Конфлікт тихо розгорявся. 14 березня Бьорнем долучився до Девіса за вечерею в «Чикаго-клубі» із японським делегатом виставки. Після того Девіс із Бьорнемом залишилися в клубі й тихо просперечалися там до п’ятої години ранку. «Ми гарно провели час, — написав він Марґарет, яка в той час не була в місті, — і в нас тепер є добре передчуття, що подальший шлях стане легшим і рівнішим».

У цей лист закрадається нетипова для енергійного архітектора втома. Він розповідає дружині, що планує ввечері закінчити справи рано й поїхати до Іванстона «і спати в твоєму любому ліжку, моя кохана, і ти мені будеш снитися. Скільки метушні в цьому житті! Куди йдуть роки?»

Були в його житті й щасливі моменти. Бьорнем з нетерпінням чекав таких вечорів, коли в його «халабуді» на будівництві зберуться вечеряти його помічники та приїжджі архітектори, і розмови біля величезного каміна не змовкатимуть усю ніч. Бьорнем цінував товариськість і цікаві історії. Олмстед розповідав про нескінченні суди, на яких він захищав свій Центральний парк від дурних і неестетичних змін. Полковник Едмунд Райс, голова Колумбівської гвардії, згадував, як воно було — стояти серед лісових тіней у Ґеттісбурзі, коли Пікетт кинув своїх солдатів уперед, у поле.

Наприкінці березня 1892 року Бьорнем запросив синів до своєї «халабуди» на такі самі цілонічні посиденьки. Вони чомусь не приїхали в домовлений час. Спочатку всі приписали затримку звичайному спізненню потяга, але години минали, і Бьорнем хвилювався дедалі більше. Він не гірше за будь-кого знав, що залізничні аварії в Чикаго трапляються ледь не щодня.

Стало вже поночіти, і нарешті з’явилися хлопці. Їхній поїзд затримався через поламаний міст на лінії Мілвокі — Сент-Пол. Вони зайшли в «халабуду», як написав Бьорнем дружині, «саме вчасно, щоб послухати байки полковника Райса про війну й життя на рівнині серед індіанців».

Коли Бьорнем писав цей лист, сини були поруч. «Вони дуже раді бути тут і зараз. У ці хвилини вони разом із містером Джеральдіном гортають великий фотоальбом». У тому альбомі містилася колекція світлин виставки, зроблених Чарльзом Дадлі Арнольдом, фотографом із Баффало (штат Нью-Йорк), якого Бьорнем призначив офіційним фотографом виставки. Гостював у Бьорнема й Арнольд, і невдовзі діти взялися разом із ним малювати.

Бьорнем завершив свого листа так: «Нам усім добре, ми задоволені кількістю і розмаїттям роботи, яку нам послала щаслива доля».

Такі мирні періоди ніколи не тривали довго.

Конфлікт між Бьорнемом і Девісом спалахнув із новою силою. Директори Виставкової компанії усе-таки вирішили завернутися до Конгресу по пряме виділення коштів, але це прохання мало не дуже приємний наслідок: Конгрес почав розслідувати, як саме витрачалися кошти на виставку. Бьорнем і президент Бейкер очікували загального огляду витрат, а натомість виявилося, що їх почали докладно допитувати про найбільш буденні видатки. Наприклад, коли Бейкер назвав суму, витрачену на винаймання транспорту, підкомісія стала вимагати поіменного списку візників. На одній із зустрічей у Чикаго в Девіса вимагали назвати остаточну суму коштів, які потрібні для виставки. Не порадившись із Бьорнемом, Девіс назвав цифру на 10 % меншу за ту, яку нарахував Бьорнем для президента Бейкера, а Бейкер, у свою чергу, вніс у той документ, що дав комісії. Тож заява Девіса виявилася немовби звинуваченням, що Бьорнем з Бейкером спеціально роздули суму, потрібну для завершення робіт.

Бьорнем підхопився на ноги. Голова підкомісії наказав йому сісти. Бьорнем не послухався. Він ледве стримував обурення.

— Містер Девіс не розмовляв ні зі мною, ні з моїми людьми, — процідив він, — і цифру назвав вам, яка йому на думку спала. Він нічого не знає про стан речей!

Цей вибух гніву образив голову підкомісії:

— Я проти будь-яких зауважень, адресованих свідкові до того, як своє слово скаже комісія. І прошу містера Бьорнема взяти свої слова назад.

Спочатку Бьорнем відмовився. Потім неохоче погодився відмовитися від слів, що Девіс нічого не знає. І лише від них. Перепрошувати він не став.

Підкомісія поїхала до Вашингтона досліджувати отримані свідчення і доповісти в Конгрес, чи дійсно потрібно виділити додаткові кошти. Конгресмени, написав Бьорнем, «ошелешені розміром і масштабами цієї справи. Ми дали їм цілу гору даних для роздумів; мабуть, чудна в них вийде доповідь, адже я знаю, що тут для готування якісної доповіді мені не вистачило б і кількох місяців, навіть із моїми знаннями».

