Щойно те велике креслення було затверджене, Бьорнем звернувся до влади з проханням збудувати «одразу дешеві дерев’яні помешкання у Джексон-парку для мене й робітників», і в тому «помешканні» він практично прожив три наступні роки. Ці квартири швидко прозвали «халабудою», хоча там був великий камін і чудовий винний погріб, про вміст якого подбав особисто Бьорнем. Маючи тонке сприйняття деталей, яке випереджало його час, Бьорнем розумів, що на враження людей від виставки суттєво впливатимуть дрібниці. Він уважно оцінював навіть те, як має виглядати офіційна печатка виставки. «Можливо, вам не спадає на думку, наскільки важливим предметом є ця печатка, — писав він 8 грудня 1890 року в листі до Джорджа Р. Девіса, генерального директора виставки, її головної політичної фігури. — Вона розійдеться по світу в численні країни, і то буде одна з тих тривіальних речей, за якими люди там оцінюватимуть художні стандарти нашої виставки».

Проте це все було ще дрібничками порівняно з найважливішим завданням Бьорнема — дібрати архітекторів, які мають спроектувати головні будівлі.

Вони з Джоном розглядали можливість проектувати всю виставку вдвох, та й їхні колеги із заздрістю передчували, що вони так і вчинять. Гарріет Монро, своячка Рута, згадувала, як той одного вечора прийшов додому «зачеплений за живе», бо один архітектор, якого він раніше вважав своїм другом, «демонстративно не впізнав містера Бьорнема, коли зустрів його в клубі, — нарікав Рут. — Мабуть, він гадає, що ми все під себе загребемо!» Він був налаштований залишатися головним архітектором, у цій ролі він буде наглядати за працею решти архітекторів виставки, але сам не буде проектувати жодної з цих будівель.

Бьорнем точно знав, кого він хотів найняти, але був менш свідомий того, яким провокативним виявиться цей вибір. Він хотів узяти найкращих архітекторів Америки не тільки з огляду на їхній талант, а й на те, що їхня участь одразу похитне міцне переконання східних сусідів, що Чикаго може влаштувати хіба що сільський ярмарок.

У грудні Бьорнем, хоча ще не мав на те повноважень, таємно надіслав листи п’ятьом особам, «відчуваючи впевненість, що я зможу обстояти свою точку зору». І справді, невдовзі Комітет із територій і будівель виставки уповноважив його запросити архітекторів до роботи над виставкою. Безумовно, то були п’ятеро найкращих архітекторів в усіх Сполучених Штатах, але троє з цих п’ятьох походили, власне, з краю «нечистоплотних створінь»: Джордж Б. Пост, Чарльз Мак-Кім і Річард М. Гант, найповажніший архітектор країни. Інші двоє були Роберт Пібоді з Бостона й Генрі ван Брюнт із Канзас-сіті.

З Чикаго не було жодного, хоча місто дуже пишалося своїми піонерами архітектури — Саллівеном, Адлером, Дженні, Біменом, Коббом та іншими. Чомусь загалом далекоглядний Бьорнем не розумів, що в Чикаго такий його вибір можуть розцінити як зраду.

На той момент, під час подорожі в пульманівському вагоні, Бьорнема турбувало те, що лише один із кандидатів — ван Брюнт із Канзас-сіті — радо відгукнувся на його лист. Решта продемонстрували лише прохолодну згоду зустрітися, коли Бьорнем прибуде до Нью-Йорка.

Бьорнем попросив Олмстеда піти на ту зустріч із ним, знаючи, що в Нью-Йорку репутація знаного ландшафтного архітектора мала непереборну силу, але Олмстед не зміг поїхати. Тож нині перед Бьорнемом лежала перспектива іти на зустріч із цими легендарними архітекторами одному. Причому один із тих легендарних архітекторів, Гант, мав також легендарно запальну вдачу.

Чому вони так неохоче йому відписували? Як вони зреагують, коли він спробує їх умовити? А що, коли відмовляться і про це стане відомо громадськості?

Рухомі краєвиди за вікном мало тішили Бьорнема. Їдучи штатом Індіана, потяг увійшов у смугу холодної погоди. Температура різко впала. Пориви вітру штурхали поїзд у боки, і струмінь примарної крижаної пари летів за ним у нічну пітьму.

