29 червня 1889 року мер Чикаго ДеВітт К. Кріджір оголосив присуд громадянського комітету в складі 250 найвидатніших жителів міста. Комітет зібрався і виніс резолюцію, яка закінчувалася такими словами: «Ті, хто допомагав розбудовувати Чикаго, бажають, щоб ярмарок було проведено, і, з огляду на справедливість і обґрунтованість цього бажання, мають намір його провести».

Проте останнє слово мало бути за Конгресом, і тепер настав час вирішального голосування.

Працівник «Tribune» підійшов до вікна та приліпив на шибку перший бюлетень.

У першому голосуванні Чикаго опинився попереду з великим відривом: 115 голосів проти 72 за Нью-Йорк. Далі йшов Сент-Луїс, а за ним — Вашингтон. Один конгресмен узагалі був проти проведення ярмарку й усім на зло проголосував за перевал Камберленд[16]. Коли юрба під вікнами редакції побачила, що Чикаго обійшов Нью-Йорк на 43 голоси, то вибухнула криками «ура», свистом і оплесками. Але водночас усі розуміли, що Чикаго ще потрібно 38 голосів, щоб отримати просту більшість для здобуття права на проведення ярмарку.

Знову голосування. Світло дня послабшало, зробилось рідким, як пісна юшка. Хідники заповнилися людьми, які поверталися з роботи. Друкарки — жінки, які працювали на новітніх ділових машинах — натовпами виходили з «Рукері», «Монтоку» та інших хмарочосів, вбрані під пальтами в незмінні білі блузки й довгі чорні спідниці, котрі так гарно поєднувалися з клавішами їхніх «ремінґтонів». Візники лаялися і притримували коней. Понад юрбою квапливо йшов ліхтарник, засвічуючи газові пальники на кованих стовпах. Зненацька все набуло кольорів: жовті трамваї, раптова синя пляма сумки хлопчини, який біжить кудись із повною торбою телеграм, розносячи адресатам радість і горе; візники засвічують ліхтарі ззаду своїх екіпажів; біля капелюшної крамниці по другий бік вулиці сидить великий позолочений лев. Угорі, на багатоповерхових будівлях, загоряються газові ріжки й електричне світло, прикрашають темряву нічними квітами.

І знову до вікна редакції підходить працівник, вивішуючи результат уже п’ятого голосування. «Юрбу охопив сумний настрій, тяжкий і холодний», — писав журналіст. На користь Нью-Йорка додалося п’ятнадцять голосів, а на користь Чикаго — тільки шість. Розрив між містами скорочувався. Отой самий перукар у натовпі зауважив до всіх, хто стояв поруч: голоси для Нью-Йорка, напевне, додалися від тих, хто перед тим голосував за Сент-Луїс. Почувши таке одкровення, лейтенант Александер Росс заявив: «Панове, я готовий стверджувати, що будь-хто із Сент-Луїса пограбував би церкву!» Інший чоловік вигукнув: «Чи отруїв би песика своєї дружини!» Останній закид зустріли вигуками згоди й підтримки.

У Вашингтоні група підтримки Нью-Йорка, у тому числі Чонсі Деп’ю, президент Центральної залізниці в Нью-Йорку й один із найвидатніших тогочасних промовців, відчула, що вітер змінюється, і попросила перерви до наступного дня. Почувши про це, юрба під вікнами «Tribune» невдоволено загула й зашипіла, правильно зрозумівши цей крок як спробу виграти час, щоб сформувати численніше лобі.

Цій пропозиції ходу не дали, але Палата представників проголосувала за коротку перерву. Натовп залишився стояти.

Після сьомого голосування Чикаго бракувало лише одного голосу, щоб отримати більшість. Нью-Йорк, фактично, програв. На вулиці стало тихо. Візники зупинили екіпажі. Поліція не зважала на рекордно довгу вервечку стоячих трамваїв, що розтяглася зліва і справа від того місця величезною кадмієвою лінією. Пасажири повиходили й теж стежили за вікном «Tribune», чекаючи нових повідомлень. Під тротуаром телеграфні кабелі гули на мінорній ноті напруженого чекання, яке ніяк не розсіювалося.

Невдовзі у вікні «Tribune» з’явився інший чоловік. Молодий, високий, стрункий, із чорною бородою. Він без жодного виразу зміряв поглядом юрбу. В одній руці в нього була банка з клеєм, а в другій — аркуш бюлетеня. Чоловік трохи почекав. Поклав аркуш на стіл, так, що тексту нікому не було видно, але кожен із тих, хто чекав надворі, бачив, як рухаються його плечі. Бородань неквапом відкрив банку. У його обличчі було щось похмуре, немовби він зазирав у труну. Чоловік методично намазав аркуш клеєм. Перш ніж він підняв повідомлення до вікна, минуло доволі багато часу.

