Щодня Пайтзель разом із тридцятьма іншими чоловіками відбував ритуал стояння в черзі на ін’єкцію. Жінок кололи в інших палатах, окремо від чоловіків, щоб зберегти їхню репутацію. У Чикаго господині завжди знали, хто з гостей проходив цей лікувальний курс, бо, коли їм пропонували випити, ті незмінно відповідали: «Ні, дякую, я побував у Двайті».

Пайтзель повернувся до Інґлвуда у квітні. Можливо, психотропна сила ліків Кілі вплинула на те, що Пайтзель після того розповів Голмсові: у Кілі він зустрів молоду жінку надзвичайної краси — ба навіть надприродної краси — на ім’я Емеліна Сіґранд. То була двадцятичотирирічна блондинка, і з 1891 року вона працювала стенографісткою в кабінеті доктора Кілі. Майже галюцинаційні враження Пайтзеля, напевно, заінтригували Голмса, тому що він написав панні Сіґранд і запропонував їй посаду своєї особистої секретарки з удвічі більшою платнею, ніж у Кілі. «Принадна пропозиція», — сказав потім про це один із родичів Сіґранд.

Емеліна, не вагаючись, погодилася. Інститут — доволі престижне місце, але Двайт порівняно з Чикаго був селом. Працювати на вдвічі більші гроші, живучи в легендарному розкішному та хвилюючому місті, та ще й напередодні Всесвітньої виставки (залишався тільки рік!) — то була пропозиція, перед якою неможливо встояти.

Вони пішла від Кілі у травні, взявши з собою відкладені 800 доларів. Прибувши до Інґлвуда, вона винайняла помешкання у пансіоні коло будівлі Голмса.

Голмс побачив, що Пайтзель перебільшив красу Емеліни, але не сильно. Вона справді була гарна, із сяйливим білявим волоссям. Голмс одразу взявся застосовувати всі свої знаряддя спокуси — лагідний голос, дотик і щирий погляд синіх очей.

Він купував їй квіти, водив її до опери Тіммермана, розташованої неподалік. Подарував їй велосипед. Вони вечорами разом каталися рівними Єльською і Гарвардською вулицями — молода пара, яку доля обдарувала і красою, і грошима. («Білі пікейні капелюшки з чорними муаровими стрічками та двома рівними пір’їнами збоку — нова мода серед велосипедисток», — писали в колонці суспільного огляду «Tribune».) Щойно Емеліна краще звикла до свого «колеса» — так тоді ще продовжували називати велосипед, хоча небезпечна модель з одним великим колесом уже відійшла в минуле, — вони з Голмсом влаштовували дедалі довші прогулянки, каталися під вербами «Мідвею» до Джексон-парку подивитися, як будують ярмарок, де, звичайно, опинялися серед тисяч людей, з яких чимало також їхали велосипедами.

На кількох недільних прогулянках Емеліна й Голмс заїжджали до самого парку, де бачили, що будівництво ще перебуває на ранній стадії, що було дивно з огляду на те, як мало залишалося до двох знаменних днів, до яких усе мало бути завершене — Дня посвяти і Дня відкриття. У парку досі було багато голої землі, а найбільший Будинок виробників і вільних мистецтв стояв ледве початий. Кілька будинків зводилися значно швидше й видавалися більш-менш завершеними, особливо Будинок шахтарства й Будинок жінок. Цими днями в парку було так багато людей поважного вигляду: державні діячі, принци, архітектори, місцеві промислові барони. Були тут і світські дами — ті, які належали до Жіночого комітету. Часто крізь браму ярмарку проїжджав з гуркотом чорний екіпаж місіс Палмер, так само, як і екіпаж її соціальної протилежності — мадам Керрі Ватсон, пофарбований білою емаллю, з жовтими колесами й кучером-негром у багряній шовковій лівреї.

Емеліна виявила, що найприємніше кататися на велосипеді після гарної зливи. Інакше пил здіймався, немов піщана буря над Хартумом, і осідав під волосся, звідки його неможливо було вичесати.

Одного раннього вечора Емеліна сиділа за друкарською машинкою в кабінеті Голмса, коли увійшов якийсь чоловік і спитав його. То був високий пан, чисто поголений, з акуратними вусиками, в дешевому костюмі, йому вже минуло тридцять, по-своєму гарний, але водночас простий і скромний — хоча в ту хвилину його щось, здається, сердило. Він назвався Недом Коннером і сказав, що колись працював на касі в ювелірній крамниці внизу. Він прийшов обговорити питання закладної.

Вона знала це ім’я — чи то чула, чи бачила в паперах Голмса. Вона усміхнулася і сказала, що Голмс десь вийшов. Коли він повернеться, вона не знає. Чи може вона чимось допомогти містерові Коннеру?

Гнів Неда охолов. Вони з Емеліною «почали розмовляти про Голмса», як пізніше згадував Нед.