Про дещо Бьорнем навіть гадки не мав. Отримавши його листи, східні архітектори: Гант, Пост, Пібоді та Мак-Кім, не гаючись, зустрілися в кабінеті Мак-Кіма, Міда й Вайта в Нью-Йорку, де обговорили, чи будуть на тому ярмарку показувати щось, крім вгодованої рогатої худоби. Під час тої зустрічі Гант, якого найдужче сподівався залучити Бьорнем, оголосив, що участі в заході брати не буде. Джордж Пост умовляв його принаймні вислухати, що скаже їм Бьорнем, аргументуючи це тим, що коли Гант утримається, то решта почуватимуться зобов’язаними зробити те саме, з огляду на впливовість Ганта.

Мак-Кім розпочав зустріч із розлогої промови про виставку та її перспективи. Гант перебив його: «Мак-Кіме, до біса ваші преамбули. Переходьте до фактів!»

У Нью-Йорку весь тиждень віяв різкий, колючий вітер. Гудзон замерз, зупинивши судноплавство в рекордно ранню пору після 1880 року. За сніданком у готелі у вівторок Бьорнем, хвилюючись, прочитав про банкрутство «С. Е. Кіна і Компанії», приватного банку в Чикаго. То була ще одна ознака насування паніки.

Бьорнем зустрівся з архітекторами-східняками у понеділок 22 грудня за вечерею в клубі «Players». Усі були рум’яні з морозу. Потисли руки — Гант, Мак-Кім, Пост і Пібоді (останній прибув на зустріч із Бостона). Ось вони всі зібралися за одним столом — найвидатніші в країні майстри того, що Ґьоте і Шеллінг називали застиглою музикою. Усі ці люди були грошовиті й перебували на піку творчої діяльності, проте всі вони були позначені тими шрамами, які лишила дійсність ХІХ століття: за плечима кожен мав залізничні аварії, лихоманки, ранню смерть близьких людей. Чоловіки прибули на зустріч у темних костюмах зі свіжими білими комірцями. Усі були при вусах — темних чи сивих. Пост був великий і важкий — найбільший у залі. Гант був сердитий і насуплений, зі списком клієнтів, котрий містив більшість найбагатших родин Америки. Чи не половина особняків у Ньюпорті, Род-Айленді й на Першій авеню в Нью-Йорку спроектував саме він, але також він зробив постамент для статуї Свободи й заснував Американський архітектурний інститут. Усі вони мали щось спільне. Гант, Мак-Кім і Пібоді навчалися в Академії красних мистецтв у Парижі; ван Брюнт і Пост училися в Ганта, а ван Брюнт став наставником Пібоді. Бьорнем, який не зміг вступити до Гарвардського і Єльського університетів і не здобув офіційної архітектурної освіти, у такому товаристві почувався чужою людиною на чиємусь родинному святі.

Східняки зустріли його привітно. Бьорнем виклав їм свою думку про більшу й величнішу виставку, ніж паризька. Розіграв карту участі самого Олмстеда. Олмстед разом із Гантом серйозно попрацювали над маєтком «Білтмор» Джорджа Вашингтона Вандербільта[27] неподалік Ешвілла (штат Північна Кароліна) і разом звели родинний мавзолей Вандербільтів. Але Гант сприйняв слова Бьорнема скептично і, не соромлячись, висловив свої сумніви. З якої речі він і решта шановного панства будуть змінювати свої плани, де й так багато справ, заради того, щоб будувати тимчасові споруди в далекому місті, де їм складно буде контролювати кінцевий результат?

Їхній скепсис вразив Бьорнема. Він звик до енергійної підтримки в Чикаго. Якби ж то Олмстед і Рут були поряд! Олмстед міг би гідно поговорити з Гантом, а Рут би знайшов якесь дотепне слово, та й усі за столом його знають як секретаря Американського архітектурного інституту. Зазвичай у подібних ситуаціях Бьорнем бував на висоті. «Для себе самого, та й для більшості світу загалом, він мав рацію, — писала Гарріет Монро, — і з таким усвідомленням правоти він упевнено він створював собі репутацію просто на силі особистості, яка здійснила великі задуми». Але того вечора він геть розгубився, як хлопчик-хорист перед кардиналами.

Бьорнем запевняв, що чиказька виставка, на відміну від усіх тих, що були раніше, стане передусім пам’яткою архітектури. Вона розкриє народу очі на те, які дива здатна творити архітектура з каміння й металу. Тільки самі плани Олмстеда зроблять майбутню виставку унікальною — ці всі лагуни, канали й величезні газони на тлі кобальтово-синього обширу озера Мічиган. Територія ярмарку, повідомив колегам Бьорнем, буде щонайменше на третину більша за ту, яку надала Франція в Парижі. Це все не просто мрії, запевнив він. У Чикаго рішуче налаштовані здійснити такий задум — така сама рішучість і зробила це місто другим за розміром в Америці. Ну і, додав він, Чикаго має гроші.