Комітет із територій і будівель ярмарку конфіденційно звернувся до Бьорнема з тим, щоб той дав оцінку кільком територіям у місті. Так само делікатно комітет звернувся до Бьорнема й Рута з проханням, щоб вони, врешті-решт, взяли на себе керівництво проектуванням і будівництвом ярмарку. Для Бьорнема кожна втрачена хвилина була крадіжкою й так обмеженого часу на всі роботи. Остаточний документ було підписано у квітні президентом Бенджаміном Гаррісоном, він встановив день освячення виставки — 12 жовтня 1892 року на честь тієї дати чотириста років тому, коли Колумб уперше уздрів Новий Світ. Проте урочисте відкриття мало статися пізніше, 1 травня 1893 року, щоб Чикаго добре підготувалося. Навіть у такому разі, розумів Бьорнем, більшу частину території треба повністю підготувати до дня освячення. Тож лишалося тільки двадцять шість місяців.

Знайомець Бьорнема Джеймс Еллсворт був однією з чільних осіб у комітеті; його також розчаровувала ця патова ситуація, до якої він сам багато в чому спричинився. Дорогою у відрядження до штату Мен у середині липня він побував у Брукліні (штат Массачусетс) і там завітав до кабінету Фредеріка Ло Олмстеда, щоб умовити його прибути в Чикаго й дати свою оцінку пропонованим варіантам місць (а може, він би також погодився оформлювати ландшафт для ярмарку?). Еллсворт мав надію, що думка Олмстеда, з огляду на репутацію «чародія Центрального парку», допоможе швидко прийняти рішення.

Те, що з усіх відповідальних людей саме Еллсворт пішов на цей крок, мало неабияке значення. Спочатку він навіть не був певний, чи варто Чикаго приймати ту всесвітню виставку. Він погодився виконувати роль керівника просто через те, що боявся: майбутній ярмарок справді може виправдати ті скромні очікування, які покладає на цей американський прожект Європа, тобто стати «просто ярмарком у звичайному розумінні слова». І він вважав беззаперечним, що місту необхідно захистити свою честь, створивши подію історичного масштабу. Тільки з кожним рухом годинникової стрілки цей шанс був готовий вислизнути з рук.

Він запропонував Олмстедові тисячу доларів за консультацію (нині це близько тридцяти тисяч). Те, що гроші на це він бере з власної кишені, а також те, що наймати Олмстеда він повноважень не мав, підвело містера Еллсворта.

Олмстед чемно відмовив. Еллсвортові пояснив, що ніколи не оформлював ярмарків. До того ж він сумнівався, що є достатньо часу, щоб усе оцінити й винести присуд. Щоб створити ті пейзажні ефекти, над якими працював Олмстед, потрібні були не місяці, а роки, навіть десятиліття. «Усе життя я дивлюся наперед і завжди приношу швидкий ефект у жертву майбутнім аплодисментам, — писав він. — Закладаючи Центральний парк, ми були налаштовані на те, що справжній результат побачимо не менш як через сорок років».

Еллсворт наполягав, що в чиказців на думці проект, який має перевершити навіть паризьку виставку. Описував Олмстедові місто-мрію, спроектоване найкращими архітекторами Америки на території принаймні на третину більшій за територію паризької. Запевняв Олмстеда, що, погодившись допомогти, він внесе своє ім’я до списку тих, хто виконав одне з найпрекрасніших мистецьких творінь століття.

Олмстед дещо поступився і сказав, що подумає про це, домовившись з Еллсвортом про зустріч за три дні, коли той їхатиме назад із Мену.

Олмстед і справді все обдумав і подивився на виставку як на можливість досягти того, за що він давно й запекло боровся, але майже завжди зазнавав поразки. Протягом усієї кар’єри він майже безуспішно намагався розвіяти упередження, що оформлення ландшафтів — це просто таке собі претензійне садівництво, і поставити свою справу поряд з іншими високими видами мистецтва, як-от: малярство, скульптура, архітектура. Олмстед цінував усякі рослини, дерева, квіти не за їхні окремі ознаки, а як форми чи кольори на художній палітрі. «Правильні» клумби викликали в нього внутрішній протест. Троянди для Олмстеда були не просто троянди, а «плями білого або червоного, котрі пом’якшують вигляд зеленої маси». Його дратувало те, наскільки мало людей, як здавалося, розуміли ті ефекти, які він так довго й наполегливо шліфував. «Я, оформлюючи, бачу стежку з ненав’язливою, м’якою, трохи сумною вдачею — надаю відповідної форми ґрунту, прибираю невідповідні елементи й насаджую потрібну рослинність». Щоправда, занадто часто він, «повернувшись через рік, бачив, що все порушено: але чому?! — “Моя дружина так любить троянди!”; “Мені подарували саджанці великих норвезьких хвойних дерев…”; “У мене слабкість до білих берізок — така росла в батьковому дворі, коли я був малий…”»

