Тепер запитання східних колег стали дещо менш задерикуватими й більш практичними. Які будівлі він собі мислить, у якому стилі? Постало питання Ейфелевої вежі: що може їй протиставити Чикаго? У Бьорнема на той момент не було якогось конкретного плану — він просто бажав перевершити Ейфеля. У глибині душі він був розчарований: славетні американські інженери досі не запропонували нічого новітнього і при цьому здійсненного, що могло б перевершити досягнення француза.

Архітектори переймалися, чи не вийде так, що кожного, хто візьметься за роботу над виставкою, з усіх боків обсядуть усілякі комісії. Бьорнем гарантував панству повну свободу творчості. Вони хотіли подробиць: що саме думає Олмстед про обране місце, особливо про його центральний елемент — Лісовий острів. Вони так наполегливо його розпитували, що Бьорнем швидко надіслав Олмстедові телеграму, знову просячи його приїхати. Проте Олмстед знову відмовився.

Протягом вечора раз у раз поставало ще одне суттєве питання: чи вистачить часу?

Бьорнем запевняв колег, що часу лишається чимало, хоч особливих ілюзій він і не плекає. До справи треба братися чимшвидше.

Він був переконаний, що схилив їх на свій бік. Наприкінці зустрічі він звернувся до колег: чи вони долучаються?

Запала тиша.

Бьорнем поїхав з Нью-Йорка наступного ранку експресом «Норз шор лімітед». Цілий день потяг котився через вибілений снігом пейзаж: по всій країні від Атлантичного океану до Міннесоти прокотилася завірюха. Буря порозвалювала будівлі, поламала дерева, один чоловік у Барбертоні (штат Огайо) загинув, проте потяг це не спиняло.

У вагоні Бьорнем написав листа Олмстедові, не зовсім правдиво описавши зустріч з архітекторами.

«Вони всі погодились узяти участь у мистецькій частині проектування основних будівель… Загальний план, здається, був радо сприйнятий — спочатку містером Гантом, потім і рештою. Але вони жадали знати, що ви думаєте про краєвид і про острів. Тож я дав вам термінову телеграму, кличучи вас до Нью-Йорка. Вони дуже засмутилися (і я теж), що ви не змогли прибути. Панове архітектори будуть тут десятого числа наступного місяця, і тоді їм, і мені також, буде вкрай необхідна ваша особиста присутність. На мою думку, для містера Ганта надзвичайно важлива ваша думка про всю цю справу».

Насправді ж вечір завершився далеко не так легко. У клубі оту останню незручну паузу заповнили ковтки коньяку та сигарний дим. О так, ця мрія є вельми привабливою, погодилися панове архітектори, і ніхто не мав сумніву, що в Чикаго щиро уявляють цей казковий куточок із лагунами й палацами, тільки от реальність, на жаль, зовсім інакша. Єдина певна річ у цьому випадку — клопіт із далекими поїздками й безліччю інших складнощів, притаманних непростому будівництву на віддаленій території. Пібоді зголосився взяти участь у виставці, але Гант та інші — ні. «Вони сказали, що подумають», — пізніше признався Бьорнем.

Проте всі згодилися зібратися 10 січня в Чикаго й там знову порадитися та оглянути обрану територію.

Ніхто з панів архітекторів не бував у Джексон-парку. У тодішньому дикому й занедбаному стані, розумів Бьорнем, це місце навряд чи могло б завоювати чиюсь симпатію. Але цього разу має бути Олмстед. Та й у Рута ще попереду участь у запрошуванні архітекторів. Ті його поважають, але сумніваються в його здібностях як головного архітектора. Його присутність у Нью-Йорку була б безцінна.

Небо надворі було порожнє, світло мало олов’яний відтінок. Незважаючи на криті тамбури пульманівських вагонів, крижаний пил осідав між вагонами та сповнював потяг, у якому їхав Бьорнем, гострим духом глибокої зими. Вряди-годи понад рейками видніли повалені дерева.

Деніел Бьорнем прибув до Чикаго та виявив, що місцеві архітектори й члени оргкомітету обурені тим, що він поїхав в інше місто, та ще й яке — до Нью-Йорка! — кликати на будову архітекторів, погребувавши такими, як Адлер, Саллівен і Дженні. Саллівен побачив у цьому ознаку того, що Бьорнем не вірить у те, що в Чикаго вистачить своїх талантів працювати над виставкою. «Бьорнем гадав, що найкраще послужить країні, коли візьме до роботи виключно східних архітекторів, — писав Саллівен, — суто, як він стверджував, з огляду на їхню вищу культуру». Головою Комітету з територій і будівель був Едвард Т. Джеффрі. «Надзвичайно тактовно й делікатно, — згадував Саллівен, — Джеффрі на зустрічі оргкомітету переконав Деніела, ухвалюючи рішення, додати до списку також і західних архітекторів».