Ділянка «Мідвей плезенс» стала набувати певної форми — принаймні на папері. Професор Путнем вважав, що на «Мідвеї» глядача слід передусім знайомити з екзотичними культурами. Сол Блум не відчував за собою такого обов’язку.

На «Мідвеї» повинно бути весело — то має бути великий сад розваг, який тягтиметься понад півтора кілометра від Джексон-парку до межі Вашингтон-парку. Він має хвилювати, лоскотати нерви і, може, навіть шокувати. Блум вважав своїм особливим козирем «видовищну рекламу». Тож розмістив у пресі різних країн оголошення, де повідомлялося, що на «Мідвеї» очікується екзотичне царство надзвичайних видовищ, звуків і запахів. Будуть справжні села з далеких країв разом із їхніми незвичайними мешканцями — навіть пігмеї, якщо в лейтенанта Шнуфельдта все вдасться. Блум розумів, що раз він нині — цар «Мідвею», то може не турбуватися про концесію на своє алжирське селище. Він його сам собі й затвердить. Сол склав контракт і відіслав до Парижа.

Рекламний талант Блума привернув увагу інших офіційних осіб ярмарку, які почали звертатися до нього по допомогу з реклами всього заходу. У якийсь момент його попросили донести до репортерів істинні гігантські масштаби майбутнього Будинку виробників і вільних мистецтв. Поки що виставкові відповідальні за зв’язок із громадськістю надали пресі лише монументальну, але нудну статистику. «Я розумів, що людям не буде цікаво читати про кількість акрів і тонн сталі, — писав Блум, — то я порадив: “Підійдіть із такого боку: скажіть, що в будівлі вміститься вся російська регулярна армія”».

Блум уявлення не мав, чи є в Росії регулярна армія, не кажучи вже про її чисельність і площу, яку могли б займати її солдати. Проте цей факт поширювався всією Америкою, переказаний слово в слово. Читачі виставкових путівників фірми «Rand McNally» врешті були зачаровані уявною картиною: мільйони солдатів у хутряних шапках стоять, тісно притулившись одне до одного на двох акрах площі будівлі.

Блумові за це совісно не було.

Навесні 1892 року помічник Голмса Беджамін Пайтзель опинився в місті Двайт штату Іллінойс, приблизно за 112 кілометрів на південний захід від Чикаго, проходячи відомий курс лікування Кілі від алкоголізму. Пацієнти мешкали у триповерховому готелі «Лівінґстон», простій симпатичній будівлі з червоної цегли із заокругленими вгорі вікнами й верандою вздовж усього фасаду, де було зручно відпочивати між уколами «золотих ліків» доктора Леслі Енрота Кілі. Золото було найвідомішим інгредієнтом червоного, білого й синього розчину, що його працівники інституту Кілі кололи пацієнтам тричі на день. Голки в дев’ятнадцятому столітті були великі й товсті — відчуття від них виникало таке, ніби в біцепс засовували садовий шланг — і вони незмінно залишали навколо місця уколу жовтий синець — кому гордий знак, кому некрасиве тавро. Решту формули ліків тримали в таємниці, але, на думку найкращих медиків і хіміків, вони містили певні речовини, що викликали приємну ейфорію і заспокоєння, доповнені амнезією — цей побічний ефект задавав чиказькій пошті чимало клопотів: щороку з Двайта надходили сотні листів, де була пропущена якась частина адреси. Відправники це просто забували — ті імена й номери вулиць, потрібні для того, щоб лист дійшов.

Пайтзель давно сильно пив, але, напевне, його пияцтво почало згубно впливати на його розумові здібності, адже за курс лікування сплатив Голмс, який і послав його до Кілі. Пайтзелю він це пояснив як доброзичливий жест у відповідь на його вірність. Як завжди, істинні мотиви були інакші. Він зрозумів, що пияцтво Пайтзеля знижувало його корисність і загрожувало зруйнувати наявні плани. Голмс пізніше сказав про Пайтзеля: «Він був занадто цінною людиною для мене, навіть з огляду на його недоліки, щоб його позбуватися». Дуже ймовірно, Голмс також хотів, щоб Пайтзель зібрав максимум інформації про ліки та їхню упаковку, щоб цей продукт можна було підробити та продавати поштою. Справді, пізніше Голмс облаштує власний салон здоров’я і краси на другому поверсі свого інґлвудського будинку й назве його інститутом «Silver Ash». Лікування від Кілі було дивовижно популярне. Тисячі людей приїжджали до Двайта позбутися згубної звички; ще багато тисяч людей купували оральну форму ліків доктора Кілі, що продавалася в настільки оригінальній тарі, що виробник просив покупців знищувати порожні пляшечки після використання ліків, щоб нечесні компанії не наливали туди якісь свої мікстури.