Обличчя молодика залишалося непроникним. Він приклеїв на скло бюлетень.

Бьорнем чекав. Вікна його кабінету виходили на південь, так само й вікна Рута: це сповнювало їхню потребу в природному світлі — цієї розкоші бракувало в усьому Чикаго, де газовим ріжкам, котрі досі були головним джерелом штучного освітлення, непросто було пробити постійну задимлену сутінь над містом. Електричні лампочки, які часто поєднувалися в приміщеннях із газовим освітленням, тільки починали з’являтися в найновіших будівлях, але в певному розумінні ще й додавали темряви, бо потребували генераторів у підвалі, а генератори були парові й працювали на вугіллі. Коли сутеніло, газові ліхтарі на вулиці й на будинках забарвлювали дим у тьмяно-жовтий колір. У кабінеті Бьорнема було чути лише шипіння газового освітлення.

Те, що він зараз сидить на цьому місці — чоловік такого високого професійного статусу в кабінеті високо над містом, — дуже здивувало й потішило б його покійного батька.

Деніел Хадсон Бьорнем народився в Гендерсоні, штат Нью-Йорк, 4 вересня 1846 року в родині, що жила за сведенборгіанськими принципами послуху, упокореності та служіння людям. 1855 року, коли Деніел мав дев’ять років, сім’я переїхала до Чикаго, де батько почав успішну справу з гуртової торгівлі ліками. Учнем Бьорнем був не блискучим: «Документація школи свідчить, що його середня успішність часто становила всього лише 55 %, — виявив один репортер, — і, здається, найвищим його досягненням стала середня успішність 81 %». Проте Деніел завжди мав відмінні оцінки з малювання та креслення. У вісімнадцять років батько відправив юнака на схід учитися з приватними викладачами, щоб він підготувався до вступу в Гарвард чи Єльський університет. Хлопець, як виявилося, хворобливо боявся іспитів. «Я пішов складати екзамени до Гарварду з двома людьми, готовими гірше за мене, — згадував він. — Ті двоє все легко склали, а я провалився: два чи три рази просидів весь іспит, не в змозі написати жодного слова». Те саме трапилося й під час вступних іспитів до Єльського університету. Обидва шановані заклади відмовилися від Бьорнема. Він ніколи цього не забуде.

Восени 1867 року двадцятиоднорічний Бьорнем повернувся до Чикаго. Він шукав роботи, яка йому вдаватиметься, і став креслярем в архітектурній фірмі «Лорінґ і Дженні». Він знайшов своє покликання, писав він 1868 року, і сказав батькам, що хоче стати «найкращим архітектором у місті чи в країні». Однак наступного року молодий чоловік подався до Невади із друзями — вони хотіли спробувати щастя як золотошукачі. Із цього нічого не вийшло. Він балотувався до законодавчих зборів штату Невада, але й тут зазнав невдачі. Деніел повернувся до Чикаго без грошей, у вагоні для худоби, і пішов працювати в фірмі архітектора Л. Лоріна. Потім настав жовтень 1871 року: корова перекинула в хліву гасову лампу, колотнеча, сильний вітер… Велика пожежа знищила в Чикаго майже вісімнадцять тисяч будинків — і понад сто тисяч людей втратили домівку. Таке руйнування обіцяло непочатий край роботи для архітекторів міста. Але Бьорнем не долучився. Він став торгувати листовим склом — і прогорів. Спробував себе в ролі аптекаря — і кинув це заняття. «Є в нас, — писав він, — така родинна схильність: швидко втомлюватися від одноманітної справи…»

Батько Бьорнема, розгніваний і схвильований, 1872 року познайомив сина з архітектором Пітером Вайтом, котрий був у захваті від креслярського вміння Деніела й узяв його до себе креслярем. На той час молодикові було двадцять п’ять років. Йому подобався і Вайт, і робота, а особливо симпатичний йому був інший кресляр у фірмі — південець на ім’я Джон Веллборн Рут, молодший на чотири роки. Рут народився в Лампкіні (штат Джорджія) 10 січня 1850 року, він був музичним вундеркіндом: співати навчився раніше, ніж говорити. Під час Громадянської війни, коли горіла Атланта, батько контрабандою відправив його до Англії, в Ліверпуль, на конфедераційному судні, яке порушило блокаду. Рута зарахували були на навчання в Оксфорд, але не встиг він вступити до цього університету, як скінчилася війна і батько покликав його додому в Америку. Тепер його домом став Нью-Йорк, і там Рут навчався цивільної інженерії в Нью-Йоркському університеті, а потім став креслярем при архітекторі, котрий пізніше спроектував собор Святого Патріка.