Подібне траплялося і з великими громадськими проектами. Він разом із Кальвертом Воксом облаштовували та дбали про Центральний парк з 1858 до 1876 року, але потім Олмстеду довелося захищати парк від спроб виробляти з його територією таке, що цьому майстрові паркового мистецтва видавалося не менш як варварством. Та не лише Центральний парк — здається, таких знущань зазнавав ледь не кожен парк.

«Уявіть собі, — писав він архітекторові Генрі ван Брюнту, — що вам доручили збудувати грандіозний оперний театр; і тут, коли будівництво вже майже завершене й оформлення повністю продумане, вам раптом кажуть, що щонеділі будівлю використовуватимуть як баптистський храм, тож там треба знайти місце для великого органа, кафедри й чаші зі святою водою. Потім, теж через певний час, вам почнуть казати, що частини вашої опери слід переобладнати на зал суду, в’язницю, концертний зал, готель, ковзанку, хірургічну клініку, цирк, майданчик для виставки собак, гімнастичний зал, бальний зал, вокзал і вежу для відливання дробу!» Отака історія, писав він, «завжди й відбувається з громадськими парками. Перепрошую, якщо втомив вас багатослівністю, — у мене стався черговий напад хронічного гніву».

Оформлення ландшафтів, на думку Олмстеда, потребувало більшої громадської уваги, яка, у свою чергу, дасть цьому мистецтву більш високий рівень довіри. Виставка, зрозумів він, може тут стати у великій пригоді, коли буде виконана на тому рівні, який уявляє собі Еллсворт. Проте він мав зважити й на найближчі наслідки такої згоди. Його фірма на той час була завантажена роботою під зав’язку, настільки, що, за словами Олмстеда, «ми самі весь час перебуваємо в нервовій напрузі, посеред хмари хвилювань». А в самого Олмстеда здоров’я дедалі слабшало. Йому було шістдесят вісім років, він трохи кульгав після давньої транспортної аварії: одна нога в нього зрослася так, що стала коротшою за другу. Чоловік був схильний до тривалих нападів меланхолії. У нього боліли зуби. Страждав він на хронічне безсоння і лицьову невралгію. Загадковий шум у вухах заважав йому добре підтримувати розмову. А проте немолодий добродій аж кипів творчими задумами, весь час перебував у русі, от тільки нічні поїздки потягами він щоразу переносив дуже тяжко. Навіть у власному ліжку ночі незрідка ставали для нього безсонними кошмарами, приправленими зубним болем.

Але ідея Еллсворта була переконлива. Олмстед порадився зі своїми синами та новим членом фірми, Генрі Саржентом Кодменом, якого частіше називали Гаррі, — надзвичайно талановитим молодим парковим архітектором, котрий швидко став для Олмстеда цінним порадником і близьким товаришем.

Коли Еллсворт повернувся, Олмстед повідомив йому, що передумав. Він візьме участь у цій авантюрі.

Щойно повернувшись до Чикаго, Еллсворт влаштував так, щоб Олмстеда можна було запросити офіційно, і домовився, щоб той доповідав безпосередньо Бьорнему.

До Олмстеда Еллсворт написав: «Моя позиція щодо цього така. На кону стоїть репутація Америки й репутація Чикаго. Як американський громадянин, ви так само зацікавлені в успіху цього великого, грандіозного задуму, а також із розмови в вами я зрозумів, що в подібних ситуаціях ви бачите всю картину в цілому й не перебуваєте в жодних вузьких рамках».

Звичайно, саме тому, як здається, під час пізніших перемовин і підписання контракту Олмстед за порадою Кодмена попросив за свою працю 22 500 доларів (сьогодні — приблизно 675 000 доларів) — і отримав ці гроші.