мав безпосереднього доступу до розшифрованих повідомлень Кімнати 40, хоч і був начебто єдиним офіцером на флоті, хто міг би реально скористатися отриманими даними. Насправді Джелліко офіційно не ознайомили з таємницею Кімнати 40, хоч і регулярно надавали деякі з отриманих даних. Так було аж до листопада 1916-го, поки Адміралтейство не вирішило надати йому щоденний звіт, щоб не уразити його почуття. Усі надані папери він мав спалювати після прочитання.

Суворий контроль над перехопленнями вів начальник штабу Олівер, що дратувало командира Кімнати 40 Хоупа.

«Якби ми отримали наказ від штабу[206], — писав Хоуп, — ми могли б надати цінну інформацію про пересування субмарин, про мінні поля, тралення мін і таке інше. Але штаб просто схибився на секретності. Вони розуміли, що в них на руках козир, і докладали всіх можливих зусиль, щоб отримана інформація залишалась у таємниці, а козир — у рукаві, аж поки не буде дійсно важливої нагоди. Наприклад, поки німецький флот у повному складі не вийде на бій. Тобто штаб був переконаний, що інформацію слід використовувати для захисту, а не атаки», — командир Хоуп підкреслив це.

Робота була виснажливою. Щодня до підвалу будівлі надходили сотні перехоплених повідомлень, де їх складали в гантелеподібні банки. Звідти ті банки по вакуумних трубках із приємним звуком засмоктування летіли нагору. Досягаючи Кімнати 40, вони падали на металеву тацю з гуркотом, який «лякав необізнаних відвідувачів»[207], як казав один із дешифрувальників. Особливо неприємним звук вхідних повідомлень був для тих, хто ніс нічну варту, — вони спали почергово в спальні, відділеній стіною від двох великих кабінетів. Вартових турбували ще й миші: гризуни кишма кишіли в спальні та вночі просто-таки розгулювали по обличчях.

«Трубарі» виймали повідомлення з банок та передавали їх дешифрувальникам. Трубарями працювали офіцери, які отримали занадто важкі поранення, щоб воювати. Серед них були одноногий чоловік на прізвище Хаґґард та одноокий британський офіцер Едвард Моліно, який пізніше став відомим паризьким дизайнером одягу.

Найважчою частиною роботи було записати повний текст повідомлення в щоденний журнал. Черчилль наполягав, щоб кожне перехоплене повідомлення було записане — незалежно від того, наскільки рутинним був його зміст. Повідомлень ставало дедалі більше, і це завдання просто «виїдало душу», як казав один із членів команди. Журнал став «об’єктом загальної ненависті»[208]. Але Черчилль читав його уважно. Наприклад, у березні 1915-го він поруч із однією розшифровкою Хоупа наспіх написав: «Уважно стежте за цим»[209].

З часом члени групи зрозуміли, що навіть найменша зміна в характері рутинних повідомлень може свідчити про важливі дії німецького флоту. Командир Хоуп писав: «Будь-які повідомлення, які відрізнялися від повсякденних, треба було уважно розглянути. Таким чином ми створювали систему прикмет та знаків»[210]. Британські оператори бездротового зв’язку, які прослуховували німецькі повідомлення, навчилися тільки за одним звуком передач визначати, чи надходять вони з субмарини. Операторам зв’язку на підводних човнах треба було декілька секунд, щоб налаштувати систему, тому кожна передача починалася з такого собі електричного «покашлювання», п’яти сигналів Морзе: тире — тире — крапка — тире — тире. «Остання нота була високою, — писав командир Хоуп, — і надходила з деяким виттям чи скигленням»[211].

Завдяки здобутим картам у Кімнаті 40 також знали, що німці поділили моря навколо Англії на сітку, щоб краще скеровувати кораблі та субмарини. Північне море розбили на шестимильні пронумеровані квадрати. «Будь-яке німецьке судно, перебуваючи в морі, постійно передавало свою позицію, повідомляючи номер квадрата»[212]. Ці дані в Кімнаті 40 записували в таблицю, як розповідав Хоуп, і за її допомогою потім складали маршрути, якими ходили німецькі кораблі та субмарини. Деякі квадрати були завжди порожні: «Ми могли припустити тільки одне: у пустих зонах були міни».

З часом завдяки перехопленням Кімнати 40 та інформації, яку вдалося здобути під час допитів полонених моряків-підводників, члени команди та капітан Блінкер Холл ніби познайомилися з реальними людьми, які командували німецькими підводними човнами[213]. Деякі — як капітан-лейтенант Веддіґен, який потопив крейсери «Aboukir», «Cressy» та «Hogue», — були відважними й вимагали від своєї команди максимальних зусиль. Такого капітана називали Draufgänger — сміливий капітан. Іншого командира, Клауса Рюкера, називали «задиракою та боягузом». Вальтера Швіґера, навпаки, у декількох звітах розвідки характеризували як добродушну людину, до якої прихильні команда та колеги, — «усіма шанований і приємний офіцер».

Деякі капітани підводних човнів були холоднокровними вбивцями, як друг Швіґера Макс Валентінер. Один британський слідчий казав, що «серед усіх морських офіцерів Німеччини він мав найбільш розвинену статуру, а також був одним із найбільш жорстоких командирів субмарин». Інший капітан, Роберт Морат, рятував людей «за будь-якої нагоди». Коли його човен затопили, він разом із чотирма членами екіпажу потрапив у полон, і від нього та інших допитувачі дізналися, що життя командира субмарини важко назвати дискомфортним. Морат прокидався щодня о десятій ранку та виходив на палубу «для короткої прогулянки». Обідав він на самоті, а потім читав у своїй каюті — «на борту завжди був запас хороших книжок». О четвертій вечора подавали чай, а о сьомій — вечерю, «після якої він залишався в кают-компанії, щоб поговорити, пограти в ігри або послухати платівки». Об одинадцятій він лягав спати. Капітан «мав звичку випивати перед сном келих вина».