Нед дивився на неї. Дівчина була молода й гарненька — «красива блондинка», як Нед потім її описував. Одягнена була в білу англійську блузку й чорну спідницю, які підкреслювали її акуратну фігурку, сиділа коло вікна, і її біляве волосся сліпучо сяяло на сонці. Перед нею стояла чорна друкарська машинка «Ремінґтон» — нова; вочевидь, за неї не було сплачено ані цента. Із власного сумного досвіду й захоплення, яким загорілися очі Емеліни, коли він заговорив про Голмса, Нед зрозумів, що їхні стосунки є не лише суто діловими. Пізніше він згадував: «Я сказав їй, що він — нехороший чоловік і що краще їй з ним не зв’язуватися й піти від нього чимшвидше».

На той момент вона не послухалася його поради.

Першого травня 1892 року лікар М. Б. Лоренс із дружиною оселилися в п’ятикімнатній квартирі в будівлі Голмса. Вони часто зустрічали Емеліну в коридорах, хоча вона в цьому будинку ще не жила. Вона досі мешкала в пансіоні по сусідству.

«То була одна з найкрасивіших і наймиліших дівчат, яких я будь-коли бачив, — згадує містер Лоренс, — і ми з дружиною були про неї дуже високої думки. Ми бачили її щодня, і вона часто заходила трохи побалакати з місіс Лоренс». Лоренси часто бачили Емеліну в товаристві Голмса. «Доволі скоро, — розповідає містер Лоренс, — я дізнався, що стосунки між міс Сіґранд і містером Голмсом не зовсім робочі, але в нас було таке відчуття, що то не її вина, а її біда».

Емеліна без тями закохалася в Голмса. Вона любила його за душевну теплоту й ласку, за його непорушний спокій, елегантність і шарм. Подібного до нього чоловіка вона ніколи не зустрічала. Він навіть був сином англійського лорда (про що він колись їй по секрету розповів). Вона не мала нікому це розповідати — це було не дуже весело, зате дуже таємниче. Вона все-таки розповіла той секрет друзям, спершу взявши з них клятву нікому про це не казати. Емеліні заяви Голмса про аристократичне походження видавалися цілком вартими довіри. Прізвище Голмс, звичайно ж, англійське — щоб це дізнатися, достатньо було почитати ці надзвичайно популярні історії Артура Конана Дойла. Ну й саме англійським вихованням можна пояснити його неймовірний шарм і бездоганні манери, настільки рідкісні в грубому, галасливому Чикаго.

Емеліна була дівчиною душевною і товариською. Вона часто писала листи родичам до Лафаєтта (штат Індіана) і друзям, із якими познайомилася у Двайті. Вона легко заводила друзів. Емеліна й далі регулярно вечеряла разом із хазяйкою першого пансіону, де зупинилася після приїзду до Чикаго, і вважала її близькою подругою.

У жовтні до неї заїхав її троюрідний брат доктор Б. Дж. Сіґранд із дружиною. Доктор Сіґранд, зубний лікар, кабінет якого розташовувався на розі Норз-авеню і Мілвокі-авеню в північній частині Чикаго, знайшов Емеліну, бо складав історію родини Сіґрандів. Вони раніше ніколи не бачилися. «Мене вразили її люб’язні манери й гострий розум, — згадував доктор Сіґранд. — Фізично вона була просто прекрасна жінка — висока, пропорційних форм і з багатим волоссям лляного кольору». Подружжя Сіґрандів під час першої гостини не зустрічали Холмса, та й ніколи не бачили його в лице, але чули захоплені розповіді Емеліни про його красу, шляхетність і ділову вправність. Емеліна повела родичів будівлею Голмса й розповіла, що він хоче тут зробити готель для гостей виставки. Також розповіла, що надземна залізниця, яку будують над Шістдесят третій стрит, возитиме гостей просто до Джексон-парку. Ніхто не мав сумнівів, що влітку 1893 року цілі армії гостей прямуватимуть до Інґлвуда. Емеліні думка про готель здавалася приреченою на успіх.

Ентузіазм Емеліни був частиною її привабливості. Вона всією душею обожнювала молодого лікаря — і разом із ним усе, що він робить. Але доктор Сіґранд не поділяв таких райдужних думок щодо перспективи цього будинку. Будівля видалася йому нав’язливо похмурою й ніби зовсім не пасувала до інших споруд на вулиці. Решта більш-менш поважних будинків Інґлвуда, здавалося, випромінювала енергію радісного передчуття — передчуття не тільки того ярмарку, а й узагалі грандіозного майбутнього навіть після тієї події. За два квартали від «замку» на Шістдесят третій здіймалися масивні вигадливі будинки розмаїтих кольорів і текстур, далі стояла опера Тіммермана, а поряд — готель «New Julien», господарі яких не пошкодували грошей на гарні матеріали й умілих майстрів. Натомість будівля Голмса була мертвим простором — немов той куток у кімнаті, куди не дістає світло газового світильника. Очевидно, Голмс із архітектором, принаймні хорошим, не порадився. Коридори в будівлі темні, дверей у них аж занадто багато. Дерево взяли низького ґатунку, теслярські роботи виконані абияк. Коридори вигиналися під несподіваними кутами.