Рут і Бьорнем поспіхом порадилися і вибрали до участі п’ять чиказьких контор, зокрема фірму Адлера і Саллівена. До кожної з них Бьорнем навідався наступного дня. Чотири фірми з п’ятьох забули образу й одразу ж зголосилися. Тільки Адлер із Саллівеном відмовлялися. Адлер ображався і бурчав. «Мабуть, Адлер сподівався посісти моє місце, — згадував Бьорнем. — Він був помітно незадоволений і “не знав”».

Але, врешті-решт, на запрошення Бьорнема відгукнувся й Адлер.

Тепер настала черга Рута їхати до Нью-Йорка. Їхати він мав у будь-якому разі — на зустріч керівництва Американського архітектурного інституту, після чого мав на думці вирушити потягом до Атланти й там перевірити одну з будівель, над якою працювала фірма. Рут сидів у своєму кабінеті в «Рукері» надвечір новорічного дня 1891 року; скоро він мав виїжджати, і до нього зазирнув один із працівників. «Він казав, що втомився, — згадує той гість, — і відчував бажання відмовитися від посади секретаря в інституті. Це мене стривожило: ще ніколи не було чувано, щоб містер Рут скаржився на надмір роботи, і хоч ці слова й свідчили просто про фізичну втому, а, йдучи додому, він знову збадьорився і повеселішав, проте з огляду на подальші події сказано це було неспроста».

У Нью-Йорку Рут знову і знову запевняв архітекторів, що він жодним чином не втручатиметься в їхні проекти. Попри його особисту привабливість, у «Chicago Inter Ocean» про нього колись написали як про «другого Чонсі Деп’ю за рівнем пообідньої дотепності й гумору», — він не зміг викликати в них ентузіазму й поїхав далі до Атланти, так само розчарований, як і Бьорнем за два тижні до того. Подорож на південь його майже не розрадила. Гарріет Монро бачила Рута, коли той повернувся в Чикаго. Він був глибоко пригнічений, за її словами, «ставленням східних архітекторів до його справи — вони всі як один виявилися байдужими, абсолютно не вірили, що будь-яка асоціація західних ділків дасть митцеві ту свободу творити, про яку він говорив. Мрія видавалася занадто химерною, щоб бути здійсненною, і вони геть не бажали братися до справи, яка потребує долання усіляких перешкод, урахування дрібних і великих втручань, котрі, на їхню думку, були неминучі».

Рут утомився і знеохотився. Він сказав Монро, що просто не зміг цих панів нічим зацікавити. «У нього було відчуття, що то найдивовижніша можливість, яка може відкритися перед архітектором нашій країні, але йому не вдалося дати їм це зрозуміти», — згадувала вона. Усе ж панове збиралися прибути до Чикаго на ту зустріч у січні, сказав їй Рут, «але без охоти — в їхніх серцях такого бажання не було».

5 січня 1891 року Комітет із територій і будівель уповноважив Бьорнема запропонувати офіційну винагороду всім десятьом архітекторам і видати кожному 10 000 доларів (за нинішнім курсом — приблизно 300 000 доларів). То була дуже щедра платня з огляду на те, що Бьорнем хотів від них лише робочих креслень і кількох візитів до Чикаго. Бьорнем і Рут наглядатимуть за будівництвом і даватимуть раду з тими прикрими дрібницями, які зазвичай ускладнюють життя архітекторам. Втручань у мистецький бік не буде.

Східняки дали попередню згоду, але їхні переймання не зменшилися.

І вони ще досі не бачили Джексон-парку.

Тепер Голмс вирішив перетворити свою споруду на готель для відвідувачів Всесвітньої «Колумбівської» виставки — звісно, не такий пишний, як «Палмер-гаус» чи «Рішельє», але достатньо зручний і недорогий, щоб привабити певну клієнтуру, й достатньо переконливий, щоб можна було застрахувати його від пожежі на велику суму. Після виставки він планував спалити будівлю, забрати страховку як щасливі дивіденди, знищити залишки «матеріалів», що зберігалися в таємних приміщеннях, та вжити інших засобів, аби замести сліди так, що йому нічого не буде можливо інкримінувати. Тільки от хто може знати наперед… У найбільш вирішальний момент було б легко припуститися помилки й забути якусь дрібничку, котру може використати розумний детектив, щоб привести Голмса на шибеницю. Чи був у чиказькій поліції такий майстер — це залишалося відкритим питанням. Національне детективне агентство Пінкертона становило більшу небезпеку, але його оперативні працівники, здається, останнім часом здебільшого витрачали свою енергію на боротьбу із заколотниками на вугільних шахтах і сталеплавильних заводах по всіх Штатах.